Круговерть карнавалу

Диваки оживляють світ. У пустелі сірих буднів, де дороговказ у майбутнє та єдиний порятунок — тільки у терпінні, вони в усі часи прикрашали життя «середньої» людини, забарвлюючи невиразну сірість в усі кольори райдуги. Щоправда, на «подяку» вони отримували роздратування навколишніх, глузування та презирство, навіть більше — злобу та ненависть, які взагалі не мають меж у тому випадку, якщо дивак був явно талановитим або, що найжахливіше, навіть геніальним. Заради справедливості слід відзначити, що потім, після кількох десятиріч (а то й століть!), великого дивака, який часто вмирав у бідності та безвісності, проголошують славою та гордістю своєї епохи; на фоні його пам’ятників нерідко залюбки фотографуються королі, президенти й прем’єри...

Один такий дивак, «пан без певного суспільного стану», 32 років, пристрасно закоханий у музику і взагалі у мистецтво (сам небезуспішно пробував свої сили як композитор), прибув у вересні 1808 року до провінційного німецького містечка Бамберг, щоб зайняти посаду капельмейстера місцевого театру. Його ім’я було Ернст Теодор Вільгельм Гофман (третю складову свого довжелезного імені він нещодавно поміняв на Амадей, на знак захоплення Моцартом; ну що візьмеш з дивака!). Як і всі люди такого роду, гроші Гофман заробляти не вмів, та й не дуже хотів. Як згадують друзі, на його обличчі майже завжди грала «дивно люб’язна чи то усмішка, чи то посмішка», у свій блокнот він постійно записував якісь розповіді про чаклунів, чародіїв, карликів, магнетизерів, маніяків...

Проте за освітою наш пан належав до шанованого стану юристів (на цьому наполягла матір). Але кар’єра його ніяк не складалася: за їдкі, жовчні карикатури на начальство його було звільнено зі служби та відправлено у провінцію. І хоча після цього Гофману вдалося отримати місце у пруському провінційному суді Варшави (1805 р.), з приходом наполеонівських військ, що розігнали всю колишню судову адміністрацію, його знову поглинула бідність. «Працюю до знемоги, — писав майбутній знаменитий класик німецької літератури другові Теодору Гіппелю 7 травня 1808 року, — про здоров’я вже й не думаю, а не заробляю нічого. Не стану описувати тобі свою нужду; вона досягла крайнього ступеня. Ось уже п’ять днів я нічого не їв, окрім хліба, — такого ще ніколи не було». Адже під опікою «дивного генія» (так його назвуть, але потім, після смерті!) була дочка 2-х років, дружина та 13-річна племінниця... Ось чому робота у Бамберзі стала для нього порятунком.

Незабаром невпорядкований побут став налагоджуватися, Гофману почали пропонувати додатково заробляти на життя уроками музики та співу. З’явився навіть вільний час для літературної творчості: 1809 року було опубліковано найперше оповідання письменника «Кавалер Глюк» (звичайно ж, про музику!). Дружина «пана капельмейстера», Михалина Тщецинська, полька за походженням, ретельно контролювала не лише його гаманець та витрати, а і його щоденник, його особисте життя. Але, мабуть, не вслідкувала...

У квітні 1812 року в щоденнику Гофмана з’являється такий запис: «Учениця, Юлія Марк, 16 років, дивний голос, чудні очі. Сказала мені: «Ви мене не знаєте — моя мати також — ніхто — я повинна багато чого глибоко ховати у собі — ніколи не буду щаслива». І ось зародилося це «дивне», «сумне» і «майже безнадійне почуття», яке тільки й могла відчувати така людина, як наш герой. Дійсно, що міг запропонувати їй, дівчині досить забезпеченій, дочці шанованого у місті купця, він, обтяжений сім’єю, напівзлиденний дивак, про якого одна його знайома писала так: «Маленький чоловічок, який вічно ходив в одному й тому самому поношеному, хоча й гарного крою, фраку коричнево-каштанового кольору, який рідко розлучався навіть на вулиці з короткою трубкою, з якої він випускав густі хмари диму, який жив у крихітній кімнатці, але мав при цьому саркастичний гумор... Кому з місцевого панства могло спасти на думку, що слід побоюватися його язика, та хто б додумався запросити до себе подібний людський екземпляр?»

Мабуть, невиправний романтик (і сатирик!) Гофман сам розумів, що та піднесена пристрасть, що спалахнула в його душі до цього юного створiння, майже дівчинки, неминуче «провалиться» в убоге царство побуту і тут же загине, якщо настане «благополучне з’єднання». Ні, він, звичайно, страждав, коли сталася неминуча, по суті, подія: восени 1812 р. було оголошено про заручини Юлії з молодим комерсантом і банкіром Герхардом Грепелем. Більше того, у щоденниках Гофмана ми знаходимо у ті дні та місяці постійні думки про самогубство. І все ж таки — він вистояв.

У 1813 році починається (після від’їзду з Бамберга і остаточного розставання з Юлією) найбільш плідний у творчому відношенні період у житті письменника. Перед нами «круговерть карнавалу життя», усі ці вчені, ситі, самовдоволені коти, які ведуть «записки», в яких гордовито викладають уроки мудрості» («Життєві погляди кота Мурра»), потворні карлики, які таємничим чином захоплюють владу над свободою і красою («Крихітка Цахес»), і, нарешті, наскрізна тема його творів — самотність людини перед обличчям життя і смерті... Ось звідки ми розрізнюємо у творчості Гофмана мотиви і майбутніх пророків: Булгакова і Гоголя, Едгара По і Кафки... Він помер лише в 46 років від омертвіння суглобів.

Юлія Марк пережила свого великого друга на чотири десятиріччя. З часом вона зрозуміла, з ким її звела доля. Вже зрілою жінкою Юлія Грепель так підсумувала минуле: «Багато місяців я бачила його щодня. Я ніколи, звичайно, не вважала себе прообразом його ідеальних героїнь, але все ж окремі моменти нашого життя він передав у своїх творах напрочуд точно... Його вплив утримував мене від усіх банальностей звичайної дівочої любові, і щастя моєї юності було чудовіше, ніж усе, що я могла б для себе уявити...»