Фортеця Кодак — «ключ до Запоріжжя»
Біля південної околиці Дніпропетровська, на крутому березі Дніпра, четверте століття височіють порослі травою і терниною земляні вали колись грізної фортеці Кодак. З їхніх вершин і зараз добре видно широкий закрут ріки, задніпровські далі і село Старі Кодаки, яке виросло на місці колишньої фортеці. Про саму фортецю і бурхливі події козацької епохи тепер нагадує лише скромний пам’ятний знак, який встановлено в 1910 році з ініціативи видатного українського історика та краєзнавця, академіка Дмитра Яворницького.
Невблаганний час і люди поступово руйнують залишки старої фортеці. Не за горами той час, коли цей пам’ятник історії взагалі може зникнути з лиця землі. Сама доля Кодака майже містично підтверджує пророчі слова Богдана Хмельницького, сказані ним польській адміністрації при будівництві фортеці: «Manu facta manu distruo» — «руками створене руками і руйнується».
Заснування фортеці Кодак відноситься до одного із найнеспокійніших періодів в історії Речі Посполитої. Обраний сеймом на польський престол амбіційний король Владислав IV у 1632 році почав війну з Московією (названу «Смоленською»), мріючи отримати царську корону, яку частина московських бояр пропонували йому ще в бутність королевичем в «смутные времена». Однак новий похід на Москву, незважаючи на ратні успіхи під Смоленськом, довелося припинити через протидію сейму. Крім того, на півдні, побоюючись посилення могутності Польщі, активізувалися Туреччина та її васали — кримські татари. Неспокійно було і на українських землях, де одно за одним спалахували козацькі повстання. Потребуючи допомоги козаків у численних війнах і заграючи із козацькою старшиною, яка посилила свій вплив із часів гетьмана Петра Конашевича-Сагайдачного, польський уряд, однак, із побоюванням дивився на розгул козацької стихії. Старшина вимагала рівних прав із польською шляхтою; постійно бунтували «випищики» та реєстрові козаки, які не отримували платню; тривали самовільні походи запорожців на Крим, в Молдавію і на чорноморське узбережжя Туреччини. Втеча селян з-під панського гніту в степове порубіжжя і на Запоріжжя прийняла масовий характер: як писав польський хроніст, часом здавалося, що «вся Україна хоче покозачитись». Ситуація вимагала термінових заходів, тим більше, що очі Владислава IV знову повернулися до шведського престолу та європейського театру воєнних дій, де тривала Тридцятилітня війна (1618 — 1648).
Підписуючи мир із Туреччиною, яка обіцяла припинити набіги кримських татар, Польща, в свою чергу, зобов’язалася приборкати запорізьких козаків — вигнати їх із дніпровських островів і не допускати походів по Дніпру в Чорне море. Однак, дістати запорожців у плавнях Великого Лугу було справою непростою; вони могли запросто сховатися в численних протоках і очеретах. Сейм, який зібрався в лютому 1635 року, вирішив організувати справжню блокаду Запоріжжя. Козакам було заборонено порушувати мир «як на суші, так і на воді». Під загрозою позбавлення всіх вольностей та привілеїв їм не дозволялося брати лісові матеріали для виготовлення човнів, продовольство, порох, кулі та інше військове спорядження; батьків зобов’язали не відпускати в Запоріжжя молодь, а людям шляхетського звання — військовим фахівцям — заборонялося допомагати запорожцям і брати участь у походах. Крім того, з метою остаточного припинення морських походів у володіння турецького султана військовим інженерам було наказано вивчити місцевість у руслі Дніпра для будівництва «замка з пішим та кінним гарнізоном». На спорудження фортеці сейм асигнував 100 тисяч польських злотих.
Саме будівництво доручили французькому інженеру Гійому Левассеру де Боплану, який згодом, після повернення на батьківщину (в 1651 р.) опублікував свою славнозвісну працю «Опис України», що дала нащадкам найцінніші відомості про історію, географію, культуру нашої Батьківщини. Місце для фортеці, яка повинна була відрізати Запоріжжя від України, талановитий військовий інженер вибрав досить вдале — на високому правому березі, в закруті Дніпра, біля першого порога, який носив з давніх часів назву Кодак.
За будівництвом особисто спостерігав коронний гетьман Станіслав Конєцьпольський, а тому роботи силами полонених кримських татар і селян велися форсованими темпами. Вже наприкінці літа 1635 року над порогом виріс «редут бастіонного типу» з високими, в 10 сажнів, валами та глибоким ровом. Комендантом гарнізону, що складався з двох ескадронів драгунів, було призначено французького полковника Жана Маріона — людину крутої вдачі; він не дозволяв козакам навіть рибалити на Дніпрі. Обминути фортецю на човнах було надто складно — закрут річки дозволяв гарнізону вести спостереження на великій відстані і обстрілювати «порушників» у разі потреби з гармат. Природною перешкодою був і сам поріг, подолати з ходу який могли тільки дуже досвідчені річковики. Наявність фортеці давала ще одну перевагу — контролювалося гирло річки Самара, яка впадає в Дніпро трохи вище за течією. Справа в тому, що козаки не завжди могли повернутися з морських походів на Запоріжжя зворотним шляхом по Дніпру. У випадку, якщо його низов’я було міцно заблоковано турками і татарами, запорожці огинали Крим, проходили через Керченську протоку та Азовське море, а потім по річковій системі, коли на човнах, а коли й волоком, — через річки Міус, Вовчу і Самару потрапляли в Дніпро трохи вище від порогів.
Саме так, через місяць після завершення будівництва Кодака, в серпні того ж 1635 року, повертався із морського походу загін козаків на чолі з Іваном Сулимою. На велике своє здивування на першому порозі вони побачили польську фортецю. Вночі три тисячі козаків раптово напали на укріплення і перебили майже весь гарнізон, що складався із 200 найманців-драгунів. Врятувалися лише 15 драгунів, які були в роз’їзді. Розправа над комендантом, який зазіхнув на вольності запорізькі, була жорстокою. За описом Львівського літопису, його «живо взявши, наперві руки ізсікли і за пазуху вложили, і у плюндри пороху насипали і поставили у стовпа над Дніпром, і запалили, і порох го втиснул в Дніпр».
Розгром Кодака і зухвалість запорожців викликали лють польської адміністрації. За наказом коронного гетьмана Станіслава Конєцьпольського було організовано каральний похід, і реєстрові козаки на одному із дніпровських островів незабаром схопили Сулиму і ще п’ятьох старшин. Бунтарів привезли до Варшави і в грудні 1635 року четвертували на площі. З милості короля, за особливі заслуги у воєнних кампаніях, живим було залишено лише хорунжого Павла Бута (Павлюка), який через два роки очолив чергове повстання козаків. Однак його було розбито, видано полякам і страчено в тій же Варшаві в лютому 1638 року. Поразки зазнали і його соратники — Яків Остряниця і Дмитро Томашевич-Гуня, після чого польській владі вдалося на ціле десятиліття утихомирити козаків.
Чималу роль у цьому відіграла відновлена фортеця Кодак, роботи над якою закінчилися в липні 1639 року. Реконструкцією керував інженер Фрідріх Геткант, який раніше зводив укріплення у Львові, Городищі, Хмільнику та в інших містах. Оновлена Кодацька фортеця стала майже втричі більше, ніж колишня, було побудовано католицький костьол і монастир, православну церкву. Посилилися і заходи безпеки. За повідомленням польського шляхтича Б. Машкевича, на високих валах було встановлено могутню артилерію. Перед заходом сонця ворота закривалися, міст через рів піднімався і у фортецю не пускали нікого, навіть у разі крайньої необхідності. Ночами на валах постійно знаходилися дозори на чолі з черговими офіцерами. У трьох кілометрах від фортеці, на самому високому місці було побудовано величезну сторожову вежу, з якої ніби околиці проглядалися на 50-60 кілометрів. Біля її підніжжя завжди знаходився кінний загін. Як тільки дозорець на вежі когось помічав — у погоню вирушало декілька вершників. Кінні патрулі також регулярно об’їжджали місцеві балки, де могли причаїтися козацькі ватаги і втікачі, які відправлялися на Січ.
Губернатором Кодака коронний гетьман призначив шляхтича Яна Жолтовського, а комендантом — свого племінника Адама Конєцьпольського. Обидва вони вважалися досвідченими офіцерами, оскільки не раз брали участь у бойових діях і служили у військах Католицької ліги під час Тридцятилітньої війни. Згідно з інструкцією, губернатор Кодака зобов’язаний був постійно піклуватися про посилення фортеці: щорічно досипати на лікоть земляні вали, використовуючи працю затриманих і полонених; стежити за тим, щоб за пороги без дозволу не прослизнула жодна жива душа. Проїжджати туди дозволялося тільки постачальникам, які везли продовольство для реєстрових козаків, що стояли гарнізоном на Січі.
Після відновлення фортеці на Кодак завітав сам коронний гетьман С. Конєцьпольський. По дорозі до своєї свити він запросив і козацьку старшину, щоб продемонструвати могутність польської влади. Оглянувши Кодак і залишившись задоволеним, гетьман з усмішкою, поглядаючи на козаків, заявив, що тепер уже фортеця стала неприступною. Проте чигиринський сотник Богдан Хмельницький, який знаходився у свиті, ніби ненароком зазначив по- латині: «Manu facta — manu distruo». І як у воду дивився...
Закінчення див. на наступній стор. «Історія та «Я»
