Каятись чи ні?
Микола КУЧЕРЕПА, кандидат історичних наук, професор Волинського держуніверситету, входить у групу експертів з питань українсько-польських стосунків в роки Другої світової війни при Раді національної безпеки і оборони України:
— Вважаю, що потрібно вживати не термін «волинська різня», а говорити про волинську трагедію... Я противник твердження, що поляків на Волині винищувало тільки ОУН-УПА. Не забуваймо, що на території Волині у роки війни діяло дуже багато військових і напіввійськових організацій. Були німецькі та угорські окупанти, польські та радянські партизани, частини Армії Крайової, польська самооборона, а ще діяли загони «мельниківців» і «Поліської Січі», були блукаючі групи мародерів, спецгрупи НКВД... Розібратися, де чиї жертви, дуже складно.
Так, у липні 1943 р., на Петра і Павла, сталося до ста одночасних нападів українців на поляків, це був пік боротьби. Але чому так сталося? Причина в тім, що і ОУН, і УПА змагалися за створення самостійної української держави, але ж вимагали створити її на українських, а не польських землях! Проте польський еміграційний уряд з Лондона вимагав, щоб жоден поляк не виїжджав з Волині, бо «без поляків Волинь не буде наша!».
Волинь відповідно до Ризької угоди 1921 р. ввійшла до складу Польщі, конституція якої гарантувала рівні права всім національним меншинам (хоча, звісно, українці на Волині не були національною меншиною...). Проте за звітом польського воєводи у дійсності на Волині в 1932 — 1933 рр. лишилося всього чотири початковi (середніх не було!) державні школи. У волинському держархіві я знайшов цікавий документ, який обов’язково опублікую: це політична програма польського уряду, яка ставила на меті перевести українську церкву на польську мову, сполонізувати українців і окатоличити (і це насильно робили, зганяючи людей у костели!). Слово «українець» взагалі заборонялося вживати у польському діловодстві. Можна було: етнічна група, волиняк, православний, поліщук, тутейший, русин, руський. Якби не було «золотого вересня 39-го», ця державна політика вже б втілилася у життя.
— Назви «Порицьк», «Кисилин» «Пшебраже» та інші стали символами «звірств українців». Чи можете назвати аналогічні села на Волині, котрі постраждали від «звірств поляків»?
— У Волинському держархіві зберігається кримінальна справа на цивільного коменданта Пшебраже (тепер Гайове) Людвіка Малиновського, заарештованого більшовиками у 1944 р. У ній дуже багато свідчень, як поляки нападали на села Озеро, Яромиль, Тростянець, доходили і до Колок. Адже Пшебраже було у роки війни великою базою польської «самооборони». У різні часи сюди з’їжджалися і мешкали тут від 20 до 28 тисяч людей. Прогодуватися вони могли лише грабунками. Про це поляки забувають говорити. Ми ж лише тепер починаємо займатися цим питанням, бо за радянських часів було одне поняття — польсько-українська дружба, а суперечки лише на рівні «польський пан — український наймит». Люди пишуть спогади, які треба перевіряти. Ми історики, а не політики, й мусимо відтворити хронологію подій, скласти мартиролог жертв, щоб належно їх вшанувати.
Пам’ятаю, у 1994 році я виступав на міжнародній конференції з приводу польсько-українських стосунків у роки Другої світової війни (а ми провели їх уже десять) у містечку під Варшавою. Після виступу до мене підійшов польський ветеран і каже: «Пане, віддай мені ногу!» Й показує протез. Виявляється, він колишній польський осадник з-під Рожищ. Наступив був на міну. На резонне зауваження, що міна могла бути радянською, німецькою і навіть польською, чому рахувати, що її поставили українці, відповів: «А хто інший? Тільки українці!»
На жаль, ці стереотипи (українець — різун, грабіжник, сокирник) живучі.
Микола ВЕРЖБИЦЬКИЙ, директор наукової бібліотеки Волинського держуніверситету:
— Польсько-українська різанина пройшлася і по вашій родині...
— Так. Мій дід, священик української православної церкви, у грудні 1943 р. був розстріляний у селі Осекрів Турійського району — на майдані біля церкви, з більшістю чоловічого населення села. Мій батько ще за півтора року до цієї трагедії, будучи п’ятирічним хлопчиком, ходив у дівчачій сукні, і не він один: так українці в окрузі ховали своїх малолітніх синів від поляків...
— Ви й досі тримаєте у своїй душі зло?
— Цю тему взагалі не варто було б чіпати, хай би вона загоювалася ще не один десяток літ... Зла у душі абсолютно нема. Вже нема. До 20 років я не терпів поляків, бо їх не терпіли у нашій родині... До 30-ти почав ставитися до цього більш помірковано. А тепер маю за Бугом чимало приятелів, адже наш університет має з польськими вузами наукові та виробничі стосунки. Як людина, маю тепер і приязнь до польської культури, польської інтелігенції, і не хочу, щоб ми з ними починали дискусії на давно минулі, але ще болючі теми. Це був міжетнічний конфлікт, однозначно спровокований німцями, тому на рівень сьогоднішніх міждержавних стосунків його не варто переносити. Хочуть поляки приїхати на Волинь, облаштувати свої могили — нехай їдуть і облаштовують, проте на них не повинно бути написів, котрі принижують національну гідність українців. Хай і українці матимуть можливість поїхати у Польщу на свої кладовища!
Адам СОКОЛЮК, сільський голова, село Кисилин Локачинського району:
— У Кисилині польське кладовище облаштоване досить давно, ще за радянських часів. Як ставиться до цього місцевий люд?
— У Кисилині два польськi кладовища, бо й поляків тут мешкало дуже багато. У селі навіть був великий костел, він і зараз є, тільки занедбаний. Біля нього — одне з кладовищ, адже саме тут загинуло немало поляків...
— Українці ж теж гинули?..
— Загинуло дуже багато, та ще й скільки не поховані, бо ніхто не знає, де їхні останки: приходили вночі поляки, забирали... Наші люди ніколи не перечили, щоб поляки облаштували свої кладовища, приїжджали пом’янути рідних. Але нас ображає напис на пам’ятному знаці: «Полякам, які загинули від рук української національної буржуазії». Я за дорученням людей звертався з цього приводу у Локачинську райдержадміністрацію, але поки-що нічого ми не добилися.
— Чи потрібно українцям, як стверджують поляки, покаятися за ту трагічну різню?
— Ми повинні простити їм, а вони нам. Старожили розказують, що ту різню влаштував німець, аби легше контролювати територію... До такого висновку, пам’ятаю, прийшли в розмовах мій тато і уродженець Кисилина Святослав Демський. Він був у костелі, де ховалися поляки, там йому й ногу відірвало... По матері був українцем, поляком по батькові. Його вже нема в живих, а раніше часто приїжджав у село, робив замальовки (став художником, письменником), не тримав зла на минуле.
