Голос із пекла

Творці Голодомору бояться, щоб ці записки (а може, вони є і в інших?) не стали надбанням мас, не дійшли до людей. А я хочу, щоб ці рядки хоч пізніше, а дійшли до людей. Написані вони, може, й незграбно (не було часу в мене для вироблення стилю), розумні люди розберуться. Я не претендую на літературні лаври. Єдине, чого я хочу — це виступити свідком обвинувачення на майбутньому процесі. Навіть лежачи в могилі... Прошу своїх дітей, онуків і всіх нащадків ні за яких умов не знищувати цих записів, навіть тоді, коли це буде пов’язано з ризиком для життя. Передавайте їх із покоління в покоління, хай вони, як пляшка з затонулого корабля, пливуть по хвилях років, поки не дійдуть до свого берега. І люди їх знайдуть і довідаються правду про наше життя. А довідавшись, хай розіб’ють Ланцюги на шляху свого поступу. І тоді я їх привітаю із свого «Нівідкіля».

Кожна душа укорінена у вічність. Наш рід сущий на просторах, де дотепер етнічні українські землі, від первоз’яви на цьому терені людини. Наша генна пам’ять береже основи своєї духовної сутності з початку світу. Визначальне, знакове пронизує всі тисячоліття — ери, епохи, віки — аж до сучасності. Отож саме завдяки неміряним духовним набуткам за всі часи свого розвитку український народ нездоланний і незнищенний.

Мабуть же, маємо право міркувати так: здобутки розуму вселюдського — це самовираження природи. Або, конкретно, щодо земної кулі — самовираження земного світу. Так само й волевиявлення обраних провидінням особистостей будь-якого періоду й за будь-яких обставин є самовираженням народу. Це здійснюється задля його самозбереження, задля його порятунку за найнебезпечніших загроз, за найстрашніших лихоліть.

І ось приклад. Яскравий. Переконливий. Вважаю своїм святим обов’язком докласти всіх сил до того, щоб явити перед очі світу розум і совість мого односельця Михайла Михлика. Обоє ми — із корінних драбів’ян, одвічних хліборобів. Побачили світ на березі річки Золотоношки, яка, за переказами, була колись навіть судноплавною, та за наших часів болотом стала. Тепер Драбів — селище міського типу. Приналежне до Черкаської області, утвореної 1954 р. А справіку це була Полтавщина. Підліток Михайло Михлик не розпрощався з життям у стократ страшнішому від вималюваного уявою Данте пеклі Голодомору 1932—1933 років. Переборов смерть після тяжкого поранення у вогняному смерчі війни. Не впав духом, коли військові лікарі відтяли ногу. Не піддався відчаю, повернувшись до розореного рідного села. Зумів самотужки освоїти справу, до якої вистачило снаги й хисту, й незмінно працював бухгалтером у Сільгосптехніці.

А це — щоденно пішки зі Слободи на Улянівку. Десь чотири кілометри тільки туди. А ще ж і назад. На одній нозі та на протезі. За будь-якої негоди. У заметіль і за слизоти. За весняного бездоріжжя, коли ногу не витягнути із грязюки. Бо ні про який асфальт на сільських вулицях тоді ще й не мріялось. А скільки горя він носив у собі і як воно пригинало його до землі, про це дізнавайтесь із написаного його рукою. Щира сповідь чоловіка, чиї слова не тільки гіркі й жахливі, а й прозірливі у висновках, воістину пророчі, подається нижче. Прочитайте. Висловлене М. Михликом переконає кожного, не сумніваюся, ще в одному. А саме. Ті, хто звинувачує нині чинного Президента в безпідставному порушенні теми Голодомору, накидаються хижо не на нього, а на український народ, який пережив небачену в світі трагедію, винуватці котрої — безкарні. Їх і дотепер виправдовує безчесна рать спадкоємців людиноненависницької ідеології, хоч вона й зазнала краху.

Чоловік приречений був з останніх фізичних сил боротися за існування. За добробут сім’ї. За світліше майбутнє дітей. Не земна благодійність, а, певно, невидима сила небесна не тільки не давала отупіти, а, навпаки, спонукала до глибшого осмислення пережитого, перебутого, баченого-перебаченого. Хай там що, а уривав годину для пізнання. Важко в це й повірити, але тепло його рук береже кожна із майже двох тисяч книг зібраної ним бібліотеки.

А наприкінці червня 1970 року купив товстіший загальний зошит і написав на першій сторінці те, що подано на початку цієї публікації як епіграф. Вихлюпнулося із наболілого серця пекучого горя на двадцять п’ять сторінок шкільного зошита в клітинку. Дружина, Поліна Степанівна, мало не заламувала в тривозі руки:

— Дивись, доберуться вони до тебе. Знатимеш.

— Я й так знаю, — чула у відповідь.

За великим рахунком, замір на такий вчинок неминучий і невідворотний. Завжди, як указано й Т. Шевченком, знайдеться на благородне діло хоча б один із тисяч свинопасів. І не зупиниться ні перед чим. Сміливо й відчайдушно підніметься, виступить супроти кривди, неправди, зла. Завдяки таким і продовжується рід людський. І не гине народ. Не зникає безслідно, як обри. Знов і знов воскресає зі своєю правдою.

Михайло Михлик помер 9-го квітня 2006 р. Його старша дочка Ольга в 2009 р. знайшла в собі сили оприлюднити батьків заповіт. Чому тільки тепер? Щоб відповісти, треба знати, яке нині становище на низах, особливо в селах і невеликих містечках, де молоді менше або й зовсім мало у порівнянні з літніми й зовсім старими. Оскільки ж мало молодих, то й свіжі вітри не розвіюють застояну старорежимну задуху. Колишнє найзлостивіше комуністичне, що як не знало, так і не знає ні стиду, ні сраму, мертвою хваткою тримається за своє. Готове вгризатися по-звірячому в будь-яку новизну, що відкриває довколишнім очі на лиходійства і вказує на тих, котрі усе те вчиняли без найменшого докору сумління. Вислужувалися із ницою догідливістю. Схилялися й плазували так, неначе якась невидима люциферська сила присудила їх на темноту й рабство. Із холуйською запопадливістю проводили злочинну лінію партії. А що вона — злочинна, то це, поза всяким сумнівом, повинні були розуміти, бо ж не можна було цього не розуміти, не бачити.

Ось спогади Михайла Михлика.

Колись, ще до війни, ми з батьком, розмовляючи про голод 1933 року, намагались підрахувати, скільки на нашому кутку Слободі, що в Драбові, померло людей з голоду — дорослих і дітей. Переходячи в думці від хати до хати, починаючи з Дуніновки і кінчаючи Кривою Греблею, а також по закутках, ми нарахували більше 120 чоловік. Якщо брати в процентному відношенні до всієї України, то це становило б більше трьох мільйонів чоловік. Слід додати, що наш Драбів ще не був у гіршому становищі за інші села. Голод був створений штучно, навмисне, з політичною метою. Ніколи на Вкраїні не було такого мору як у 33-му році. Та і як йому бути на такій благодатній землі?! Якщо траплявся недорід хліба, то родило щось інше. Люди не доїдали, було сутужно, але так не мерли.

Навіть у 1921 голодному році у нас в селі ніхто з голоду не помер. Як же це було зроблено? Хоч мені було тоді 12 років, але пам’ятаю, як восени 1932 року по селу роз’їзджали так звані червоні валки. Це декілька підвід із червоним прапором попереду, на підводах — активісти з Комнезаму, комсомольці — всі озброєні довгими залізними щупами. От зупиняється валка проти якого-небудь двору, і юрба чоловік із десяти суне в хату: «Хазяїне, давай лишки!» — «Та де ж у мене ті лишки. Вчора останнє одвіз на станцію».

Тоді починають шукати, довбають ключками комин, припічок, долівку в хаті, лізуть на горище, під піч, взагалі шастають, де тільки можна. Витрушують із вузликів, з оклунків усе те насіння, що жінки залишають для сівби.

По хатах скрізь тужба, крик. Люди просять залишити хоч що-небудь для дітей. Ті відповідають, що в колгоспі дадуть. Хто пробував закопувати, то як знаходили, то віддавали під суд, у нас останній ячмінь вимели з-під печі. Та і скрізь те саме. Мало кому вдавалося що-небудь приховати. Зиму люди перебивалися сяк-так: пекли маторженики з картопляних лушпайок, варили квасолю, а на весну і того стало не вистачати. З’явилися пухлі, виснажені, як тіні, люди, що в пошуках якої-небудь їжі ледве плутали ногами.

Розпочалася смертність. Голодні помирали будь-де: в полі, на дорозі, вдома. На підгрунті голоду виникали різні антиморальні вчинки: людоїдство, грабежі, різанина. Люди втрачали свою подобу. Для тих, хто міг як-небудь добратися на роботу (яка вже там робота) видавали талони на затірку.

Діти паслися в калачиках і спориші і там же їх часто знаходили мертвими. Їли рогозу, а пізніше — цвіт акації. Для збирання і захоронення мертвих були виділені спеціальні люди (на нашому краю. — Ред. ), за це їм платили: трудодень і скількись грамів хліба за кожного замореного. Дітей, що залишалися сиротами, забирали в так звані патронати , і хоч їх там підгодовували, смертність не припинялася. Для декого вже було запізно.

Після першого укосу, десь у липні, стали видавати зерно і водночас виник новий спалах смертності. Але це вже були останні, хто на голодний шлунок допався до хліба. Що тоді робилося: їли котів, собак, жаб, дохлих коней. Коні тоді теж дуже падали, але чому — не можу пояснити.

Тепер про свою сім’ю. Нас було п’ятеро: батько, мати, я і дві сестри — Ольга і Дунька. Як уже я казав, у нас теж все вимели, залишився тільки не знайденим зрізок (зрізана наполовину діжка. — Ред. проса, та й той украв, підкопавшись уночі, сусід Ігор. Так що ми на весну залишилися без нічого. Мати пекла маторженики пополам з кормовими буряками. А коли не стало й цього, стали пекти полов’яні маторженики. Од полови кололо в животі, а по тілу немов комашня жалила. І хоч який був голодний, я від полов’яників відмовлявся. Уже стали опухати передки ніг. Кожному стало ясно, що ще трохи — і ми підемо слідом за іншими. Але треба віддати належне матері. Хоч яка вона була жадна до всякого барахла і тряпок, а коли побачила біду, не порахувалася із своїм приданим. Шовкові платки, килими та інший одяг — усе пішло за кухлі борошна Карьозіновій жінці. Це жінка начальника ГПУ в районі. Тоді в районах існували тридцятки, а начальник ГПУ, звичайно, входив до тридцятки. Тридцять сімей у районі, які отримували все необхідне для життя по закритому розподільнику, і того, що вони отримували, вистачало не тільки для них, а й для того, щоб виманити в голодної людини її останню одежину.

Другим джерелом порятунку був бичок. Звичайний бичок, який залишився один з усієї худоби. Він, на щастя, виявився племінним. І от його в нас виміняв Велико-Хутірський колгосп «Зірка» за кукурудзу, картоплю і просо. Скільки точно дали, не пам’ятаю. Знаю, що лантухів 3 чи 4 знімали з воза .Отак ми вижили.

І хоч загальна картина того страшного року повністю не збереглася в пам’яті, подаю її окремі фрагменти. Головне, що цікаво: всі ті, хто ув’язався в класову боротьбу на селі, організовував колгоспи, розкуркулював, займався викачкою хліба, на кого спиралася радянська влада, — всі вони в першу чергу стали жертвами голоду. Всі ті, хто до хрипоти галасували на зборах за колгоспи: Артеми, Лопатенки,Чокопи, Йовхимки, Снітки, Морози, Василинки — всі першими пішли на кладовище. Уже вони не потрібні були. Вони зробили свою справу. Держава не включила їх до тридцятки, вона просто забула за них. А все це були незаможники з діда-прадіда, хто ще революцію допомагав робити. Іван Васильович Василенко (Осадчий, Бичок) перед смертю сказав таке: «Все казали, що бідних не буде. Я й думав, де ж вони подінуться? А тепер я знаю: вони помруть з голоду». Куркулів — тих далеко менше загинуло, а особливо тих, хто був висланий. Йовхимок (Осадчий) — із восьми душ сім’ї залишилось тільки двоє. Причому, померли здорові, повноцінні люди. Самому меншому було 13 років. Чокопів (Сергієнків) — із п’яти душ сім’ї залишилось двоє. Петро Чокопів був мені товаришем. Ранком коло лабазів я з ним зустрівся, щось балакали, а в обід його мати відвезла разом із сестрою на кладовище. І досі стоїть перед очима: полуденна спека, возок, який з трудом тягне охляла жінка, а на возку хрест-навхрест лежать двоє — Петро і Галька, ножки здригаються од поштовхів візка, і начебто діти сплять.

У Стадників (Кози) — із п’ятьох залишилася одна Козина Катерина. Пам’ятаю: весна, 14-й клас, учителька перекликає, нема Стадника, хтось із учнів доповідає: «Вчора одвезли в яму». Іще: рання весна, рипить під ногами, нас юрба школярів — ідемо до школи. Ось і ярок, вдалині лежить коняка догори ногами, коло неї двоє з сокирами, ось вони йдуть назустріч нам, — це стара Стадничка із дочкою, за плечима рядно, з якого виглядає стегно дохлої коняки.

Старий Лопатенко — незаможник, активіст. Він не тільки на зборах репетував за комунію, а й так поміж дядьками розказував про якусь трубу, що її начебто повинні встановити, із якої вареники самі будуть падати, і їх тільки залишається підхоплювати ротом. Коли він помер з голоду, то через недогляд нижня щелепа одвисла, і так він закостенів із відкритим ротом. Як несли на кладовище, то всі показували на це, згадували трубу і казали, що, вочевидь, він при смерті побачив цю трубу і тому відкрив рота.

Максим Перепелиця — сусід, 22 роки. Здоровішого парубка не було на нашій вулиці. У армії станковий кулемет «Максим» в зборі повністю сам носив на плечах. І ось він лежить на лаві, зашитий у ряднину. Повне, опухле тіло місцями потріскалося — із його тече. Чекають на підводу, яка підбирає мерців. Коло нього одна сестра. Уся сім’я розбрелася. Батько перед цим теж помер з голоду.

Старий Білан, аби самому вижити на той злиденний запас, що залишився в сім’ї, убив жінку та дочку. Про це ми взнали, прийшовши до школи, і майже всі побігли дивитися. О, краще б я того ніколи не бачив. У мене після того з’явився психічний розлад, який тривав майже рік.

Жінку він убив одразу, а дочці перерізав сонну артерію, і вона конала 10 годин поспіль. Оббризкані кров’ю стіни і стовпи. У кутку на печі — труп старої жінки, коло неї куски закривавленого м’яса. На краю печі головою звисла дочка. Коси злиплися від крові. Дише через рану на горлі, кров по краях рани пузириться, і виривається страшний храп. По хаті ходить високий, блідий Білан і щось шепоче. Глядачів небагато: крім нас, учнів, може, з десяток дорослих. Ось на яких наочних посібниках ми виховувалися змалку.

Другий приклад. Шістнадцятирічна дівчина, дочка Гузія, Романа пішла на Гай до своєї баби і там заночувала. В ту ніч до хати вдерлося троє бандитів. Стару вони одразу закинули до погреба, а про дівчину не знали. Коли засвітили світло і стали шастати по хаті, та прокинулась. Вона взнала бандитів, бо то були свої, а бандити взнали її, і от щоб усунути свідка, вони стали душити дівчину, запихаючи її власні коси в горло, від чого вона померла. Щоб пересвідчитися, що вона готова, бандити припікали сірником на лобі і становилися чобітьми на ноги. Сліди ці я бачив, коли був на похороні.

У газеті «Соціалістична Драбівщина» за травень 1933 року було таке повідомлення. На Сокирній (тепер вулиця Леніна) судили чоловіка і жінку, які зарізали власну дитину та їли її м’ясо. Я не пам’ятаю, скільки їм дали, та хіба це важливо? Важливо те, як будувався соціалізм і до чого довели людей.

Роздумуючи про ті роки, мене цікавить ось що: чому тоді не було ніякого бунту, ніяких виступів, ні найменшого протесту? Знали ж про погибель, а вмирали мовчки, наче вівці.

І друге: для чого це було зроблено? Чи дійсн була нестача продовольства, і щоб утримати за собою організований робочий клас, вирішили пожертвувати неорганізованим селянством?

Чи може просто захотіли показати, що вони ні перед чим не зупиняться, налякати людей до такої міри, щоб ті йшли за ними, виконували їхню волю? Як це було потім на війні.

Я вже говорив, що голодні умирали на ходу будь-де. Була тоді складена і частушка: «Як в 33-му году мерли люди на ходу». Батько, який працював тоді польоводом у жнива, вертаючись з роботи, не раз розказував, що сьогодні викосили одного, а вчора двох — чоловіка там чи жінку, все чужі люди, які по дорозі забрели в жито і там померли. Знаходили чужих людей і на кладовищах. Трохимець, який робив тоді в Харкові, розказував, що перед будинком ВЦВКа можна було бачити тисячі голодних людей, які днями сиділи на площі. Більша частина їх тут же померла. Рано-вранці на площу приїзджали вантажівки, трупи скидали на машини і вивозили за місто в один із ярів.

Ми знаходили в себе багато чужих людей, а наші десь померли , бо багато збрело із села тоді, і по цей день ні слуху, ні духу про них. До цього часу пам’ятає дехто, як на одному з нарядів голова колгоспу Дем’ян М. кричав: «Не давать йому гречаної полови на маторженики — він учора не був на роботі!» Ось як забезпечували тоді трудівників ланів. А при викачці хліба, як забирали усе під мітлу, казали, що колгосп — ось ваша надія, а хліб і не потрібен.

Я пережив на своєму віку аж чотири голодовки: народився в голодний 1921 рік, потім 1933-й, потім блокада Ленінграда. І нарешті — 1947-й голодний рік. Я не раз мав можливість спостерігати за психікою голодних людей і міг би багато про це розповісти, але я веду розмову про 33-й рік і тому подаю два випадки, що стосуються цього року.

Коло обчеського колодязя на вигоні — роздача затірки. Підходимо з талонами, Федот Фурса обміряє черпаком кому в глечик, кому в миску. Дехто несе додому, а багато — їдять тут же. Одна дівка, уважно дивлячись у свій глечик, швидко працює ложкою. Тим, хто стоїть у черзі, добре видно, як до кладовища повернула підвода. На возі три мерці — два великі та один малий в задку — чиясь дитина. І одразу хтось вигукнув: «Мотре, он твого батька повезли!» Дівка поволі підвела голову, з хвилину дивилася вслід за підводою, а потім знову взялася за свою затірку. Ні сльозинки, ні стогону, тільки тупий погляд. Як усе дуже просто.

В одній із хат на лаві лежить покійник, руки складені на грудях, на очі покладені п’ятаки. Коло його сидить декілька старих жінок. Не чути ні плачу, ні примовок. Смерть стала звичайним явищем. Тільки зрідка дехто зітхне. Ждуть підводу, яка повинна забрати його. Було це в обідню пору і від комори принесли затірку. Запах її рознісся по хаті. І враз... О, чудо! П’ятаки поспадали з очей, і мрець підвівся, сидячи на лаві. «Де мій сюп?» — слабо промовив він. Ніхто не міг слова вимовити у відповідь, дехто хрестився. Нарешті хтось із домашніх прийшов до тями. Швидко налили в мисочки затірки, і покійник став їсти. Спорожнивши мисочку, він знову ліг на лаві й помер уже по-справжньому.

Збиранням і захороненням трупів на нашому краю займався Грицько Р. Не знаю, чи він сам зголосився на це, чи йому доручили, але дуже ретельно, просто запопадливо він ставився до своєї роботи. За кожного забороненого йому писали трудодень і платили натурою — печеним хлібом. У нього на обліку були не тільки померлі, а й ті, що все доживають. Це був його заробіток, і він кожний день обходив тих, що були кандидатами в «земельний відділ». Подаю діалог:

Р.: — Так ти ще живий?

К.: — Ось іди к чорту. Не муч мене.

Р.: — Ну, то лежи, я ще перед вечором навідаюсь.

А бувало, що Р. не вистачало часу чекати. Якось на базарній площі знепритомніла баба. Коли кинулись до неї, вона була без будь-яких ознак життя. Людина незнайома, з чужих сіл. Сповістили Р., він з’явився. Скинувши бабу на воза, повіз на кладовище. Але коли став стягати, баба прочунялась, побачила яму і зрозуміла все.

— Синочку, рідненький, — почала благати баба, — підожди трохи. Я ще не вмерла.

— Ніколи мені ждати, — закричав той, — вас багато таких. Я за тебе, може, уже хліб получив.

І він штовхнув бабу до ями.

Не завжди збирач користувався возиком. Цей був для дорослих. Із патронату, де помирало багато дітей, він їх носив під пахвою — по двоє.

Коли хтось, читаючи мої записи, може не повірити. Адже злочинці не залишали ніяких слідів. Ніде. Тільки свідчення очевидців. Але і їх майже не залишилося. Я — з останніх. І коли я піду з цього світу, то ніхто у нас вже не знатиме про найстрашніший злочин віку, який за своїми розмірами дорівнює гітлерівським концентраційним таборам.

І ось цікаво. Кривава неділя 9-го січня теж була із жертвами. М. Горький і всі передові письменники подали тоді протест. Горькому це обійшлося перебуванням у Петропавлівській фортеці. Чого ж, як заморили мільйони українців, завдавши їм самих нелюдських мук, ніхто ніде нічичиркнув. Чого? І Горький тоді був живий. Чи він не знав про це, чи побоявся? Хто мені скаже?

У Лисаченковій хаті /розкуркулений/ був патронат. Туди звідусіль звозили дітей. Це були сироти померлих від голоду батьків. І зараз стоїть перед очима: ось вони рядочком сидять на призьбі, бліді, брезклі обличчя, вуха світяться проти сонця. Коло воріт і надворі ніде ступити — сліди проносу. Їм варять суп, підсолоджений цукром, проти опуху. Але це не допомагало. Дехто був у такій стадії виснаження, що посилене харчування тільки прискорювало смерть. І збирач щоденно, а то і по кілька разів на день виносив звідтіля під пахвою маленькі трупики. Спокійно йшов, ніжки здригалися в такт ході, а з неба світило сонце... У моєї дружини померло від голоду двоє братів — найстарший і найменший, а вона сама перебувала в патронаті там же в Лисаченковій хаті...

P.S. На завершення ще раз скажу: ось який справдешній голос українського народу! Ось яка вимога таки ж від його імені. Й заклик до праведного суду над підлими винуватцями геноциду, зумисне спровокованого на тотальне винищення українського селянства. Скільки ж чекати суду й доки ж натикатися на цинічні заперечення неспростовного? Допоки ж достукуватиметься до наших сердець остання дата запису у відчайдушному зверненні простого селянина Михайла Михайловича Михлика — 13/VІІ — 1970 року?..

Український народе, стережися! Будь пильний! Якщо не прозрієш, якщо не наберешся розуму, внутрішні ненависники підточуватимуть, як шашіль, твої духовні основи. Постійно знесилюваний, не зможеш відповідати достойно на зовнішні виклики. Потерпатимеш від зневаги, від кривди, такий же беззахисний, як і в 1932—1933 рр., як і в 37-му, як і в інші жахливі лихоліття...