Грандіозна маніпуляція та її витоки

«Величний подвиг народу у Великій Вітчизняній війні»... «Народна війна проти загарбників»... «Народ піднявся на Вітчизняну війну»... «Всесвітньо-історичне значення всенародної Великої Вітчизняної війни»... «Визвольна місія Червоної армії у Вітчизняній війні»... І так далі, і таке інше. Досі в мас-медіа звучать такі твердження. Досі певне число навіть заповзятих критиків радянського режиму і патріотично налаштованих українських громадян щиро вважає, що слова «Велика Вітчизняна війна» завжди означали боротьбу за рідну землю, за свій дім, за життя своїх ближніх і дальніх.

Насправді термін «Вітчизняна війна» тільки один раз в історії вживався у сенсі оборонної народної війни, і то понад два століття тому, у 1812 році. Тоді цей термін стосувався воєнних дій з відбиття вторгнення військ Наполеона І та його сателітів і союзників на територію Російської імперії. Як тільки ця територія була очищена від військ противника, як тільки російська армія перейшла кордони, негайно Вітчизняна війна закінчилася і почався «закордонний похід», який через два роки завершився вступом російських військ до Парижу і падінням Наполеона І.

• А от в російській історії 1914—1917 років термін «Вітчизняна війна» мав принципово інше смислове навантаження. Йдеться про Першу світову війну, яка офіційно в імператорській Росії звалася «Второй Отечественной войной», а в деяких ультрапатріотичних виданнях того часу — навіть «Великой Отечественной». До речі, знаменитий вірш «Вставай, страна огромная», який став піснею, — ще з тієї війни. Тільки з дещо іншими словами — про «тевтонську орду».

Тим часом Російська імперія зовсім не була жертвою агресії у цій війні, навпаки — вона стала одним із головних винуватців переростання конфлікту між Сербією та Австро-Угорщиною у бойовисько світового масштабу. І цілі Росії у тій війні були суто загарбницькі — приєднання Галичини (не тільки Львова, а й Кракова), Буковини й Закарпаття, всіх польських земель тодішньої Німецької імперії, добрячої частини Оттоманської імперії на Закавказзі, і, головне, проток із Чорного моря у Середземне разом із Константинополем, який мав стати «третьою столицею» Святої Русі, поряд із Москвою та Петроградом. Ба більше: претендувала Росія, правда, не надто рішуче, й на Єрусалим...

Іншими словами, стратегічна мета «Второй Отечественной войны» — істотно розширити кордони «Отечества». Мета не була реалізована в силу низки причин, але сам термін «Вітчизняна війна» не зник.

Він був перехоплений більшовиками і знову змінив зміст.

• У березні 1917 року царизм упав, у листопаді до влади в Росії прийшли більшовики під гаслами негайного миру і братерства народів. А 1918 року починається нова «Отечественная», або ж «Вітчизняна» (ця назва у ті дні з’являється й українською мовою, бо більшовики заграють із «націоналами») війна, тепер уже — під червоними прапорами. Ленін, Троцький і Сталін заявили, що «соціалістична Вітчизна у небезпеці». А далі, як пише «Короткий курс історії ВКП(б)», «партія підняла народ на вітчизняну війну проти навали військ іноземної інтервенції, проти заколотів повалених революцією експлуататорських класів... Більшовицька партія підіймає робітників і селян на вітчизняну війну проти іноземних загарбників та буржуазно-поміщицької білогвардійщини. Радянська республіка і її Червона армія розбивають одного по одному ставлеників Антанти — Колчака, Юденича, Денікіна, Краснова, Врангеля, викидають з України ще одного ставленика Антанти — Пілсудського... Таким чином, перший воєнний напад міжнародного капіталу на країну соціалізму скінчився повним його крахом» (виділено особисто Сталіним, який у 1918—1919 роках і пізніше вживав термін «вітчизняна війна» — щоправда, з малої літери, через 20 років повторивши його у редагованому — а частково й написаному ним — «Короткому курсі...»).

«Партия подняла народ на отечественную войну против нашествия войск иностранной интервенции, против мятежей свергнутых революцией эксплуататорских классов... Большевистская партия поднимает рабочих и крестьян на отечественную войну против иностранных захватчиков и буржуазно-помещичьей белогвардейщины. Советская республика и ее Красная армия разбивают одного за другим ставленников Антанты — Колчака, Юденича, Деникина, Краснова, Врангеля, вышибают из Украины и Белоруссии еще одного ставленника Антанты — Пилсудского... Таким образом, первое военное нападение международного капитала на страну социализма окончилось полным его крахом».

• У трактуванні Леніна, Сталіна і Ко ця війна набуває всесвітньо-історичних масштабів. Адже противниками «робітників і селян» тут виступають не тільки іноземні інтервенти, а й «експлуататорські класи» всього світу — «свої» (ті люди, які пізніше зватимуться «недорізаними буржуями», «куркулями» та «ворогами народу») і закордонні; одним словом, увесь «міжнародний капітал» — російський, український, німецький, американський і аргентинський. «Народ» у цій системі координат — це реальні чи уявні прихильники більшовизму, у якій країні вони б не жили. Тому «вітчизна» в цьому контексті стає воістину неозорою, а будь-яка війна, що має на меті розширення кордонів СРСР — «вітчизняною».

Усього цього ані Ленін, ані Сталін, ані більшовики не приховували. Ще при заснуванні СРСР на з’їзді Рад Сталін відверто заявив: «Будемо сподіватися, що утворенням нашої союзної республіки ми створимо вірний оплот проти міжнародного капіталізму, що нова союзна держава послужить новим рішучим кроком на шляху до об’єднання трудящих усього світу в єдину Світову Соціалістичну Радянську Республіку». У Декларації про утворення СРСР від 30 грудня 1922 року повторена сталінська формула про світову державу і додано: «доступ у Союз відкритий усім соціалістичним совєтським республікам, як існуючим, так і тим, що мають виникнути в майбутньому». Зверніть увагу: не можуть виникнути, а мають виникнути! У резолюції ХІІ з’їзду РКП(б), у квітні 1923 року, вжитий інший, не менш цікавий термін — «майбутня Всесвітня Радянська Республіка Праці». А у січні 1924 року, після смерті Леніна, Сталін на урочистому засіданні керівництва партії та Рад дав клятву розширювати і зміцнювати Радянський Союз: «Покидаючи нас, товариш Ленін заповідав нам зміцнювати і розширяти Союз Республік. Клянемося тобі, товаришу Ленін, що ми виконаємо з честю і цю твою заповідь!»

• Як саме відбуватиметься виникнення нових радянських республік? «Найімовірніше, — прогнозував Сталін, — що світова революція буде розвиватися шляхом революційного відпадіння нових країн від системи імперіалістичних держав». А для здійснення такого відпадіння потрібні ефективні інструменти. Перший — створений і контрольований російськими більшовиками Комінтерн, який має ініціювати «пролетарські повстання» та «соціалістичні революції» у тих чи інших «підвладних капіталу країнах».

1927 року, ставши монопольним керівником ВКП(б) й СРСР, Сталін заявив: «Червона армія є армія Жовтневої революції, армія диктатури пролетаріату... Наша армія є армією світової революції, армією робітників усіх країн». А що робити, коли війна зі «світовим капіталом» змушує порушити чийсь державний суверенітет? Нічого страшного, вчив більшовиків Сталін: «Бувають випадки, коли право на самовизначення вступає в суперечність із іншим, вищим правом, — правом робітничого класу, що прийшов до влади, на зміцнення своєї влади. В таких випадках... перше повинне відступити перед другим. Так стояла справа, наприклад, 1920 року, коли ми змушені були, в інтересах оборони влади робітничого класу, піти на Варшаву». Нагадаю, що «оборона влади робітничого класу» здійснювалася 1920 року під гаслом: «Дайош Варшаву, дайош Берлін!! та супроводжувалася закликом «напоїти червоних коней водою Вісли і Рейну». Це якраз і є «отечественная/вітчизняна війна» по-ленінськи і посталінськи. А що не вдалося «визволити» і приєднати до «батьківщини світового пролетаріату» Польщу й Німеччину (а далі рушити на Францію й Італію, щоби радянізувати їх, як мріяв улітку 1920 року Ленін) — це заслуга польських військ під командуванням маршала Пілсудського, які розгромили під Варшавою червоні армади Михайла Тухачевського, та вояків УНР під орудою генерал-хорунжого Марка Безручка, які під Замостям зупинили досі непереможну Першу кінну армію Семена Будьонного.

І якщо хтось іще сумнівається в тому, що було «отечеством» для більшовиків і їхніх однодумців, нехай вслухається в офіційний гімн Комінтерну: «Наш лозунг — всемирный Советский Союз!»

А далі починається найцікавіше.

• Як уже було сказано, 1938 року термін «вітчизняна війна» кілька разів фігурує в «Короткому курсі історії ВКП(б)». А через рік він з’являється у статті полкового комісара Осипова «Війни справедливі і несправедливі» в журналі «Пропагандист и агитатор РККА» (№17 за 1939 рік, видання виходило двічі на місяць). Журнал зданий на набір та верстку 23 серпня 1939 року, якраз у той день, коли міністр закордонних справ Третього Рейху фон Ріббентроп прилетів до Москви, щоб підписати відомий пакт із Молотовим. Але полковий комісар Осипов уже знає про нову світову війну (яку в радянській пресі до 22 червня 1941 року звали «другою імперіалістичною») і вживає термін «вітчизняна війна».

• Що має на увазі полковий комісар Осипов? Він пише, що за умов капіталізму трудящі не мають вітчизни, яку слід захищати, а от за умов соціалізму — мають, причому йдеться не тільки про жителів сталінської держави: «Тільки в умовах СРСР трудящі знайшли справжню вітчизну, справжню, а не уявну батьківщину... Велика Жовтнева соціалістична революція дала робітникам і трудящим усіх країн соціалістичну вітчизну — Радянський Союз, захист якого є обов’язком честі всього міжнародного пролетаріату». Тож маємо обґрунтування поняття «вітчизняна війна», тільки в дещо іншому сенсі, ніж воно вживається сьогодні...

Далі полковий комісар Осипов пише, розвиваючи наведені вище тези Сталіна: «На одній шостій частині земної кулі існує могутня держава робітників і селян, що побудували під керівництвом більшовицької партії соціалістичне суспільство. Це соціалістичне суспільство є батьківщина світового пролетаріату і могутня база визвольної боротьби трудящих проти імперіалізму. Захист цієї вітчизни є священним обов’язком міжнародного пролетаріату».

• Але не тільки захист СРСР стане вітчизняною війною, а за певних умов і національно-визвольна війна. «Національно-визвольні війни неминучі в епоху імперіалізму, коли більше половини всього людства страждає під колоніальним гнітом і пригнічується купкою імперіалістичних хижаків. У цих війнах пролетаріат виступає проти імперіалізму на боці пригноблених і поневолених народів... В наші дні такою національно-визвольною війною, вітчизняною та справедливою, є війна китайського народу проти японських фашистських загарбників».

• Але найголовніше тут — підсумок статті. Полковий комісар Осипов наголошує: «За певних умов Червона армія може випередити напад агресорів на батьківщину соціалізму. Залізною рукою вона візьме розбійника за горло перш, ніж він встигне вийняти свій кривавий ніж. Одним із моментів, які характеризують дії нашої Червоної армії, є її активність і наступальність... Ворог оточує нас з усіх боків, постійно погрожуючи активно ворожими нам діями. Це означає, що не виключена можливість такої міжнародної обстановки, коли самим ходом історичного процесу робітничий клас змушений буде взяти на себе ініціативу воєнних дій... Ленін і Сталін вчать, що найкраща оборона — це перехід у наступ на ворога, розгром ворога в його країні. «На чужій землі захищати свою землю» — так учив Ленін, так учить Сталін, такі наші стратегія і тактика».

• Відтак майбутня «вітчизняна війна» — це війна на чужій території, яка, вельми ймовірно, почнеться з ініціативи Кремля активними діями Червоної армії і вестиметься для розширення меж «вітчизни».

Такий текст — не самодіяльність полкового комісара Осипова чи редакції видання. Після чистки в Червоній армії у 1937—1938 роках такі речі були виключені. Тим більше, що шефом військової пропаганди був Лев Мехліс, член оргбюро ЦК ВКП(б), заступник наркома оборони і начальник Головного політуправління Червоної армії. Усі тексти армійських видань читалися, правилися і затверджувалися особисто ним, а вже потім ішли у набір. У ті роки він користувався особливою довірою Сталіна і, безумовно, був у курсі головних стратегічних задумів «вождя народів». Адже таємні переговори з Німеччиною йшли з травня 1939 року, і вже в першу декаду серпня вийшли на фінішну пряму — підписання економічної угоди, пакту про ненапад і таємних документів про поділ Центрально-Східної Європи, і Мехліс не міг не знати про стратегію Сталіна. Тим більше, що 19 серпня Сталін досить детально орієнтував своє найближче оточення про наступне підписання угоди з Німеччиною і серію «визвольних походів» Червоної армії з метою поставити всю Європу під свій контроль, розширюючи крок за кроком межі СРСР. Утім, ще на XVIII з’їзді ВКП(б) 14 березня 1939 року Мехліс закінчив свою промову словами: «Не за горами, товариші, той час, коли наша армія, інтернаціональна за пануючою в ній ідеологією, у відповідь на нахабну вилазку ворога допоможе робітникам країн-агресорів позбавитися... ярма капіталістичного рабства і ліквідує капіталістичне оточення, про яке говорив товариш Сталін».

• Як бачимо, єдине, що змінилося за ті півроку — те, що Червона армія не чекатиме на «нахабну вилазку ворога», а «залізною рукою вона візьме розбійника за горло» ще до цієї «вилазки». Готується до підписання пакт про ненапад із Німеччиною, СРСР заявляє про свій нейтралітет в «імперіалістичній війні», — але Червона армія відверто переорієнтовується завдати першою удар...

• Отож, підсумовуємо: якщо пролетарі всього світу вже мають свою вітчизну, хоча у масі своїй страждають під гнітом капіталістів, то війна за розширення Соціалістичної Вітчизни і буде Вітчизняною. Іншими словами, якщо відкинути довголітню міфологію, то слід визнати: термін «Вітчизняна війна» від самого початку означав агресивну, наступальну, загарбницьку війну, метою якої було захоплення нових значних територій у Європі та Азії, а то й усього Старого Світу, всієї Євразії.

• Відтак поняття «вітчизняна війна», як воно з’явилося у надрукованій у «Правді» від 23 червня 1941 року промові В’ячеслава Молотова і у статті Ємельяна Ярославського — не їхня власна імпровізація (такого не могло бути в принципі), а сталінська «домашня заготовка». Ба більше: у редакційній статті газети «Известия» від 24 червня (а ця стаття у ті часи затверджувалася особисто Сталіним), писалося: точиться бій за країну Рад, тобто за вітчизну всіх трудящих.

Так само і радянсько-німецька війна, до якої Червона армія ретельно готувалася, не була імпровізацією з боку Кремля. Але Гітлер не схотів чекати, поки його «визволять», і почав першим, ненабагато випередивши Сталіна. Свідчень приготувань до походу Червоної армії на Захід безліч (їхній аналіз — це інша тема). Наприклад, один із провідних трубадурів більшовицької ери Всеволод Вишневський (був допущений до багатьох державних таємниць і добре знайомий із тодішніми маршалами й генералами) ще 14 квітня 1941 року в своєму щоденнику записує: «Наша пора, час відкритої боротьби, «священних» боїв (за висловом Молотова в одній недавній бесіді) — все ближче!» А 5 травня 1941 року в цьому щоденнику з’являється запис про те, що, ймовірно, СРСР знайде момент і почне проти Німеччини «революційну війну, підламуючи вищу планомірну фазу капіталізму». Саме 5 травня Сталін виступив перед випускниками військових академій у Кремлі й поставив мету перейти «до воєнної політики наступальних дій», перебудувавши в наступальному дусі всю пропаганду. Вишневський реагує 13 травня записом про «кампанію в пресі про наступальний дух російського радянського народу» і про початок ідеологічного та практичного наступу. Мовляв, Совєтський Союз починає грандіозну боротьбу проти фашизму «в ім’я революціонізування Європи і, звісно, Азії». «Попереду — наш похід на Захід. Попереду — можливості, про які ми мріяли давно», — завершує з оптимізмом письменник. І, нарешті, 2 червня, за Вишневським, червоноармійцям почали знову показувати антигітлерівські фільми, чого не було з вересня 1939 року.

• У сьогоднішній Росії міфологема «Великої Вітчизняної війни» — один із чільних інструментів легітимації влади та виправдання всіх минулих злочинів більшовицького керівництва і всіх майбутніх злодіянь путінського режиму. Для переважної маси населення Росії ця війна дефакто триває й понині, оскільки Російська держава опинилася в кільці «фашистів» та «імперіалістичних загарбників». І на війну з Україною росіяни дивляться як на продовження тієї давньої «Вітчизняної війни». Але шило вилазить із мішка, логіка історії невблаганна — ця війна аж тричі впродовж ХХ століття у планах її ініціаторів, в самій своїй основі була загарбницькою з метою розширення «отечества», тож і нині вона просто не може з боку імперіалістичної Росії бути іншою.