Iсторія не повинна стати «королівством кривих дзеркал»

Прагнення газети «День» зробити свій внесок у популяризацію історичної науки особливо актуальне в складний період становлення незалежної України. При всьому значущому для світової цивілізації з нашої історії, що зміцнює національний дух, не можна не погодитися з думкою академіка Петра Толочка («День», 27.03.1999 р.). Йдеться про драматичну помилку — неглибоку й некритичну оцінку історичних невдач. Вона мала місце в минулому й ще в більшій мірі спостерігається сьогодні.

Частіше за все історію намагаються переписувати після зміни суспільного устрою та влади. На цьому терені багато брехали раніше. Але не менше брешуть і сьогодні. Найстрашніше — коли брехня й пихата патетика потрапляють до підручників історії та опановують масами, спонукаючи приймати легенди й небилиці — цих прийомних дочок історії — за чисту монету.

Не лише в співвітчизників виникає питання: чому в минулому Україна не змогла завоювати незалежність? Це історичний факт. Посилання на провину особистостей (Петро I, Катерина II, польські королі, російські царі, Ленін), не в усьому переконують. Глибоке й доказове дослідження всієї «генетики» причинно-наслідкових зв'язків у історії хвороби української державності має запобігати можливим невдачам у майбутньому. Як «Отче наш» бажано знати не лише помилки як факти, але й причини — принципи, що їх породили. Частина неоісториків, які подають голос на цьому терені, страждає на комплекс зашореності оцінок і висновків, виявляє кон'юнктурне трактування аж до спотворення. Наприклад: Грушевський був першим президентом України, Орлик — корифеєм ідеї конституційності держави, а Петлюра — великим другом євреїв і ворогом німців.

Часом доходить до істерії в історії: смішна спроба довести, що Колумб був українцем. А чого вартий «розподіл» Ярослава Мудрого, Гоголя, Корольова та інших діячів?! Замість спільного володіння історичними особистостями на полі культурного кондомініуму, окремі «старателі» намагаються, по суті, нав'язати нездорову думку про перевагу «українських черепів». Наслідки таких спроб у історії відомі. Початок зникнення істини — перша ознака псування суспільної моралі. З цього приводу в Станіслава Єжі Лєца є афоризм: «Ніколи не зраджуй правди! Змінюй правду!»

Першопричина спотворених висновків — ігнорування наукового методу. Причина з наслідком завжди поєднана численними логічними зв'язками й залежностями. В історії — це довгий і складний ланцюг. Коли дослідник прямо й безпосередньо зводить перше та останнє кільце цього ланцюга, опускаючи всі проміжні, то не виключене спрощення історичних подій і повна вульгаризація наукового методу. Такий підхід здатний викликати довільне кроєння матеріалу історії, використання білих ниток і подання подій у тозі неправдивості. Досі немає виразної відповіді на запитання: «Переяславська рада» — мета чи засіб Богдана Хмельницького? Чи можна застосувати до гетьмана відомий вигук Лютера — «На тому стою й не можу інакше»? Ці питання далеко не дилетантські. Сьогодні одна частина суспільства, поглядаючи на пам'ятник Богдану, сприймає напрямок гетьманської булави в бік Росії, а інша — як знак загрози від тієї ж Росії. Щодо реалій сьогодення — чи не приведе нас нинішня багатовекторна політика до ситуації, в яку потрапив осел Бурідана?

Друга причина помилок історичних «старателів» вбачається в спробах переусвідомлення минулого з позицій сучасних концепцій. Свого часу один із батьків церкви святий Хризостом указував на відносність думок: «Не запитуйте, наскільки вони (заповіді Ветхого Завіту) можуть бути вірні, якщо необхідність у них минула, але запитуйте, наскільки вони були вірні, коли час потребував їх».

Сутність події можна розкривати зі зворотного боку — через аналіз історії її... нездійснення, тобто чому вона не відбулася. Тут, можливо, й таїться відповідь на питання, чому Україна в минулому не змогла добитися незалежності. Це дозволить уникнути повторення помилок, розвинути критичну самосвідомість, наповнити вистраждану незалежність реальним змістом.