Хлопомани? Ні, громадівці

Хлопомани... Цей термін пригадую ще зі шкільних років. Пам’ятаю, як тоді він мене вражав. Я вважала його насмішкою над працею тогочасної студентської української молоді, яка у вільний від навчання час ішла до українських селян: вчила їх читати, писати. Від селян молодь вчилася любові до землі рідної, до мови та пісні української тощо. Шукаючи пояснення до листів Івана Пулюя, які довгий час збирала і готувала до видання («Іван Пулюй. Листи». Тернопіль 2007 р.), я перегорнула не одну книжку, видану в ХІХ ст., перечитала не один лист тогочасної української молоді та не зауважила цього терміну. Не зауважила... Тож зробила для себе висновок, що це чужинці їх називали «хлопоманами» за працю серед українського селянства, адже селянин — польською означає «хлоп». Вони ж були громадівцями, про що читаємо в їхніх листах та віршах. До написання цих рядків мене спонукала стаття «Рильські», надрукована на сторінках газети «День».

Пропоную вашій увазі розповідь про одне покоління українців, яке у свої молоді роки працювало на Незалежність України. На нашу з вами Незалежність. Це покоління шістдесятників ХІХ століття, кращі представники якого організували таємні учнівські та студентські товариства — Громади, які були школою виховання української національної еліти. У час, про який ітиме мова, українські землі були розділені між двома імперіями: Австрійською, яку 1867 року перейменували на Австро-Угорську, і Російською. Тож надалі ці українські землі будемо називати підавстрійською та підросійською Україною.

Австрійська та Російська імперії були об’єднаннями земель різних народів, тож гімназисти і студенти у цих імперіях, а це були діти різних народів, вчилися в одних школах і навіть входили до одних молодіжних товариств. У 1860-х роках стосунки між українською і польською, українською і російською молоддю загострилися. Поляки почали підготовку до чергового повстання проти Росії. Йдеться про січневе повстання 1863 р. Адже Польщі як держави вже не було. Її землі розділили між собою сусіди. Під впливом соціально-революційних ідей Заходу на Київщині та Волині виникла народницько-культурна течія інтелігенції, яка прагнула працювати для українського сільського люду, тому їх називали «хлопоманами». Ініціатором цього молодіжного руху були студенти Київського університету, які походили зі спольщених шляхетських родин. Вони усвідомили, що мають служити тому народові, серед якого живуть, а тому відмовилися брати участь у підготовці польського січневого повстання 1863 р., «заявляючи, що це повстання не обіцяє нічого доброго українським народним масам, бо ведеться під старими не демократичними гаслами, що місце кожного справжнього сина місцевого краю — не в польському шляхетському таборі, а серед українського сільського люду, якому це повстання чуже і непотрібне».

Оголосивши це, вони зробили сміливий крок, оголосивши себе українцями, вийшли з польських студентських організацій і разом зі студентами лівобережжя заснували окреме товариство української молоді, яке назвали «Громада». Товариство очолив студент Київського університету Володимир Антонович. Він і став організатором Громад у підросійській Україні. Громади були засновані у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві, Одесі та інших містах.

Польська молодь, що до того перебувала разом із ними в одних товариствах, звинувачувала їх у зраді. Ні, вони нікого не зраджували. Вони повернулися до народу, з якого вийшли і серед якого жили. Володимир Антонович на сторінках петербурзької «Основи» (1862) у статті «Моя Исповедь» про це написав так:

«Доля хотіла, щоб я народився в Україні шляхтичем [...], але коли прийшов час самопізнання, я спокійно зважив своє становище в краю, зважив усі його хиби, всі стремління суспільності, серед якої поставила мене доля, — і побачив, що її становище морально безвихідне, якщо вона не відмовиться від свого виключного погляду, від своїх претензій на край та на його народність, — я побачив, що шляхтичі-поляки, які живуть в Україні, мають перед судом власного сумління тільки два виходи:

•  або полюбити нарід, серед якого вони живуть, перейнятися його інтересами, повернутись до народности, колись покинутої їх предками, і невсипущою працею та любов’ю в міру сил спокутувати все зло, яке вони заподіяли народові, котрий вигодував багато поколінь вельможних зайд-колоністів і якому оті зайди платили презирством, лайкою, зневагою його релігії, звичаїв, гідності;

•  або ж, коли на це не стане моральної сили, переселитися в польську землю, заселену польським людом, задля того, щоб нарешті визволитися самому перед собою від сумного докору в тому, що, мовляв, і я також зайда-колоніст».

Він заявив, що «для себе вибрав перший вихід і тому не боїться ніяких докорів, бо має чисте сумління: він повертається до народності своїх предків, із табору чужинців-визискувачів переходить у табір, який хоче працювати для добра українського народу» .

Про цей час уродженець Кубанщини, студент Харківського університету, вихованець харківської Громади Василь Мова (псевдонім Лиманський) у своїй поезії «Гук до товариства молодечого» написав так:

Гей, давно за літ хлоп’ячих,

Був нас гурт метких,

гарячих;

Ми горнулися в громаду,

І була в нас рада в раду

За Вкраїну сміло стати,

Її з злиднів рятувати,

Та будить народ з дрімоти,

Та піднять його з темноти,

Та на путь звернути праву,

Путь шаноби, честі й слави.

Як бачимо, «горнулися в громаду», а не в «хлопомани».

Щоб не наражатися на закид революційної діяльності, молодь задекларувала, що їх організація не займається політикою, а працює задля освіти селянства. І вже в 1859 р. почався рух за створення недільних шкіл. Цей рух ширився не лише у Києві, а й в інших містах. Недільні школи організовували для ремісничої молоді, міщан і взагалі неписьменних людей. Навчання відбувалося у приміщеннях шкіл, гімназій і навіть в Київському університеті. Учителями здебільшого були студенти та гімназисти старших класів. Тоді ж вийшли друком «Граматика» Пантелеймона Куліша та «Буквар» Тараса Шевченка.

У січні 1863 р. вибухнуло польське повстання проти Росії. У цей час російська реакційна преса, на чолі якої стояв Катков, знайшла привід до крику, що за польським повстанням вибухне й українське. Сюди підливали масла в огонь і москвофіли на сторінках своїх видань. Не допомогли призупинити антиукраїнський рух навіть колективні заяви членів київської Громади до «Русского Вестника», які підписали: Володимир Антонович, Тадей Рильський, Павло Житецький та інші. Вони заявили протест проти обвинувачення їх у пропаганді державного сепаратизму України від Росії. Їх єдиним бажанням було «вжити всіх сил, щоб дати народові змогу просвітитися, самоусвідомитись, усвідомити свої потреби і вміти їх заявити, одним словом, через свій внутрішній розвиток стати на той громадський ступінь, на який ставить закон».

Не повірили їм. Адже підвищувати освіту українців та ще рідною мовою не входило у плани царського уряду. Оскільки разом з освітою зросте і національна свідомість українців. Освічений і національно-свідомий народ рано чи пізно вимагатиме Волі і своєї Держави. Тож у Києві, Чернігові, Харкові, Полтаві та інших містах, де були Громади, провели арешти серед української інтелігенції. Найактивніших членів Громад заслали до далеких північних губерній Росії, багатьох перевели на службу до інших місць, або звільнили з посад, декого заслали в їхні батьківські маєтки без права виїзду. Закрили недільні школи.

Та завдання, поставлене перед собою, громадівці виконали. У своїх помислах, душах і серцях вони заклали основи виховання української національної еліти, які розвивали, вдосконалювали і передавали наступним поколінням. Передали ці основи і своїм ровесникам із підавстрійських українських земель.

Серед тих, хто згодом став світочем української нації, у київській Громаді виховувалися:

Володимир Антонович (організатор молодіжних Громад, історик, археограф, етнограф, літературознавець, дійсний член НТШ у Львові, почесний член львівської «Просвіти» тощо);

Павло Житецький (мовознавець, літературознавець, дійсний член НТШ у Львові тощо);

Федір Вовк (етнограф, археолог, антрополог, дійсний член НТШ у Львові тощо);

Павло Чубинський (кандидат права, етнограф, фольклорист, автор слів Державного Гімну України «Ще не вмерла України...», організатор Південно-Західного відділу Російського географічного товариства (РГТ), відкриття якого відбулося 13 лютого 1873 року. Громада, загнана у глибоке підпілля, ожила, але — знову донос Михайла Юзефовича. Результатом його став Емський указ Олександра ІІ від 18 травня 1876 р. про заборону української мови і ліквідація Південно-Західного відділу РГТ тощо);

Тадей Рильський (економіст-аграрій, педагог, директор школи, створеної ним на власні кошти у родинному маєтку тощо.);

Михайло Драгоманов (історик, учений тощо);

Микола Лисенко (композитор, етнограф, диригент, основоположник української класичної музики тощо);

Михайло Старицький (письменник, поет, театральний і культурно-громадський діяч тощо) та інші.

У липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Валуєв видав циркуляр, згідно з яким заборонялося друкувати книжки, написані українською мовою, тому що «никакого особеннаго малороссійського языка не было, нет и бытъ не можеть».

У відповідь на це харківський громадівець Василь Мова (Лиманський) у присвяті Олені Пчілці написав:

Я з зорею встав до справи,

Україні долі ждучи,

І зростив в душі буявій

Гарний кущ надій цвітучих.

Та знялась лиха година,

Що Вкраїну обхопила

І надій цвітучих вроду

Лютим холодом прибила.

У першому куплеті йдеться про працю у Громаді, надію на її результати. Від другого куплету віє холодом Валуєвського циркуляра.

А що діялося в цей час на українських землях, які входили до складу Австрійської імперії? На початку 1860-х років тут також почав формуватися молодий народовецький рух. Молоді українці, а це було вже покоління синів членів Руської Трійці, налагодили зв’язки з українцями підросійської України, передовсім Пантелеймоном Кулішем. Адже через Львів пролягала дорога до країн Західної Європи. У Львові вони зустрічалися зі своїми ровесниками. Від них, а особливо від Пантелеймона Куліша, галицька учнівська і студентська молодь довідалася про молодіжні товариства — Громади, які діяли на теренах підросійської України. Від них галицька молодь отримували книжки, часописи.

На взірець Громад, що діяли на підросійських українських землях, молодь Львова, Тернополя, Станіславова (тепер Івано-Франківськ), Дрогобича, Чернівців, Самбора, Бережан, Перемишля (це українське місто після Другої світової війни відійшло до Польщі) заснувала свої.

Засновником Громад на підавстрійських українських землях був семінарист Львівської греко-католицької духовної семінарії Данило Танячкевич. Саме через Данила Танячкевича Пантелеймон Куліш підтримував першу народовецьку Громаду, що виникла серед вихованців Львівської духовної семінарії.

Керівника Громади, за прикладом сільських громад, вони стали називали війтом.

Великий вплив на формування українськості у молодих людей, що об’єднувалися у Громади, мали петербурзький журнал «Основа» і твори письменників підросійської України — Тараса Шевченка, Пантелеймона Куліша та інших, які привозив і передавав П. Куліш. У листі семінариста Йосифа Могильницького від 16 жовтня 1861 року читаємо: «...питомці нашого богослов’я з самою головою нашої літератури Кулішом в дуже стислом стосунку стоять і дуже часто листи і книжки от него достают...»

Іван Франко у своїх спогадах про Остапа Терлецького (1850 —1902), який 1867 р. закінчив Станіславівську гімназію, а в роки навчання входив до тамтешньої Громади, писав: «Ті громади зав’язувані потаємно з метою самоосвіти та піддержування патріотичного духу, мали між собою тісні зв’язки...» Серед її членів особливо визначався Данило Танячкевич, «тоді ще слухач теології, натура наскрізь ентузіастична, здібна запалювати себе і запалювати інших. Він обсилав ученицькі громади листами або з’їжджав сам чи посилав кого іншого на інспекцію».

Тернопільську Громаду заснував учень 6 класу Тернопільської гімназії Іван Пулюй. Було це у січні 1863 року. З цього приводу пізніше він у своєму Життєписі написав про себе (у третій особі): «За часів польського повстання 1863 року, коли і русини почали думати «чиї» вони «діти», заложив Пулюй в Тернополі Громаду».

Як відомо, кожне товариство, організація чи партія створюються з певною метою. Для чого створила своє товариство українська молодь Тернопільської гімназі? У Життєписі Івана Пулюя читаємо: «Цїль товариства була жити в чистоті моральній; пильно вчитись у школі; познакомитися з історією свого народа і його літературою; ставати в обороні ріднього слова проти ворожих заходів москвофілів (сьвятоюрців) і поляків; говорити всюди рідньою мовою; спомагати бідних учеників; піддержувати «Мету», що тоді виходила під редакцією Ксеноф[онта] Климковича у Львові до 1865 року».

І далі: «Ціль товариства була висока, моральна, гарна і патріотична».

Високу мету поставили перед собою гімназисти — члени Громади. Дуже високу. Не кожному під силу було її виконання. Це й є тогочасна програма підготовки української національної еліти. Саме так! Української національної еліти.

Першим пунктом, як бачимо, є «жити в чистоті моральній». Тільки при дотриманні цього пункту можна виконати решту. Кому не під силу було виконання цієї програми, той відходив відразу (були й такі випадки), хоча до Громади приймали ретельно перевірених осіб. Крім того, при вступі до Громади кожен її майбутній член складав присягу, «що нічого і нікого не зрадить і що весь вік буде трудитися для добра свого народу». Громадівці з честю виконували дану клятву. Зрадників серед громадівців не було. Після складання присяги Володимиром Барвінським йому громадівці заспівали «Ще не вмерла Україна». Євген Олесницький — останній війт тернопільської Громади, про свій вступ до цього молодіжного товариства написав: «І нині, після майже півстоліття, можу совісно ствердити, що присягу ту виповнив я по всім моїм силам, що був завжди вірним і діяльним членом Громади, вірним слугою народньої справи, якій служив як тільки вмів і міг найкраще; все життя я був непохитно вірний тій першій присязі, яку на порозі свого життя зложив».

Молоді галицькі громадівці у своїй праці на друге місце поставили навчання. Адже вчити інших можна лише тоді, коли опануєш науку сам. Що вони і ретельно робили. У листі гімназиста Івана Пулюя від 20 січня 1864 р. читаємо: «Всі сходяться на призначенім місці [...] в неділю, середу і суботу від п’ятої години до шостої, і так в середу історія, в суботу література [...]. В неділю проводиться диспута в преподаваній на тижні історії і літературі».

«Історію свого народа» громадівці вичитували зі сторінок історій сусідніх народів — «поляків, німців і москалів». Літературою їх забезпечували Пантелеймон Куліш і громадівці підросійської України. З’явилися народовецькі часописи «Вечерниці» (1862 — 1863), «Мета» (1865), «Нива» (1865), «Русалка» (1866) та ін. Мали громадівці свою бібліотеку, книжки для якої купували за свої гроші — у складчину. В листі Івана Пулюя від 21 січня 1864 р. читаємо: «У нас у Громаді ведесь діло добре — бібліотека своя є до 70 книжок [...] та й буде ось незабаром історія Маркевіча...» Бібліотекарями були учні старших класів гімназії. Повертаючи прочитані книжки, читачі переповідали бібліотекареві їх зміст і лише тоді отримували нові.

Тернопільська Громада офіційно (за спогадами останнього її війта Євгена Олесницького) діяла до початку липня 1877 року. Та підвалини любові до рідної Землі, Народу, його Мови, закладені вихованцями Громади, залишилися у тернопільської молоді назавжди. Вони передаються з покоління до покоління. Як у свій час написав Іван Пулюй, «лампаду одні другим передадуть».

Де б не були вихованці тернопільської Громади, вони свято дотримувалися і клятви даної при вступі до неї. Усе життя вони «працювали для добра свого народу». Усе, що доброго маємо на нашій землі, це праця вихованців Громади та їхніх наступників. Громадівці засновували й інші товариства. Та гасло «жити і працювати для добра свого народу» не згасало ніколи. Маю велику надію, що його підхопить наша сьогочасна українська молодь, адже Україна потребує мудрих і працьовитих людей.

У листі до Михайла Павлика від 27 серпня 1907 засновник тернопільської Громади Іван Пулюй написав:

«Самостійність — дуже, дуже гарна річ! Є на сьвіті самостійні люде, є і самостійні народи, то чому б то не могла бути і самостійна Україна! Колись то вона таки буде!.. Не легко прийдеться руському народові викарабкатись з його теперішньої гіркої неволі!..

Буде самостійна Україна тоді, коли буде більше своєї інтелігенції, людей до свого народу прихильних, людей з розумом і серцем, людей характерних і — самостійних (підкреслив — І. Пулюй).

Для України треба не одного, а тисячі розумних людей, кожний на свому місці, людей, що жиють з народом і зв’язані з ним інтересами самого життя. Україна мусить сама себе спасти!»

Вихованець тернопільської Громади Іван Пулюй написав ці слова понад 100 років тому. Та вони є актуальними і сьогодні. Це заповіт нашій українській молоді. Виконати його велика Честь і Шана...