Григорій Тарновський, власник Едему
Образ і дух Качанівки, цього унікального палацово-паркового комплексу на Чернігівщині, історія якого бере початок в середині XVIII століття, тісно пов’язалися з іменами кількох поколінь Тарновських. Від 1824 р. і аж до кінця ХIХ ст. представники трьох поколінь цього роду були власниками садиби, яка, переживши страшні часи тотального руйнування пам’яті, в 2001 р. зрештою здобула статус Національного заповідника.
Про одного з Тарновських — Григорія Степановича — далі й піде мова. Качанівка дісталася йому в спадок після смерті матері, Параскеви Андріївни, яка ще встигла закласти тут кам’яну церкву (Георгіївську). Помилуватися нею можна й тепер, — варто тільки приїхати в заповідник (де на вас чекає ще чимало див: палац ХVIII ст. з флігелями, величний парк, дерева, які пам’ятають Гоголя й Шевченка, альтанка М. Глінки, «романтичні руїни», мальовничі ставки, зрештою — цікаві музейні експозиції…)
Григорій Степанович Тарновський (1784—1853) замолоду служив у Міністерстві внутрішніх справ чиновником з особливих доручень. 1831 року був обраний предводителем дворянства Борзни. Камер-юнкер, статський, а згодом титулярний радник, багатий землевласник, який мав 9 тисяч кріпаків у Київській, Полтавській і Чернігівській губерніях, Тарновський був суперечливою, а то й чудернацькою особою. У Петербурзі його знали як мецената. Недарма ж 1838 року Імператорська академія мистецтв, відзначаючи його «любов до мистецтв», що виявилася, зокрема, в матеріальній підтримці художників, обрала його вільним «общником» Академії.
Михайло Володимирович Тарновський, дитинство якого минуло в качанівському маєтку, згадував, що в київському будинку його дядька Якова Васильовича Тарновського на вулиці Золотоворітській, 2 зберігався невеликий за розмірами, «чудовий портрет Григорія Степановича … роботи Карла Брюллова», написаний десь на межі 1830—1840-х рр. Портрет не вцілів: мемуарист загадково пише, що загинув він по дорозі (!) із Золотоворітської до Історичного музею. Можна тільки здогадуватися, коли і за яких обставин це сталося, — чи не тоді, коли радянська влада займалася націоналізацією майна «буржуїв»?
Завдяки Г. С. Тарновському сад навколо палацу перетворився в регулярний парк. Власник Качанівки добудував церкву, насипав два острови в Майорському ставку, з’єднавши їх містком. В очах своїх гостей він хотів постати людиною мистецтва, — і саме в цій іпостасі інколи виглядав кумедно, хоча й справді любив музику, танці, мав багату колекцію картин, меблів, бронзи, порцеляни, пишався власним оркестром, для якого купив у Сокиринцях (у свого сусіда П.Галагана) музиканта-віртуоза, який грав на скрипці Страдіварі!
Тарновський страшенно гордився тим, що 1838 року до нього приїздив знаменитий композитор Михайло Глінка, який тоді збирав по Україні «голоси» для Петербурга. Сам же Глінка писав про власника Качанівки дещо іронічно: великий кам’яний дім, що стояв на узвишші, «величезний сад із ставками і віковими кленами, дубами й липами» спочатку справляли враження, проте, коли придивишся, виявиться, що дім не завершений; доріжки в саду не дороблені; домашній оркестр непоганий, але неповний, і духові інструменти не всі справні, а перший скрипач Калинич трохи тугий на вухо. Все вказувало на «надмірну ощадливість бездітного господаря, який володів 9000 душ і великими капіталами», — робив висновок Глінка. Разом з тим, його «Записки» засвідчують гостинність Григорія Степановича, який придумував для гостей різноманітні розваги — прогулянки, поїздки в сусідні маєтки Тарновського, ілюмінації і навіть танці, до яких господар заохочував власним прикладом…
Мав тоді Тарновський близько п’ятдесяти років, був «смаглявий і сухорлявий, числився десь на службі і мав звання камер-юнкера». Розмовляв «ламаною мовою» (очевидно, з сильним українським домішком); відзначався надзвичайною акуратністю в усьому, що стосувалося режиму дня. М. Глінка пише, що до півночі всі забави закінчувалися, господар увічливо розкланювався і йшов спати. Тим часом, в оранжереї, де поселився Глінка, ще залишалися Петро Скоропадський, Віктор Забіла, Василь Штернберг, — і ніч продовжувалася: звучала музика, співалися пісні, не було кінця дружнім розмовам. У педантичного Тарновського все це викликало легку досаду.
Чи не в якусь із таких ночей Глінка написав на слова М. Маркевича патетичний «Гімн хазяїну»? Свого часу Василь Горленко розшукав його в Чернігівському музеї імені В.Тарновського — і ось що йому вдалося прочитати:
Прекрасен, о хозяин милый,
Очарователен твой дом.
Какой живительною силой
Для нас исполнен твой прием!
Тебе с Гармонией от чувства
Дает Поэзия привет,
Благодарят тебя искусства
И яркой живописи свет.
Глянь, как радостны все лица.
Пусть кипит вино струей…
Далі текст обривається. Проте є ноти, отже — колись, гляди, гімн Глінки ще зазвучить у Качанівці…
Про двох учасників тих качанівських «забав» — Віктора Забілу й Миколу Маркевича — варто сказати трохи детальніше. Віктор Забіла (1808—1869) жив по сусідству з Тарновським на хуторі з милою назвою Кукурівщина, поруч із Борзною. У 1822—1825 рр. навчався в Ніжинській гімназії; наступні дев’ять років були віддані військовій службі. Потім — відставка і життя на хуторі. Серед персонажів повісті Т. Шевченка «Капитанша» згадується відставний ротмістр Віктор Олексійович; то — Забіла.
Був він поетом, який залишив невелику спадщину, — близько сорока віршів і пісень. Переважно це романси, мотиви яких навіяні добою романтизму, українськими народними піснями. Забіла грав на бандурі, отже — і свої пісні клав на музику. У ліричних поезіях відбилася особиста драма автора. Він був заручений з Любов’ю Білозерською, проте батьки змусили її вийти заміж за сусіда-поміщика. Любов Білозерська і мати довго опиралися волі батька, проте, зрештою, здалися. Пережите Забілою потрясіння було таким сильним, що він навіть пробував покінчити з собою.
Своєю славою В.Забіла завдячує пісням. Найбільш відомі з них — «Віють вітри, віють буйні» (цю пісню співають у «Наталці Полтавці» І. Котляревського) та «Не щебечи, соловейку» (музика М. Глінки). Глінкою ж таки покладено на музику й вірш Віктора Забіли «Гуде вітер вельми в полі…». Свого качанівського приятеля композитор згадував у своїх «Записках» з усмішкою: йому приходили на спомин вечори в оранжереї, коли розкривалися ще й акторські таланти Забіли: «Цей Забіла був неабиякий майстер «представлять в лицах».
Що ж до Миколи Маркевича, то він теж мешкав по сусідству з Тарновським, у батьківському маєтку Турівка, де мав будинок, на вершечку якого бриніла від вітру «еолова арфа». Маркевич — давній друг Глінки: вони разом навчалися у Петербурзькому благородному пансіоні при Педагогічному інституті, де одним із вихователем був «Кюхля» — поет і майбутній декабрист Вільгельм Кюхельбекер. Його чекала військова кар’єра, проте несподівано для друзів і рідних у 1824 р. 20 літній Маркевич іде у відставку й оселяється в Турівці. Тут він займається науковою і літературною діяльністю (як поет Микола Маркевич дебютував ще в шістнадцятирічному віці: його перший вірш надрукував Василь Жуковський).
З-поміж трьох поетичних збірок Миколи Андрійовича найбільш відомою є третя — «Украинские мелодии» (1831), яка справила враження на молодого Ш евченка. Але головне в доробку турівського самітника — це, звичайно, його «История Малороссии» в 5 тт. (Москва, 1842—1843). «Малороссия… есть одна из прекраснейших стран Европы» (по сознанию все путешественников и естествоиспытателей, ее посещавших), — написав на перших сторінках «Історії…» її натхненний авт ор. — … Знаменитый Линней предполагал ее колыбелью народов после потопа». А в Санкт-Петербурзі — у Пушкінському домі — зберігається рукопис щоденник М. Маркевича, який охоплює кілька десятиліть його життя, — річ, поза всяким сумнівом, безцінна! Він ще не видавався, хоча дослідникам давно відомий. Коли, дасть Бог, цей діаріуш побачить світ, ми ще багато дізнаємося про Качанівку…
Але повернуся до дивацтв Григорія Степановича. Художник Лев Жемчужников, який гостював у Качанівці влітку 1852 р., описував їх значно дошкульніше, ніж Глінка: «Гр.Ст. був оригінал за манерами, одягом, з музикальним сумбуром у голові і з таким самим уявленням про живопис». Вбраний він був «у коротку курточку з безліччю ґудзиків, на яких висів кисет із тютюном і люлька в бісері й бурштинах, на голові була бісерна ярмулка». Наступного дня ярмулку змінив одягнений набакир блакитний жокейський кашкет із довгим козирком… Нічого не скажеш, справді — картинний вигляд!
Що ж до «музикального сумбуру» в голові Григорія Степановича, то Л. Жемчужников розповідає досить кумедні речі. Коли гості сіли пити ранковий чай, з-за кущів за знаком господаря несподівано вдарив оркестр — грали увертюри з «Життя за царя» та «Руслана і Людмили». Тарновський таким чином демонстрував гостям свої приятельські стосунки з Михайлом Глінкою, ім’я якого він згадував часто і не завжди до ладу. «Ми приємно проводили час, коли в мене Глінка писав свого «Руслана», — хвалився Тарновський. — Знаєте, гм… щодня Глінка писав і був задоволений моїм оркестром. Якщо ви любите Бетховена, то ми зараз зіграємо вам Бетховена. Гм… — він підкликав пальцем першу скрипку, — це талант — Глінка його дуже цінував; гм…добре розуміє і любить музику… гм… накажи зіграти Бетховена, ну, знаєш, симфонію Третю, Героїчну, з маршем.
Оркестр грав добре. Грали ще і ще, але після важкого сну з кошмаром музика здавалася стомливою і неприємною. — Гм… ось це місце вставив я... Він подивився на нас, ми — на нього.
— Гм… так… ми і Бетховена підправляємо».
За обідом Григорій Степанович знову «пригощав» гостей музикою. Тільки тепер уже грали не Бетховена, а «п’єсу», складену самим Тарновським. Оркестр, що складався із сорока кріпаків-музикантів, розігрував історію України! Автор коментував: «Гм… це похід Хмельницького… битва під Жовтими Водами… це гм… слухайте, битва під Корсунем; тепер бій під Білою Церквою… а це договір Хмельницького під Зборовом».
Коли я вперше читав цей дотепно написаний спомин Жемчужникова, то мимоволі згадував оповідання В.Винниченка про «малороса-європейця», у якому комізм ситуації полягає в тому, що уявлення героя про себе самого кардинально розбігається з його оцінкою іншими. Герой демонструє свою «європейськість», а виходить якийсь суцільний жах. Так само відбувається і з Тарновським та його гостями, яких остаточно «добиває» сцена зі вставною щелепою Григорія Степановича, принесеною лакеєм на тарілці…
Втім, резюме Л.Жемчужникова майже цілковито збігається з оцінкою М.Глінки: «… при всьому тому я неохоче розповідаю про його смішні сторони, бо він був добрий і мав значні переваги, хоча б те, що в нього жили й користалися з його гостинності такі відомі таланти, як Глiнка, Шевченко, Штернберг, Микола Андрійович Маркевич».
Можливо, це якраз найголовніше: Григорій Степанович Тарновський був смішний, «аляпуватий», недостатньо культурний, проте, на думку багатьох його приятелів і гостей, — добрий. Не маючи власних дітей, Тарновські взяли на виховання в Качанівку чотирьох племінників і семеро племінниць. В одну з них, Емілію Василівну, був закоханий Василь Штернберг. А Юлії Василівні подобалося «крутити голову» іншому художнику — Павлу Федотову. Кокетування виявилося заняттям не безневинним: пережите потрясіння прискорило психічне захворювання Федотова. До Надії ж Василівни, як відомо, був небайдужий Тарас Шевченко...
Мав «слабинку» й сам Григорій Степанович: про його «безперервні романи» довго ходили родинні перекази. Знала про них і Ганна Дмитрівна (дружина), проте дивилася на них крізь пальці. «Жили вони окремо, — писав М. В. Тарновський, — займали різні апартаменти в різних кінцях величезного качанівського палацу. З апартаментів Гр.Ст. вели потаємні сходи, двері до яких були сховані у шафі з одягом, вони виходили просто в сад». Марко Вовчок згадувала навіть «залишки дівоч-виспи» (дівочого гарему) в Качанівці. Так це чи не так, сказати важко, ясно лише, що любовні походеньки господаря були в Качанівці притчею во язицех.
Про «гареми» Тарновського згадується і в повісті Т. Шевченка «Музикант», — власник Качанівки пан Арновський постає в ній як «сластолюбец» і «развратитель». Та й у повісті «Художник» Шевченко вустами свого героя висловився про качанівського «малоросійського аристократа» у сатиричному ключі, і в цьому випадку аж ніяк неможливо повторити слова Глінки: «він був добрий». Звісно, літературний герой і його прототип не є абсолютними двійниками, але все-таки, все-таки… Очевидно, ставлення Тараса Шевченка до Григорія Тарновського змінилося вже під час перебування в Качанівці, оскільки до приїзду поета в Україну воно було більш прихильним. Познайомив їх Василь Штернберг (1839 р.). У березні 1842-го Т. Шевченко послав Г. С. Тарновському з Петербурга в Качанівку три примірники поеми «Гайдамаки» (два — для Маркевича й Забіли); ще через якийсь час — картину «Катерина». Буваючи в Петербурзі, Григорій Степанович запрошував молодого художника до себе в качанівський «Едем». І наприкінці травня 1843 р. Тарас Шевченко приїхав до свого давнього знайомого в гості…
Померли Григорій Степанович і його дружина одного й того ж дня (1853 р.) і були поховані на цвинтарі біля церкви, в якій п’ятнадцять років перед тим слухали хор півчих під керуванням Михайла Глінки. Вже значно пізніше, через тринадцять років, коли Василь Васильович Тарновський-молодший ховатиме свого батька, він викопає також домовини Григорія Степановича та Ганни Дмитрівни, обіб’є їх малиновим оксамитом і поставить у нішах ліворуч і праворуч від гробниці Тарновського-старшого.
Готуючись до зустрічі з вічністю, Григорій Степанович написав кілька проектів заповіту. Якийсь час був у нього намір заповісти доходи від належного йому майна на заснування і утримання на вічні часи медичного факультету Київського університету. За іншими даними, передбачалося відкрити (очевидно, в Києві) кадетський корпус імені Г. Тарновського. Проекти ці не були реалізовані. Зрештою, Качанівка, як і інші маєтності покійного, перейшла у власність племінника Григорія Степановича — Василя Васильовича Тарновського- старшого.
Втім, історія цієї світлої людини заслуговує на окрему розповідь.
