Гра на винищення

Мабуть, нікому не треба пояснювати, хто такий Марк Твен (справжнє ім’я — Семюел Ленгорн Клеменс, 1835— 1910). Перед нами один iз тих діячів світової культури, чий вистражданий гуманізм, неприйняття будь-якого світопорядку, котрий є ворожим до особистості (за якими б псевдодемократичними гаслами він не ховався), чиє прагнення виставити на видноту «гнійні болячки епохи», користуючись випробуваною зброєю сатири й гумору — не застаріють ніколи. Поки будуть існувати на Землі суспільства, «символом віри» яких є знищення або пригноблення слабого дужчим, — читатимуть твори Марка Твена.

Слід зауважити, що видатний сатирик, будучи людиною широко освіченою, все життя цікавився історією та мав свої погляди на історичний процес (вони ставали з часом все радикальнішими й більш песимістичними). «Успіхи» цивілізації далеко не завжди викликали в Твена захоплення; натомість він вказував на дедалі зростаюче відчуження між людьми, що вже починало визначати духовну атмосферу й на батьківщині Клеменса, в США, і в інших технологічно розвинених країнах. Але творчий метод, за допомогою якого Твен спромігся відтворити історично достовірний портрет епохи, — це не сентиментальні заклики до загальної любові та християнського прощення, а навпаки, продумане й майстерно розраховане нагромадження абсурдів (адже абсурд, за Твеном, значною мірою і є сутністю життя, зокрема політичного).

Політична сатира великого американця — справжня перлина його спадщини. Рабство, плазування перед сильними світу цього він нищівно висміював ще в ранній своїй творчості (у молодого Твена є оповідання про «прирученого окуня», який вибирається з басейну й біжить навздогін за своїм хазяїном, а за кілька годин добровільно кидається на гарячу сковорідку — «і щоб ви думали? Навіть підстрибуючи на цій чортовій посудині в гарячій олії, він не переставав ніжно всміхатися своєму панові. Й тільки коли вже зовсім засмажився, на очі йому набігли сльози: він боявся, що не втрапить на виделку своєму благодійникові й другові...»

Політична боротьба в добу «первісного накопичення» багатств часто-густо стає грою на виживання, що не визнає жодних правил та моральних табу. А втім, чи лишень у ту добу, про яку писав Твен? Перечитаймо блискучий зразок його сатири — невелике за обсягом оповідання «Як мене обирали в губернатори» (1870 рік), і хтозна, може, дещо з описаного там здасться багатьом iз нас до болю знайомим... Але спершу коротке зауваження. Сам письменник, зрозуміло, ніколи безпосередньо не брав участі в політичній боротьбі й не висував свою кандидатуру на будь-які виборні посади в США. Але він дуже уважно спостерігав за ходом політичного життя й на Батьківщині, й у Європі (багато цікавої інформації йому повідомляли друзі, зокрема письменник Уільям Дін Хоуеллс). І головне: в основу фабули оповідання покладено реальні події: вибори губернатора штату Нью-Йорк (одного з найбільших в США) 1870 року, коли губернатор Джон Т.Гофман, ставленик залізничних магнатів (зокрема, Джея Гулда), вдруге висунув свою кандидатуру та в боротьбі за переобрання воістину не гребував ніякими методами...

Отож, «Марк Твен» (в даному разі це, звісно, не реальний Семюел Клеменс, а його маска) «взяв участь» у губернаторських перегонах як незалежний кандидат. Він наївно розраховує на неупередженість та об’єктивність «вільної» та «демократичної» преси штату («Я невиразно відчував, що в мене є одна важлива перевага... а саме — моя незаплямована репутація»). І справді, демократизм газет, як підтвердили подальші події, та їхня незаангажованість не підлягли щонайменшому сумніву. Ледве встигнувши висунути свою кандидатуру, наш герой, переглядаючи за сніданком пресу, натрапив на такого дописа: «Кривосвідчення. Можливо, тепер містер Марк Твен, що виступає перед народом як кандидат в губернатори, сподобить нас поясненнями з приводу того, як тридцять чотири свідки спіймали його на порушенні присяги у Вокавоку (Кохінхіна) в 1863 році? Мета цього кривосвідчення полягала в тому, щоб відсудити в бідолашної вдови-тубілки та в її беззахисної родини мізерний клаптик землі з кількома банановими деревами — їхню єдину опору та підтримку в скруті. Містер Твен зобов’язаний і перед своїм сумлінням, і перед своїми виборцями, на чиї голоси він розраховує, роз’яснити цю історію. Чи зробить він це?»

Чи треба говорити, що герой оповідання ніколи зроду не бачив Кохінхіни (так тоді називалась частина сучасної Південно-Східної Азії), не знав ніякої нещасної вдови та й узагалі «не міг би відрізнити бананове дерево від кенгуру»! Але наш бідолашний кандидат ще, мабуть, не цілком второпав, iз ким і з чим він має справу на тих виборах. Наступного ж ранку (!) та ж газета зловтішно написала: «Знаменно! Слід зауважити, що містер Твен багатозначно мовчить iз приводу свого кривосвідчення в Кохінхіні». І протягом усієї виборчої кампанії ця газета ніколи не називала нашого кандидата інакше, як «Безчесний Клятвопорушник Твен»).

Мабуть, для того, аби незалежність та справедливість преси під час виборів була доведена ще наочніше та неспростовніше, ще одна газета звинуватила героя оповідання в тому, що його товариші по бараку в штаті Монтана, які нібито «раз у раз губили різні цінні речі, що незмінно виявлялися в кишенях містера Твена або в його валізі», мусили через це обмазати його дьогтем та виваляти у пір’ї, а потім порадили йому назавжди покинути те місце, яке він займав у таборі. Газета урочисто запитала: «Чи зволить новий кандидат в губернатори пояснити декотрим своїм співгромадянам (які матимуть нещастя голосувати за нього!) оцю цікаву обставину?» Відтоді та газета йменувала кандидата, про якого йдеться, не інакше, як «Твен — Монтанський Злодій». І яке, власне, значення, мав той факт, що наш герой ніколи не був у Монтані...

І надалі «Твен» дізнавався про свою персону чимало цікавого. Виявляється, він — «Твен — Паплюжник Могил» (бо підло зводив наклеп на покійного дідуся найдостойнішого кандидата в губернатори містера Бленка, начебто той дідусь «був повішений за грабіжництво на великій дорозі»), а також — «Твен, що допився до білої гарячки» (бо ще одна газета писала так: «Містер Твен, що мав учора ввечері виступити з викривальною промовою на масовому мітингу, не з’явився своєчасно! Між тим минулого вечора якийсь п’яний тип рачки вповз у готель, де живе містер Твен. Доконечний обов’язок незалежного розслідування — довести, що ця п’яна тварюка не був сам Марк Твен. Це — випадок, який не дає жодної змоги ухилитись від прямої відповіді. Громоподібний голос народу запитує: «Хто була ця людина?») Крім того, пресою «було викрито», що кандидат Твен брав хабарі та мав відношення до брудного шантажу, а також «отруїв свого дядька, щоб заволодіти його майном» та «спалив психіатричну лікарню з усіма її мешканцями, бо вона псувала краєвид iз вікон його будинку». Отож, чи дивно, що бідолаха «Твен», беручи в руки чергову газету, «став відчувати такий самий страх, який відчуває людина, піднімаючи зі свого ліжка укривало й чомусь боячись знайти під ним гримучу змію» і через це невдовзі зняв свою кандидатуру?

Які висновки ми можемо зробити, прочитавши цей блискучий зразок політичної сатири Твена, створений 134 роки тому? Найбільш очевидний (але, мабуть, дещо банальний): про жодну демократію і чесні вибори не може йтися без дотримання певних суворих правил гри, які не тільки формально проголошують, але й виконують. Ще один: прозора демократія неможлива без справді незалежної преси (як і без судової влади, залежної не від будь-чиїх вказівок і «точок зору», а винятково від закону; саме така судова влада була б кращим захистом кожного політика від інформаційного терору та однією з гарантій проти маніпуляцій суспільною думкою). А взагалі, варто пам’ятати, що 31 жовтня у нас відбудеться подія значно більшої ваги, аніж історично реальні вибори губернатора штату Нью-Йорк у 1870 році...