Каторга у «тестовому режимі»

Радянська держава 1923 року розпочала «обкатку» нової політекономічної моделі свого розвитку: відтепер ідеологічним супротивникам (або тим, кого влада вважала такими) доводилося не лише перебувати у суворій ізоляції, а й зміцнювати її економіку. Тому «в тестовому режимі» було створено перший вітчизняний концтабір — Соловецький. Цей концтабір — а саме так у партійних і чекістських документах до початку 30-х називалися подібні установи — став прообразом «архіпелагу ГУЛАГ».

Упродовж майже десяти років Соловецькі табори були найбільшими в СРСР і відігравали роль «полігона», на якому відпрацьовувалися методи каторжного утримання і способи використання примусової праці великих контингентів ув’язнених. Соловки стали ім’ям загальним, символом каральної системи: «У 20-ті роки Соловків не приховували, а навіть вуха продзижчали ними. Соловками відкрито грали, Соловками відверто пишалися (мали сміливість пишатися!!)», — писав Олександр Солженіцин. Шостого червня 1923 року на Соловки було доставлено першу партію ув’язнених. За півтора десятиліття існування Соловецького табору його в’язнями були академік Дмитро Лихачов і філософ та вчений о. Павло Флоренський, драматург і театрознавець Лесь Курбас і філософ-теолог Юлія Данзас, знаменитий письменник Борис Ширяєв та історик і краєзнавець Микола Анциферов. Список знаменитих в’язнів величезний...

«БЕЗ ОБМЕЖЕННЯ ТЕРМІНУ, АЖ ДО ВИПРАВЛЕННЯ...»

Власне, ідея «модернізації народного господарства» за рахунок рабської праці народилася у більшовицького керівництва ще раніше, тільки-но закінчилася громадянська війна і були потоплені у крові Кронштадтське повстання й Антонівський селянський заколот. І політичне керівництво в особі Ради народних комісарів, очолюване Володимиром Леніним, звернулося за розробкою практичного боку питання до ВНК, яка негайно підтримала ідею.

Із записки уповноваженого щодо організації й облаштування таборів ВНК Голові ВНК Ф.Е. Дзержинському про облаштування Північних колоній ВНК.

«Цілком таємно. 24 січня 1922.

Визнати в принципі примусову колонізацію малонаселеного і неексплуатованого північного краю державно важливою і необхідною як з господарсько-економічної, так і адміністративної точок зору, тому поглибити і розширити вже початі в цій галузі роботи з облаштування робочих селищ-колоній до максимуму можливостей... Визнати за необхідне відповідне посилення всіх ресурсів до досягнення вищезгаданих цілей, не обмежуючи чисельного складу колоній... Визнати за необхідне найближчим часом, за можливості, почати колонізацію всього особливо суспільно-небезпечного елемента з території Республіки без обмеження терміну, аж до виправлення...».

У травні 1923 року заступник голови ДПУ Йосиф Уншліхт звернувся до ВЦВК з проектом про організацію Соловецького табору примусових робіт. У новому таборі повинні були утримуватися «політичні і кримінальні ув’язнені, засуджені додатковими судовими органами ДПУ, колишньою ВНК, Особливою радою при Колегії ДПУ». Незабаром на підставі постанови РНК СРСР від 13 жовтня 1923 року Північні табори ДПУ були трансформовані й модернізовані — наставала пора «ефективного менеджменту»: на їхній базі організовано Управління Соловецького табору примусових робіт особливого призначення ОДПУ. Табору було передано в користування все майно Соловецького монастиря (закритого 1920 року). ВЦВК прийняв рішення про створення табору для утримання під вартою «політичних і кримінальних злочинців, які відбувають покарання за позасудовими вироками ДПУ». Відповідно спочатку сюди направляли людей, які отримали терміни навіть за радянськими нормами незаконно — навіть без формальної процедури «правосуддя». Характерно, що документи, які регламентували існування табору, писалися «нашвидкуруч» — Соловки з літа 1923 року вже були густонаселеною зоною, а «Положення про Соловецькі табори особливого призначення ОДПУ» з’явилося лише в серпні. Ось його перший, засадничий, параграф: «Соловецькі табори примусових робіт особливого призначення організовані ОДПУ для ізоляції особливо небезпечних державних злочинців як кримінальних, так і політичних, діяння яких завдали або можуть завдати істотних збитків спокою і цілісності Союзу Радянських Соціалістичних Республік».

Перших 100 в’язнів було доставлено з Архангельська. За місяць привезли ще 150 соціалістів та анархістів. До вересня число табірників вже перевищувало 3 тис. осіб — 2714 чоловіків і 335 жінок, з них понад 300 «політичних», 2550 «контрреволюціонерів» («каерів») і карних злочинців та 200 колишніх чекістів. Судна з ув’язненими, що прибували на соловецькі пристані, зустрічала знущальна агітка:

«Здесь, пройдя через горн

очистительный,

Через бодрый, сознательный труд,

Вы поймете,

что путь принудительный

Есть единственный

правильный путь».

У подальші роки кількість ув’язнених Соловецького табору особливого призначення неухильно зростала. Поступово окремі табори, відділення та інші об’єкти табору зайняли всі острови Соловецького архіпелагу, а з кінця 1920 рр. — і низку пунктів на материку. До складу табору 1931 р. входило 8 табірних відділень, 6 із яких містилися на материку, включно з віддаленим Мурманськом.

ПРАЦЯ БЕЗ ШАНСУ ВИЖИТИ

«Церкви и тюрьмы сровняем с землей», — співали за радянських часів. Першу частину цієї обіцянки більшовики, на жаль, виконали зі всією нещадністю. З другою ситуація була зворотна: проблема «перенаселеності» місць ув’язнення у міру боротьби з «ворогами народу» ставала все актуальнішою — в’язниць не вистачало. Тим часом утримання одного тюремного в’язня коштувало казні в середньому 250 крб. на рік (на Соловках — 211 крб.) і ставало тягарем для державного бюджету. Заступник голови ОДПУ Генріх Ягода був оптимістичний щодо економічних перспектив репресивної державної політики: «Абсолютно очевидно, що політика радянської влади і будівництво нових в’язниць несумісні. На нові в’язниці ніхто грошей не дасть. Інша справа — будівництво великих таборів з раціонально поставленим використанням праці в них... Досвід Соловків показує, як багато можна зробити в цьому напрямі (дороги, осушення боліт, видобуток риби ув’язненими, облаштування розсадників)». Зі створенням Соловків система примусової праці стала базою «модернізації» радянської економіки.

«Праця спокутує провину», — свідчило гасло Соловків. Маючи у своєму розпорядженні багатотисячну дармову «робсилу», Соловецькі табори здійснювали масштабну і всіляку господарську діяльність: заготовлювали ліс, будували дороги, ловили рибу і морського звіра. На Соловецьких островах функціонували цегельний, механічний, лісопильний і шкіряний заводи, електростанція, побудована перед революцією, власна 10-верстова вузькоколійна залізниця з паровозно-вагонним парком. Рабська праця залишала соловецьким в’язням мало шансів на виживання. Роботи, особливо на лісозаготівлях, майже завжди проводилися за принципом завдань-«уроків» (величезних, навмисне важко здійснюваних), а робочий «день» міг тривати від звичайних 12 годин до доби і більше. Святкові й вихідні дні арештантам не надавалися.

РОЗСТРІЛЬНА НІЧ АКАДЕМІКА ЛИХАЧОВА

Розсекречені документи свідчать про людиноненависницьку природу більшовицької пенітенціарної системи. Вже перша комісія з обстеження таборів, що працювала на Соловках у вересні 1923 року під керівництвом начальника Юридичного відділу ДПУ Володимира Фельдмана, встановила факти «систематичного побиття» і «розстрілів під виглядом втечі», створення адміністрацією табору «провокаційних справ» про уявні змови в’язнів, широкого вживання тортур, примус ув’язнених жінок до співжиття тощо. У своєму звіті комісія писала про створену «систему усілякого утиску ув’язнених, знущань з них за їхнього цілковитого безправ’я», про «атмосферу повного свавілля, в якій все розкладалося». Комісія виїхала, на короткий час ситуація пом’якшала. Але вже до початку 1924 року все повернулося.

З доповіді заст. начальника адміністративно-організаційного управління ОДПУ Олексія Шаніна заступникові голови ОДПУ:

«12 травня 1930 р.

Способи тероризування ув’язнених застосовуються наступні: побиття палицями, прикладами, шомполами, батогом тощо, взимку постановка ув’язнених... «на камені» просто білизні в положенні «струнко» на строк до 3-4 годин., утримання у так званих «кибитках», тобто карцерах, що являють собою холодні невеликі дощаті прибудови, де ув’язнені в зимовий час в білизні витримувалися по декілька годин. Є випадки смерті від замерзання, посадка на так звані «жердинки», тобто вузькі лави, на які ув’язнених усаджували навпочіпки і, абсолютно забороняючи ворушитися і розмовляти, витримували в такому стані з раннього ранку до пізнього вечора, зѓвалтування жінок і примус до співжиття ув’язнених жінок».

Доповідь було заслухано. Ситуація не змінилася. «Власть советская — власть соловецкая», — так табірний фольклор римував дійсність.

Періодично в таборі проводилися «планові» арешти і розстріли, аби тримати ув’язнених у страху і звільняти місце для нових партій «ворогів народу». Розстрілювали уявних «повстанців» і просто норовистих ув’язнених, розстрілювали часто за помилковими доносами і вигаданими звинуваченнями. У вбитих і померлих перед тим, як скинути їх у загальну могилу, «за табірною традицією молотком вибивали зуби з золотими коронками». Взимку тіла закопували в сніг, і вони ставали кормом для диких звірів, влітку трупи звалювали в величезні ями біля соловецького «кремля» або в лісі — без будь-яких позначок. Часто смертники перед стратою самі рили собі могили. Розстріляних «списували» як померлих від хвороб.

Академік Дмитро Лихачов, який у студентські роки став в’язнем Соловків, згадував свою «розстрільну ніч»: «Вийшовши у двір, я... пішов на дров’яний двір і заховався між дровами... Чого я натерпівся там, почувши постріли розстрілів і дивлячись на зірки неба (більше нічого я не бачив усю ніч)! З цієї страшної ночі в мені стався переворот. Переворот здійснився протягом найближчої доби і зміцнювався все більше. Ніч була лише поштовхом. Я зрозумів наступне: кожен день — подарунок Бога. Мені потрібно жити насущним днем, бути задоволеним тим, що я живу ще зайвий день. І бути вдячним за кожен день. Тому не треба боятися нічого на світі. І ще — оскільки розстріл і цього разу проводився для залякування, то, як я потім дізнався, було розстріляно якесь рівне число: чи то триста, чи то чотириста осіб... Ясно, що замість мене було узято когось іншого. І жити треба мені за двох. Аби перед тим, якого взяли за мене, не було соромно!».

«ЗНОШУВАНІСТЬ УВ’ЯЗНЕНИХ — 25 %»

У квітні 1931 року на нижчі адміністративні посади воєнізованої охорони почали залучати побутовців і колишніх радянських і партійних працівників. «Ми, швидше, довіримо рушницю малограмотному ув’язненому, вихідцеві з робочого класу, засудженому за побутовий злочин, ніж ув’язненому з вищою освітою, дворянинові», — навчав 1930 року своїх підлеглих начальник Соловецького відділення Соловецького табору особливого призначення Дмитро Успенський. Так «соціально близькі» карні злочинці послідовно перетворювалися на опору табірного порядку і внутрішнього устрою ВТТ.

Начальство табору затурбувалося з приводу високої смертності ув’язнених — не через гуманізм, звичайно, а через небезпеку зниження продуктивності праці. Ефективність використання рабської праці і без того була низькою, існувала потреба у прибуванні все нової дармової сили для «соціалістичного будівництва».

З доповіді комісії Колегії ОДПУ про становище ув’язнених у Соловках:

«Цілком таємно. Травень 1930 р.:

Значною мірою як наслідок жорстокого режиму і суворого побуту ув’язнених доводиться розглядати надзвичайно високу захворюваність і смертність останніх. За два квартали 1929—1930 рр. перехворіли в стаціонарах 25 552 особи, тобто 44,6 % населення. Амбулаторних відвідин за цей же період було 425 426, або 743,8 % по відношенню до населення. Померли за тих же півроку 3583 особи, тобто 6,8 % населення, або 14 % стаціонарних хворих... До цієї статистики потрібно додати ...дані про зношуваність ув’язнених: за 10 місяців 1929—1930 років відсіяні як непридатні до роботи 25 % повноцінної робочої сили».

З доповіді заступника начальника санчастини 3-го відділення Соловецького табору особливого призначення Олексія Нікітіна голові Особливої комісії з обстеження Соловецьких таборів про стан лікувально-санітарної справи у таборах:

«Цілком таємно. 22 квітня 1930 р.:

«Зважаючи на необхідність виконання повністю і часто в ударному порядку господарських завдань інколи залишалися без достатньої уваги не лише трудовий бік життя ув’язнених, а й низка санітарно-гігієнічних вимог... Усе це створювало умови надзвичайно сприятливі для швидкого зношування людського робочого матеріалу і для розвитку низки хвороб».

Жахливість цього канцеляризму   — «зношуваність ув’язнених», «неповноцінна робоча сила», «людський робочий матеріал» — вельми виразно характеризує ставлення влади до власного народу.

СВОБОДА З ТОЧКИ ЗОРУ ДЕРЖАВНОГО ГОСПОДАРСТВА

Сталінський «ефективний менеджмент» потребував усе нових ресурсів. Вождь був відвертий: «Ми погано чинимо, ми порушуємо роботу таборів. Звільнення цим людям, звичайно, потрібне, але з точки зору державного господарства це погано... Звільнятимуться кращі люди, а залишатимуться гірші. Чи не можна справу повернути по-іншому, аби люди ці залишалися на роботі — винагороди давати, ордени, можливо? А то ми їх звільнимо, повернуться вони до себе, знюхаються знову з карними злочинцями і підуть старим шляхом. У таборі атмосфера інша, там важко зіпсуватися... Доручимо «Наркомвнуделу» придумати інші засоби, які змусили б людей залишитися на місці... Це, як у нас казали, — добровільно-примусова позика, так і тут — добровільно-примусове залишення».

«Наркомвнудел», зрозуміло, придумав...

Статистика чисельності ув’язнених на Соловках: 1923 рік — 3049 осіб, 1925 рік — 7727 осіб, 1927 рік— 14 810 осіб, 1930-й — 53 123 особи, 1931-й — 71 880 осіб. Потім почалося будівництво Біломорканалу, й основні контингенти соловецьких ув’язнених переводяться туди. Табір 1937 року було реорганізовано на Соловецьку в’язницю особливого призначення.

«Перші, за часом виникнення, основоположники загальної для всіх таборів виправно-трудової системи Соловецькі табори і зараз залишаються найбільшим табором як за кількістю ув’язнених, так і за значимістю господарських досягнень і досвіду,— доповідав Колегії ОДПУ у квітні 1930 р. багаторічний начальник Соловецького табору народного призначення Федір Ейхманс. — Організація усіх подальших таборів проводилася не лише з урахуванням соловецького досвіду, але й частково з використанням як кадрових співробітників Управління Соловецьких таборів, так і технічного й інженерного персоналу з ув’язнених». Політекономічний експеримент був визнаний вдалим. Соловки, і далі скрізь у країні Рад — влада Соловецька.

СОЛОВЕЦЬКІ КАМЕНІ ЯК ЗАСТЕРЕЖЕННЯ ІСТОРІЇ

Смерть Сталіна і навіть доленосний ХХ з’їзд партії не «розсекретили» до кінця Соловецьку — ГУЛАГівську трагедію. Правда про ГУЛАГ, як і раніше, була надбанням самвидаву і тамвидаву. Про неї говорили впівголоса. Знадобився крах всієї радянської системи, аби «Колымские рассказы» Шаламова і «Архипелаг ГУЛАГ» Солженіцина увійшли до програми загальноосвітніх шкіл, на Соловках з’явився музей ГУЛАГу (що нині перебуває в непростому становищі, бо знаходиться на території відродженого монастиря і де-факто залежить від нього). Знадобилася енергія учених, літераторів, громадських діячів, журналістів, зрештою, просто небайдужих людей, що мають мужність пам’ятати, — аби нарешті почалося розсекречення документів про епоху Великого терору, видання книг Пам’яті. З’явилися фільми  — документальні і художні, відкривалися виставки. В офіційному календарі державних пам’ятних дат виникло 30 жовтня — День пам’яті жертв політичних репресій. Соловецькі камені зайняли скорботне місце на центральних площах обох російських столиць — Луб’янської у Москві і Троїцької в Петербурзі. Сюди приносять квіти, тут ставлять поминальні свічки.

Але пам’ятники вождеві світового пролетаріату, так само як і назви вулиць, що носять його партійний псевдонім, всюди «прикрашають» міські й сільські ландшафти. У Якутську нещодавно і зовсім — встановили пам’ятник Сталіну. А жертви більшовицького терору в нашій країні отримують «держпідтримку» у розмірі двох-трьох сотень рублів, і держава вважає, що цього достатньо. Нова федеральна цільова програма з увічнення пам’яті жертв політичних репресій, що розробляється зараз за розпорядженням Президента Росії, має на меті «модернізацію свідомості». З кого почати?

(www.rg.ru)