I слово — зброя...

Відомо, що і в найтяжчі часи Україна відстоювала волю й боролася за свою Перемогу. Народ український визначився, за словами Т.Шевченка, що «в своїй хаті — своя правда, і сила, і воля». З’ясував, що ЄДИНИМ ГАРАНТОМ не тільки його розбудови та процвітання, а навіть його існування є і повік буде САМОСТІЙНА СОБОРНА ДЕРЖАВА Україна.

Боротьба за Українську Самостійну Державу датується не сьогоднішнім днем, вона століттями тривала й ніколи не припинялась, приймаючи лише відповідну форму: від захисту національних прав і популяризації національно-визвольних прагнень до збройних виступів проти всіх імперіалістів за всенародну перемогу.

Традиція цієї боротьби базувалася на нечуваній жертовності борців за волю України, і сьогочасне національне відродження базується на тих самих традиціях, на них визріло політичне прозріння.

У програмному документі УПА зазначалося: «Українська Повстанська Армія бореться за Українську самостійну Соборну Державу і за те, щоб кожна нація жила вільним життям у своїй власній, самостійній державі. Знищення національного поневолення та експлуатації нації нацією, система вільних народів у власних, самостійних державах — це єдиний лад, який дасть справедливу розв’язку національного і соціального питання в цілому світі.

УПА бореться проти імперіалістів та імперій, бо в них один пануючий народ поневолює культурно й політично та визискує економічно інші народи. Тому УПА бореться проти СССР і проти німецької «Нової Європи».

Програмні настанови ОУН і УПА реалізувалися в підпільних виданнях — журналах, брошурах, листівках, книгах.

Предметом нашої уваги буде передусім журнал «Ідея і Чин», примірники якого передруковані в т. 24 «Літопису УПА» (Торонто, 1995; Львів, 1996).

«Ідея і Чин» — орган проводу Організації Українських націоналістів на Українських Землях у 1942—1946 роках. В журналі друкувалися офіційні документи ОУН, політико-теоретичні, інформативні й полемічні статті, коментарі й огляди поточних подій, списки полеглих на полі слави, бібліографії підпільних видань тощо. Він містить дуже багато інформації про збройну боротьбу на Україні та інші події.

Ця інформація має джерельну вартість, бо черпана з підпільних звітів і від очевидців.

Випуск журналу нерівномірний. 1942р. з’явилося лише одне видання, 1943 — чотири, 1944 та 1945 — по два, 1946 — одне, майже потрійне видання. Редакторами журналу були Дмитро Маївський, Мирослав Прокоп, Михайло Палідович і Петро Федун (Петро Полтава).

Публікація офіціозу ОУН не була єдиним завданням журналу «Ідея і Чин». Друге важливе завдання — давати об’єктивну інформацію про події в Україні, про умови життя українського народу, про боротьбу проти окупантів. Це було особливо важливо, коли мати на увазі, що в умовах нацистського й комуністичного режиму не було вільної преси, а органи влади та дозволена ними преса замовчували або фальшували події. В такому плані підпільна преса ОУН, а також «Ідея і Чин» були теж першоджерельним матеріалом для пізнання діяльності організації.

Друковані в журналі «Ідея і Чин» матеріали можна поділити на такі групи: офіційні повідомлення й інформації, статті й коментарі, вістки про становище в Україні, списки полеглих в боротьбі.

Одним із важливих аспектів журналу в пропагандистському плані було показувати силу українського народу, безперервність його визвольної боротьби, все те, що мало служити духовим цементом розбудови нації.

Так, у ст. М. В. Вирового «Революційний фронт українського самостійництва» (Ч. 2) розповідається про стихійний і зорганізований супротив комуністичній владі з боку українських селян, робітників і творчої інтелігенції протягом останніх двох десятиліть, з чого автор робить висновок про можливість втягнути ті верстви українського народу до боротьби також у новій воєнній дійсності.

У ст. Г. С. Клекота, представника української молоді, вихованої в СССР, «Голос крови» (Ч. 3) доволі оптимістично зображуються перспективи духового відродження тих його однолітків, які всупереч комуністичній індоктринації знаходять у собі українські корені (Ч. 3).

Треба відзначити, що і М. В. Вировий, і Г. С. Клекіт доходять у своїх оцінках не тільки до традицій післяреволюційної української національно-демократичної інтелігенції, до діячів типу Сергія Єфремова, але вони також посилаються на діяльність українських націонал-комуністів типу Миколи Хвильового, Олександра Шумського, Михайла Волобуєва та інших. Г. С. Клекіт пише: «Так з року на рік народжувалися тисячі Хвильових. Так, ми були піонерами, комсомольцями, навіть комуністами. Тепер, всупереч усім формальним логікам і всяким мудрим закономірностям, ми українці і при тому націоналісти, самостійники» (Ч. 3).

Важливі ідеологічні проблеми, зокрема національної окремішності українського народу, висвітлює О. Горновий у статті «Шовіністичне запаморочення і русифікаційна гарячка большевистських імперіалістів» (Ч. 10). Засуджуючи русифікаторську політику радянської влади (в історичному зрізі — з часів жовтневої революції до 40-х рр. ХХ ст), автор оптимістично заявляє: «… новому русифікаторському наступові український народ протиставить сьогодні не лише свою стихійну відпорність, а й сильну національну свідомість і організованість. Український народ сьогодні має розбудований свій досвідчений революційно-політичний Провід, і це є найбільшою запорукою його успішної боротьби і перемоги (Ч. 10. — С. 506).

Солідність автури, глибина філософського аналізу, швидке реагування на події дня — ці сильні сторони журналу забезпечували йому ідейно-політичну значущість й велику популярність.

Ті чи інші матеріали «розбавлялися» лозунгами, висловлюваннями видатних діячів національного поступу: Миколи Міхновського, Симона Петлюри. Наприклад:

У ч. 3: «Свободу, рівність візьмуть тільки сильні народи. Тільки ті, що не бояться боротьби, що свою свободу скроплять кров’ю ворогів своїх».

Ч. 5: «Перед нами великі завдання суспільного й державного будівництва, і кожен повинен віддати свою волю, душу й руки на службу цьому ділу. Ми повинні віддати на це всю свою енергію, бо тільки таким чином досягнемо своєї мети».

Ч. 6: «Українські мечі перекуються на рала тільки тоді, коли гасло — Незалежна Держава Українська — перетвориться у дійсність і забезпечить отому ралові можливість зужитковувати рідну плодючу землю з її незчисленними багатствами не для потреб третього, або другого з половиною чи якого іншого інтернаціоналу, а для устаткування і зміцнення власного державного добра і збагачення рідного народу».

Звичайно, не всі матеріали витримані в заклично-оптимістичних інтонаціях.

Раз у раз у журналі подається підбірка фото полеглих повстанців (Ч. 2, 6, 8), вміщуються розлогі некрологи — пошанування видатних провідників руху Спротиву: Івана Клима (Ч. 7), Михайла Палідовича-Карпатського (Ч. 2), Осипа Дяківа і Петра Федуна (Петра Полтави (Ч. 10) та ін. Вдивляєшся у фото цих красивих, одухотворених людей і сповнюєшся почуттям гордості за націю, яка зуміла довести світові, що лицарський дух свободи і волі є генетичним кодом української нації.

Безпосереднім виданням, які публікувалися від імені Головного Командування УПА, були «До зброї»; «Повстанець»; «Український перець».

Коротко зупинимося на їх змісті.

«До зброї». В архівах України зберігається шість номерів журналу «До зброї» за 1943р., а також декілька номерів, які виходили вже за кордоном з 1947 р. Журнал видавався з липня 1943 політичним відділом Головного Командування УПА. Вважається, що головним редактором журналу «До зброї» був Яків Бусел («Галина»), волинський діяч ОУН.

Журнал містив матеріали на такі теми: сучасна військова політика, військовий вишкіл, військова термінологія, історія, святкування національних річниць, описи боїв УПА, описи дій на фронтах Другої світової війни, патріотичні поезії, посмертні згадки тощо.

Важлива роль відводилася в журналі передовицям. У нарисі С. Петріва «За державу!» утверджується думка про роль українського війська в історії української нації. Воно, за автором, було «тим твердим кулаком, що безпощадно розбивав черепи усім наїзникам України, які посягали коли-небудь по її землю та багатства». Цю ідею акумулює й епіграф до статті: «Тільки культ і сила українського меча дозволили нашим предкам запустити рало в землю над берегами Дніпра» (М. Колодзінський). Подається характеристика кожної історичної епохи і висвітлюється роль лицарського духу в ній. «Хоробрі русичі» княжої доби, козацькі лицарі, Українська Козацька Держава Богдана Хмельницького, Гайдамаччина, Коліївщина, військо Січових Стрільців 1914 — 1918 рр. з його кличем «війна за волю України», створення УНР — такі екскурси в минуле є прелюдією для обґрунтування справедливої боротьби Української Повстанчої Армії: «…Знову віджив і загорівся лицарський дух серед українців. Не дамо посоромити землі української — старий клич Святослава став сьогодні знову кличем дня. Українську землю знову шматують і виривають один одному з рук московські та німецькі імперіалісти. Безневинний український люд стогне під важким чоботом підлеглого займанця. Горять наші села, пливе невинна кров помордованих дітей, жінок, батьків і синів наших. Удесятеро гірший стан, більша руїна, як перед повстанням Козаччини. І український народ так, як тоді, сказав рішуче слово — досить! Не хочемо і не будемо довше терпіти наруги й знущання нахабних загарбників, не хочемо й не будемо рабами Москви, Берліну чи Варшави, а хочемо бути і будемо панами у власній державі на власній землі».

Довірливість інтонації, яскрава доказовість положень, емоційність забезпечували передовицем змістово-смисловий ефект, робили слово вагомим чинником пропагандистсько- державницької роботи.

«Кожна боротьба вимагає жертв», йдеться у статті «Слава героям» (Ч. 6.). — Наша також. Ці жертви, власне, є найкрасномовнішим свідоцтвом нашої політично-державної зрілості, практичним виявом нашого невідкличного рішення — боротися всіма силами і всіма засобами. Та чи тільки свідоцтвом? Чи не є ці жертви — гордість землі, що в ній лежать — наказом для нас: «Піднесіть прапор Української революції ще вище! Не тривожтесь, що сполоще його кров: тільки скривавлені прапори — дійсно переможні, бо тільки з крови і жертви народжується воля».

Святі й справедливі слова!

Політичні лозунги й програмні настанови УПА втілювалися й в художньо-образне слово — політичну лірику, що згодом одержала назву повстанської поезії. Саме з її рядів вийшли такі майстри поетичного слова, як Марко Боєслав (Дяченко), Санжура і Заграва, Марта Гай (псевдонім Галини Савицької — Голояд), Леонід Полтава, Богдан Бор (Борис Шкандрій) та багато інших.

Крім авторської поезії, упівське середовище витворило повстанський фольклор. На сторінках журналу «До зброї» видруковані вірші «Вже УПА мітла залізна» (без підпису) (Ч. 1), «Україно, несемо твій стяг!» Г. Ярославенка (Ч. 2), «Летіть вітри» Івана Барвінця (Ч. 5). Це поезії високого патріотичного звучання, сповнені образів-символів, народнопісенних зворотів. Вони написані в бадьорому темпі, закличні й оптимістичні. Кращою з них є поезія «Україно, несемо твій стяг» Г. Ярославенка. Явно відчутними є ремінісценції з Лесі Українки: біблійні образи, повні форми прикметників надають твору урочистості, тривожної пророчості:

«Меч сліпучий і честю, і гнівом
Справедливий, безжальний суддя.
Крізь залізні й полум’яні зливи
Понесем його без вороття.
Розчахнемо катів окаянних
І вогнем їхній випалим слід,
І лунатиме з роду у рід
Горда слава борців нездоланних.»

Не відмовиш цим поетичним спробам ні в художності, ні в ширості, бо писалися від чистого серця і чистих помислів. Вони варті того, щоб їх знали сучасники, бо писалися вони з надією в майбутнє України, України вільної, за яку вони боролися і віддавали свої молоді життя.

Журнал «До зброї» згодом був зорганізований в журнал «Повстанець» (це уже був орган нового Головного Командування УПА на чолі з Романом Шухевичем (Тарасом Чупринкою), а перше ГКУПА під командуванням Дмитра Клячківського було перейменоване на крайове командування — УПА-Північ).

Тематикою і навіть розміром журнал «Повстанець» був подібний до свого попередника — журналу «До зброї». Новими були статті про УГВК і хроніка (короткі описи) боїв УПА, які редакція готували на підставі звітів командирів відділів УПА.

У №1 була поміщена — «Присяга вояка Української Повстанчої Армії». Ось її текст: «Я, воїн Української Повстанчої Армії, взявши в руки зброю, урочисто клянусь своєю честю і совістю перед великим Народом Українським, перед Святою Землею Українською, перед пролитою кров’ю усіх найкращих Синів України та перед Найвищим Політичним Проводом Народу Українського»…

Цікаву сторінку в історії української підпільної преси вписав журнал «Український перець» (1943 — 1945 рр.) (ред. Ярослав Старух (Синій), був тоді редактором радіопередач «Вільна Україна»). Журнал мав дуже добрі (як на підпільній умови) кольорові й дотепні ілюстрації. Був він також наповнений різноманітними дотепними публікаціями, написаними в основному віршами.

Девізом журналу були слова: «Сіють, зривають, мелють та ворогів перчать Українські Повстанці». Перше число журналу появилося в листопаді 1943 р. з друкарні «Смерть імперіалістичним акулам»; Ч. 2. — вересень 1944 р., Ч. 3 — березень 1945 р. Основна тематика журналу — висміювання політики Сталіна й Гітлера, пародії (коломийки) на вождів тоталітарного режиму.

Але це — тема уже окремого дослідження.

У брошурі Володимира Сергійчука «Наша кров — на своїй землі» (К., 1996) наводяться цікаві цифри: комуністична пропаганда оголошувала, що від рук ОУН—УПА в 1944 — 1955 рр. впали 23 тисячi радянських громадян (довгий час ця цифра замовчувалася). І ще: як писав 1957 року тодішній перший секретар ЦК КП України Микола Підгорний: «у результаті вжитих заходів по розгрому збройного підпілля було убито понад 150 тисяч бандитів, арештовано 103828 учасників ОУН та іншого націоналістично елементу і, крім того, в порядку відповіді на бандитські прояви, виселено на спецпоселення 65 тисяч сімей (203662 особи) націоналістів та їхніх посібників». Наведені факти, зазначає В. Сергійчук, «…переконливо засвідчують, чи були бандитами українські націоналісти» («Їхня кров — на своїй землі». — С. 43). З цього приводу дуже правильно сказав свого часу поет Олесь Доріченко у вірші, який комуністична цензура заховала до спецхранів

«Чи той бандит, хто край свій захищає,
Хто за свободу гине у бою,
Хто кулаками ворога стрічає
У рідній хижці, рідному гаю?
Чи той бандит, хто любить батьківщину,
Той, хто колін в покорі не згина,
Той, хто боронить неньку та дитину,
Скажіть мені, яка його вина?
Ні, не бандитами були ви! — Хай долоні
Стискала аж до крові чесна лють,
Бандити ж ті —грабіжники законні,
Яких визвольниками інколи ще звуть.»

Справді, саме ОУН—УПА була єдиною політичною й військовою силою, яка в той надзвичайно важкий час продовжувала боротися за незалежність України. Через 10 років після розгрому фашистської Німеччини збройний опір ОУН—УПА був придушений. Але не припинялася боротьба за ту ж високу мету, якщо кращі сини й дочки нашого народу і далі йшли на сибірську кагоргу з готовністю покласти і своє життя на вівтар свободи України. Василь Стус, Олекса Тихий, Юрій Литвин…. Мета, за яку боролася УПА, досягнута: відроджується (чи відродилася) Українська Самостійна Незалежна Держава.

А чи належно пошановані його герої? Можна сказати, частково. Цьогорічні урочистості (маємо Указ Президента України від 16 травня 2007 року за №420/2007), приурочені до 100-річчя від дня народження Романа Шухевича, генерал-хорунжого, Головного Командира УПА, і 65-річчю створення УПА — гідна лепта у вінок слави героям.

…Відзначення роковин героїв УПА історично виправдане й позначене печаттю відновлення справедливості та спокутування гріхів. Україна повинна знати своїх героїв!