Ленін: погляд із ХХI ст.
Петро Симоненко запропонував включити В. І. Леніна в телепроект «Великі українці». Пропозиція була підкріплена масштабною організаційно-партійною роботою, і Ленін опинився в колі тих, ким Україна повинна пишатися. Ця пропозиція. привертає громадську увагу до питання про те, яку роль відіграв вождь більшовиків в долі України. Ми довго не починали серйозну переоцінку цієї історичної постаті. Саме через це більше тисячі вулиць в українських містах носить ім’я Леніна. Тисячі його монументів прикрашають майдани.
1. ЛЕНІН ЯК ЛЮДИНА
В. І. Ленін народився у квітні 1870 року, став на чолі Росії у листопаді 1917 го,відійшов від державних справ в грудні 1922 го і закінчив свій життєвий шлях у січні 1924 року. Він помер на 54-му році життя, і тільки п’ять років перебував на чолі держави. Проте мало хто сумнівається в тому, що цей політичний діяч входить у десятку тих, хто найбільше збурив планету у ХХ столітті. Можливо, що він увійшов би і в першу десятку тих, хто найбільше вплинув на хід світової історії останнього тисячоліття. Та чи варто пишатися ним будь-якому народу? Росіяни вже дали свою відповідь, коли повернули Санкт-Петербургу ім’я святого покровителя засновника міста.
Термін «ленінізм» народився в теоретичних суперечках російських соціал-демократів майже одразу після того, як вони розкололися на більшовиків і меншовиків. Першим його вжив Л. Мартов у брошурі, яка з’явилася в Женеві у 1904 році. Автор бажав підкреслити лише те, що Ленін не є справжнім марксистом. Потім термін набув суто позитивного значення в працях Г. Зінов’єва і особливо Й. Сталіна.
Чи можна розглядати Леніна як особистість у відриві від ленінізму? Спогади про спілкування з ним часом прихильні, часом ворожі, але ніхто не відділяв його політичні якості від людських рис. «Ленін зроблений з одного шматка, він монолітний», — запевняв Микола Бердяєв. Ця думка в екзальтованій формі висловлена і в нарисі Олександра Купріна: «Этот человек — такой простой, вежливый и здоровый — гораздо страшнее Нерона, Тиберия, Иоанна Грозного. Те, при всем своем душевном уродстве, были все- таки люди, доступные капризам дня и колебаниям характера. Этот же — нечто вроде камня, вроде утеса, который оторвался от горного кряжа и стремительно катится вниз, уничтожая все на своем пути. И притом — подумайте! — камень, в силу какого-то волшебства — мыслящий!»
Чи усвідомлював Ленін своє значення в історії? Хоч він був закритою людиною, є переконлива відповідь на таке запитання. У Повному зібранні творів і в «Ленинских сборниках» опублікована сила-силенна планів промов, записок для пам’яті, адресованих наркомам запитань під час засідань уряду тощо. Увага до чернеток, які він ретельно збирав і зберігав, безпомилково вказує на те, наскільки вагомим вважав Ленін кожне своє слово. Відсутність прагнення утвердити власний культ слід пояснювати не скромністю, а упевненістю в планетарному масштабі своєї діяльності. Ленін не потребував ні компліментів з боку найближчого оточення, ні оплесків натовпу.
Не просто виносити вердикт стосовно моральності людини такого масштабу. Та Ленін сам визначив прийнятні для нього норми моралі в промові на III з’їзді російського комсомолу в жовтні 1920 року. Він відкинув загальнолюдську мораль і зобов’язав молодь керуватися нормами, підпорядкованими інтересам класової боротьби. Цю тезу іншим способом висловив Віктор Чернов: совість Леніна полягала в тому, що він ставив себе поза рамками людської совісті щодо своїх ворогів.
У Купріна така цілісність політика і людини викликала жах, а Бердяєв характеризував її спокійно: «Ленін не був поганою людиною, в ньому було багато й доброго. Він був некорисливою людиною, абсолютно відданою ідеї, він навіть не був особливо честолюбною і владолюбною людиною, він мало думав про себе. Проте виключна захопленість однією ідеєю призвела до страхітливого звуження свідомості й морального переродження, до обрання цілком неморальних засобів у боротьбі».
2. ТЕОРЕТИК КОМУНІСТИЧНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Найбільш відомим документом революційного марксизму був «Маніфест Комуністичної партії» (1848 р.). К. Маркс і Ф. Енгельс закликали в ньому пролетаріат ліквідувати насильницьким шляхом приватну власність на засоби виробництва і замінити засноване на товарно-грошових відносинах ринкове господарство плановим виробництвом та розподілом матеріальних благ. Пізніше, однак, марксисти переконалися в тому, що краще узгоджувати інтереси праці й капіталу, ніж знищувати останній.
У Росії більшовики взяли на озброєння гасла «Маніфесту», а меншовики залишилися соціал-демократами, тому що відстоювали демократичні методи політичної боротьби. Вони сподівалися, що демократична революція поставить Росію врівень з державами Європи. Навпаки, Ленін бачив перспективу в диктатурі, яку розумів у чітко окресленому значенні: «Наукове поняття диктатури означає не що інше, як нічим не обмежену, ніякими законами, ніякими абсолютно правилами не зв’язану владу, що безпосередньо на насильство спирається».
Сучасники розглядали Леніна, як лідера соціалістичної партії. Насправді соціалізм Леніна не мав нічого спільного з соціалізмом меншовиків, українських соціал-демократів або західноєвропейських соціалістів. Лакмусовим папірцем для розрізнення комуносоціалізму більшовиків і соціалізму їхніх опонентів було ставлення до ринку.
Соціалісти не заперечували ринку. Вони могли пропагувати посилення державного контролю за підприємництвом або навіть націоналізацію засобів виробництва (як правило, з викупом). Але ці заходи були для них тільки засобами оздоровлення ринкової економіки. Економічну діяльність, пов’язану з примноженням капіталу, вони вважали таким же полем для прикладення інтелекту, як і діяльність в сфері науки, культури, релігії.
Ленін розумів, що вилучення з людського життя вільного підприємництва створювало вакуум, який мав бути заповнений. Чим саме — не знав. Та він знав інше: щоб реалізувати умоглядні схеми, потрібний пусковий механізм у вигляді соціальної революції. Тільки у революційних умовах могла народитися диктатура партії, за допомогою якої ці схеми мали втілюватися в життя. У словнику Леніна з’явилося чуже для марксизму поняття соціалістичного і комуністичного будівництва. Навесні 1918 року він закликав не шкодувати для побудови соціалізму і комунізму диктаторських прийомів і при цьому посилався на першого російського імператора, який не спинявся перед варварськими засобами боротьби проти варварства.
Чи розуміли більшовики докорінну різницю між ленінізмом і марксизмом? Відповідь знаходимо у Ю. Пятакова, більшовицького вождя третього ешелону, який залишив помітний слід в історії України: «Стара теорія, що влада пролетаріату приходить лише після накопичення матеріальних умов, замінена Леніним новою теорією. Пролетаріат і його партія можуть прийти до влади без наявності цих передумов і уже потім створювати необхідну базу для соціалізму. Стара теорія створювала табу, зковувала, зв’язувала революційну волю, а нова їй повністю відкриває дорогу. Ось у цьому розтоптуванні так званих «об’єктивних передумов», у сміливості не рахуватися з ними, у цьому заклику до животворної волі, яка є вирішальним і всеохоплюючим чинником — весь Ленін. Іншого нема».
3. ЗЛИЙ ГЕНІЙ РОСІЙСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Соціальну революцію в Росії, яку прогнозував К. Маркс ще в 1870 році, Ленін бажав об’єднати у просторі і часі з ко муністичною революцією. Власні уявлення про комунізм він наклав на російську дійсність і був переконаний, що зможе втілити їх у життя. Запорукою успіху було те, що Росія відстала від країн Заходу зі своєю революцією. Гострота соціально-класових суперечностей в країні просто зашкалювала. Заклик «Маніфесту Комуністичної партії» про експропріацію експропріаторів мав шанс здійснитися саме в Росії.
Досвід революції 1905—1907 рр. засвідчував, що зростаюча соціальна напруженість здатна трансформуватися в революційні дії мас під впливом зовнішньої війни. Тому Ленін iз нетерпінням чекав, коли Росія втягнеться у війну з сусідами. У листі до Максима Горького, написаному після 25 січня 1913 року, він наголошував: «Війна Австрії з Росією була б дуже корисною для революції (в усій східній Європі) річчю, але мало ймовірно, щоб Франц Йозеф і Миколаша зробили нам цю приємність». Від серпня 1914 року більшовики почали агітувати за перетворення війни імперіалістичної у війну громадянську.
В сучасній історіографії Російська революція й досі поділена на буржуазно-демократичну Лютневу і соціалістичну Жовтневу. Пониження Жовтневої революції до статусу більшовицького перевороту не супроводжується переосмисленням картини подій, яка була у свій час намальована переможцями. А насправді, навіть якщо поділити революцію на дві різні, в кожній з них перемагав один революційний потік — радянський.
В революції 1905—1907 рр. головну роль відігравали робітничі ради. Селянські «низи» були надто розпорошені умовами виробництва, щоб загрожувати імперії. У 1917 році розстановка сил радикально змінилася. Соціально-класове протистояння поглибилося через згубний вплив світової війни. Голос найбільш упослідженого класу раптом виявився надзвичайно вагомим: уперше в історії світова війна організувала багатомільйонні, але розпорошені селянські маси у військові підрозділи й дала їм в руки зброю.
Після повалення самодержавства спостерігалася небачена згуртованість політичних сил. Страх перед деструктивним радянським потоком в революції об’єднав колишніх затятих противників — партії ліберальної і соціалістичної демократії. Меншовики та есери користувалися вирішальним впливом у радах, але бачили в них не органи влади, а громадські організації, покликані приборкувати активність контрреволюційних сил. Органом, який конструював владу, вони вважали Установчі збори. Ліберальна демократія, яка утворила з конституційних демократів та інших думських партій Тимчасовий уряд, була згодна з ними.
Партії революційної демократії утрималися від участі у формуванні Тимчасового уряду, який був зобов’язаний організувати вибори до Установчих зборів. Членом уряду з їхньої згоди став тільки заступник голови виконкому Петроради трудовик Олександр Керенський. Під час травневої політичної кризи виконком Петроради дозволив шістьом соціалістам увійти в уряд, а після другої кризи в липні надав Тимчасовому уряду надзвичайні повноваження. В другому коаліційному уряді на чолі з Керенським «міністри-соціалісти» уже переважали числом «міністрів-капіталістів».
Більшовики відмовилися увійти в табір революційної демократії. Вони були націлені на захоплення влади і не бажали ділити її ні з ким. Ленін не покладався на мирне взяття влади. У Петрограді, Москві, Одесі, Харкові та інших містах почали формуватися загони бойовиків-червоногвардійців.
Одразу після повернення в Петроград Ленін виступив на зборах більшовиків і перед делегатами Всеросійської наради рад робітничих і солдатських депутатів. 20 квітня газета «Правда» надрукувала тези, які обґрунтовувалися у цих доповідях. Документ увійшов в історію як «Квітневі тези».
У питанні про війну висувалося гасло «Ні найменшої поступки «революційному оборонству«». Поточний момент в наступній тезі характеризувався як перехід від першого етапу революції, який дав владу буржуазії, до другого етапу, який дасть владу пролетаріату. Диктатура пролетаріату на ділі означала диктатуру більшовиків, яких він називав авангардом пролетаріату. Суть третьої тези виявлялася в гаслі «Ніякої підтримки Тимчасовому уряду». Проте про негайне повалення уряду мови не було. У четвертій тезі висувалося гасло «Вся влада — Радам»! Хоч ради перебували під контролем меншовиків та есерів, Ленін знав, що рано чи пізно більшовики завоюють їх зсередини, тому що теж прагнуть знищити великих власників. Залишати в радах представників інших партій більшовики не збиралися. Влада радянських органів мусила бути органічним елементом диктатури їхньої партії. Тому п’ятою тезою Ленін визначив політичний устрій Росії як республіки рад. Заперечуючи створення парламентської республіки, більшовики відкидали суверенне право народу на формування органів влади. Це право мали узурпувати ради — класові організації, які утворювалися волевиявленням незначної частини громадян.
В останніх тезах Ленін давав зрозуміти, навіщо йому потрібна диктатура: для побудови комунізму. Більшовики повинні були перейменувати свою партію в комуністичну, прийняти нову, комуністичну за змістом програму, побудувати державу-комуну, створити новий, Комуністичний інтернаціонал.
Англійський історик Едвард Карр не без підстав назвав Російську революцію більшовицькою. У кінцевому підсумку якраз більшовики забарвили її в свої кольори. Але один з лідерів Української революції Володимир Винниченко з не меншими підставами назвав більшовицький переворот робітничо-селянською революцією. 7 листопада 1917 року перемогла радянська революція. Більшовицький переворот виявився успішним через те, що відбувся під радянськими гаслами.
На II Всеросійському з’їзді рад більшовики грали роль законослухняних політиків. Усі декрети, які прийняв з’їзд, вважалися тимчасовими і підлягали затвердженню, виправленню або скасуванню Установчими зборами. Утворений 9 листопада Раднарком на чолі з Леніним підтвердив, що вибори в Установчі збори відбудуться у затверджені Тимчасовим урядом строки — 25 листопада.
Вибори показали, що за більшовиків проголосували менше 25% виборців, в Україні — 10%. Очолений Леніним Раднарком зробив все можливе, щоб загальмувати скликання Зборів. Більшовикам потрібний був час, щоб прибрати до рук важелі влади. 20 грудня була створена Всеросійська надзвичайна комісія — ВЧК. Під жахливим пресингом чекістів від рад залишилась одна оболонка. Робітничі і солдатські колективи повинні були тепер дисципліновано і відкрито голосувати за кандидатів, яких їм рекомендували комітети ленінської партії. Більшовики «приватизували» революцію: всі політичні сили, які не влаштовували їх, були оголошені контрреволюційними.
Установчі збори відкрилися в Таврійському палаці Петрограда опівдні 18 січня 1918 року. О 5-ій годині ранку наступного дня начальник охорони сказав, що караул стомився, і всі присутні повинні покинути приміщення. На цій побутовій ноті Російська революція згасла.
4. ВОЖДЬ СВІТОВОЇ РЕВОЛЮЦІЇ
Революцію в Росії Ленін розглядав як органічну частину світової революції, якою повинна була закінчитися імперіалістична війна. Концепція світової революції випливала з висунутого ним у 1914 році гасла про перетворення війни імперіалістичної на війну громадянську. Виступаючи в Цюріху 27 березня 1917 року, Ленін закінчив промову двома здравицями: «Хай живе російська революція! Хай живе всесвітня робітнича революція, що почалася!»
Революція завжди потребує грошей на пропаганду, створення збройних сил, організаційні витрати тощо. Кошти у розпорядженні Леніна стали у світовій історіографії предметом пильної уваги. Після Лютневої революції російська контррозвідка виявила, що Ленін провадив підривну роботу проти уряду на гроші Німеччини, з якою Росія воювала. Ця інформація потрапила в пресу. ЦК РСДРП(б) опублікував звернення, в якому вимагав «негайного і гласного розслідування цього наклепу», але водночас надійно сховав свого вождя.
В сучасній літературі «німецькі гроші» або замовчуються, або скандалізуються, коли є намір зобразити Леніна мало не німецьким шпигуном. Тим часом опубліковані документи засвідчують, що він в період від початку 1915 до літа 1918 рр. одержував через ланцюг підставних осіб фантастично великі гроші. Як повідомляв Едуард Бернштейн у статті, опублікованій в січні 1921 року газетою «Форвертс», Леніну було передано з Берліна понад 50 млн. золотих марок. Використовуючи ці тонни золота, більшовики змогли створити численну Червону гвардію і організувати після повалення самодержавства пропагандистську роботу в масштабах, неспівставних з пропагандою всіх інших партій, разом узятих.
У серпні 1920 року Керенський давав свідчення в Парижі з приводу знищення царської сім’ї. Коли зайшла мова про «німецькі гроші», він заявив: «Роль Леніна як людини, пов’язаної в липні і жовтні 1917 року з німцями, їхніми планами і грошима, не підлягає будь- якому сумніву. Але я повинен також визнати, що він не агент у вульгарному розумінні. Він має свою мету, заперечуючи одночасно всяке значення моралі у питанні про засоби, які ведуть його до цієї мети.»
«Німецькі гроші» для Російської революції обернулися після завоювання влади більшовиками комінтернівськими грошима на розпалювання світової революції. Емісари Кремля розбіглися по країнах з валізками конфіскованих у буржуазії цінностей, щоб створювати комуністичні партії. Навіть після того, як Ленін змушений був відмовитися від ставки на негайну світову революцію, Комінтерн не відчував проблем з фінансуванням «комуністичного руху». Бюджетна комісія Комінтерну у березні 1922 року розподілила між різними компартіями 5,5 млн. рублів золотом (у тому числі для Компартії Німеччини — 447 тис.). В цей час в радянських республіках люди гинули від голоду сотнями тисяч. Якби не Американська адміністрація допомоги (АРА), загинули б мільйони.
5. КОНСТРУКТОР РАДЯНСЬКОЇ ВЛАДИ
Як у Петрограді, так і у Харкові радянська влада була проголошена в 1917 році депутатами рад, що представляли незначну меншість населення. Коли ж партія більшовиків перетворилася на урядову, однією з її важливих функцій стало так зване «радянське будівництво», тобто створення мережі рад з контрольованим складом депутатів.
Американський фахівець з історії Росії Ричард Пайпс сформулював суть радянської влади таким чином: «державна влада в країні формально належала ієрархічно організованим, демократично обраним Радам. Фактично ж вони були тільки фасадом, за яким приховувався справжній суверен — комуністична партія». Та Ленін створив набагато досконалішу, ніж будівля з оманливим фасадом, систему державного устрою. Партійні комітети і виконавчі комітети рад в кожній ієрархічній ланці являли собою певну цілісність, але з різними функціями: парткоми здійснювали диктатуру, а на виконкоми рад покладалася управлінська робота. Завдяки розмежуванню функцій партія зберігала політичне керівництво, але звільнялася від відповідальності за повсякденні справи. Ради були позбавлені політичного впливу, але на них покладалися у повному обсязі розпорядчі функції. Термін «радянська влада» однаковою мірою стосувався обох елементів владного тандему. Ради перетворилися на всепроникну і всеохватну владу, нерозривно зрощену з організаційною структурою партії. Саме вони надавали РКП(б) статус державної партії.
Своєю компартійною частиною тандем влади був повернутий до членів партії. Внаслідок її побудови за принципами «демократичного централізму» вожді не залежали від вибору рядових партійців. Своєю радянською частиною тандем обертався до народу. Населення країни не тільки обирало персональний склад радянських органів, але й наділялося цілком реальними управлінськими або контрольними функціями. У народності такої системи влади важко було сумніватися ще й тому, що свої керівні кадри вона брала з «низів».
Хоч партія більшовиків перетворилася на державну структуру, вона зберігала попередній зовнішній вигляд. У політичному словнику більшовиків не існувало поняття «державна партія». Державною іменувалася тільки радянська вертикаль влади.
Диктатура системи «РКП(б) ради» базувалася не тільки на насиллі, але й на пропаганді. Безпосередній зв’язок з населенням давав можливість мобілізувати мільйони людей на виконання сформульованих партійним керівництвом завдань. Ради, в яких працювали сотні тисяч депутатів, стали ефективним «передавальним пасом» від органів влади до населення.
Як співвідносилася створена Леніним система влади з іншими політичними системами? Започаткований Великою Французькою революцією перехід від традиційного до громадянського суспільства дістав друге дихання на початку ХХ ст. Тоді під впливом світової війни розвалилися імперії традиційного типу. Однак в деяких країнах під час трансформації політичної влади утвердилися не демократичні форми правління, а їх тоталітарні мутації. Якщо демократія являла собою панування суспільства над державою, то тоталітаризм характеризувався пануванням держави над суспільством.
Для іноземних спостерігачів радянські органи здавалися лише фасадом, за яким приховувалася диктатура партійних комітетів. А насправді радянська влада була двоєдиним організмом, компоненти якого не могли існувати у відриві один від одного. Відділені функціонально, обидві вертикалі влади фактично розчинялися одна в одній на персональному рівні. Ленін у 1921 році підкреслював: «як правляча партія, ми не могли не зливати з «верхами» партійними «верхи» радянські, — вони у нас злиті і будуть такими».
На відміну від самодержавства, радянська влада не мала в собі самій освяченої церквою та історією легітимності. На відміну від представницької демократії, вона не залежала від голосів виборців. Декларативним носієм диктатури був пролетаріат, номінальним — «авангард пролетаріату», тобто РКП(б), а фактичним — ЦК РКП(б), тобто сукупність керівних діячів, кожний з яких відповідав за галузь, ділянку або функцію партійно-радянської роботи. Така політична система була владою компартійної олігархії.
Як правило, диктатура потребує індивідуального носія — диктатора. В олігархічній системі влади, яка є нестабільною за означенням, проблема лідерства розв’язувалася у боротьбі або за домовленістю основних політичних гравців. Проте засновник партії, держави і радянського ладу не був звичайним диктатором, йому вистачало морального впливу. Ленін зустрічав опозицію власним рішенням, але вона не була викликом його владі. Та в дискусію про профспілки, яка розгорілася наприкінці 1920 року, Лев Троцький вніс гостроту, розцінену як виклик лідерству Леніна. Опоненти звернулися до партійних організацій з вимогою визначитися. Вибори на Х з’їзд РКП(б) проводилися по платформах.
Ленін здобув перемогу, після чого взяв курс на скасування залишків демократизму у внутрішньопартійному житті. «Ми — не дискусійний клуб», — заявив він на цьому з’їзді і домігся прийняття резолюції «Про єдність партії», якою заборонялися фракції та угрупування. Резолюція давала право двом третинам членів Центрального комітету і Центральної контрольної комісії виключати інакомислячих зі свого складу. Отже Х з’їзд РКП(б) випустив із своїх рук суверенне право партійних з’їздів вирішувати питання про склад ЦК. Це засвідчило перехід реальної влади від з’їзду до ЦК РКП(б). Ще після VIII з’їзду РКП(б) Ленін утворив всередині ЦК два субцентри — політбюро і оргбюро. З їх виникненням перехід влади від з’їзду до ЦК РКП(б) став означати концентрацію владних повноважень саме в цих субцентрах.
Багатомільйонна «зовнішня» партія і ради усіх рівнів, в яких працювали сотні тисяч депутатів, стали «передавальними пасами» від вождів до мас. Але населення не передавало свою волю верхам. Навпаки, «верхи» нав’язували йому свою лінію. Коли вони зустрічали опір, в дію вступала третя вертикаль радянської влади.
Партія, яка здійснювала диктатуру, не могла обійтися без силового органу з функціями політичної поліції. «Третя вертикаль» теж обзавелася «передавальним пасом». Чекісти вербували переважно примусовими засобами сотні тисяч сексотів (секретных сотрудников), за допомогою яких вимірювалася температура соціальної напруги в суспільстві і реєструвалися конкретні носії антирадянських настроїв. Повноваження ЧК були майже абсолютні: вона мала право прова дити слідство, виносити вироки, що не підлягали оскарженню, аж до смертних, і виконувати їх. Формально органи ЧК входили до складу наркомату внутрішніх справ, але не підпорядковувалися останньому. Підпорядкування здійснювалося тільки по відомчій лінії — до ВЧК включно. Ці органи були своєрідною державою в державі.
Під час громадянської війни органи ЧК були головною ударною силою у боротьбі з «контрреволюцією» в тилу, тобто придушували опозицію державній партії. Ця функція залишалася основною і в мирний час. «Червоний терор» наводив такий жах, що в 1921 році Ленін санкціонував реформу ЧК, яка супроводжувалася ліквідацією концтаборів і «розвантаженням» тюрем. У відкритих документах визнавалося корисним заявити про ліквідацію ВЧК і покладення завдань iз боротьби з контрреволюцією на нову установу, створювану при НКВС — Державне політичне управління (ДПУ). На ділі все обмежилося в лютому 1922 року зміною назви. Попереджаючи демобілізаційні настрої щодо ЧК як в партійних організаціях, так і серед чекістів, Ленін на IХ Всеросійському з’їзді рад вказав: «Без такої установи влада трудящих існувати не може».
6. ВИСНОВКИ
К. Маркс і Ф. Енгельс у зрілому віці назвали комунізм продуктом природничоісторичного розвитку. Натомість В. І. Ленін зробив ранній марксизм наріжним каменем своєї політичної програми. Марксизм і ленінізм — це різні поняття, поєднувані лише термінологічно.
Ленін скористався радянською пугачовщиною як важелем, за допомогою якого вдалося розпочати будівництво держави-комуни. Таке завдання було утопією, яка народилася в його голові. Але утопію можна втілити в життя за допомогою сили. Застосування сили викликає опір. Чи готовий був Ленін придушити його будь-якими засобами? Чи готовий був переступити через мільйони трупів, щоб втягнути в комунізм тих, хто залишиться в живих?
В часи перебування Леніна на чолі Раднаркому були випробувані на людях, які чинили опір, найстрахітливіші форми терору — отруйні гази проти селян Тамбовщини у 1920 році, хлібозаготівлі в голодуючих південних губерніях України у 1921 році. Будівники комунізму за ціною не стояли. Проте Ленін спромігся припинити комуністичний штурм, коли переконався в провалі світової революції.
Ленінізм — це вчення про шляхи встановлення диктатури над суспільством — як політичної, так і економічної. Ефективність такої диктатури Ленін добре відчував. Зосередження контролю над практично усіма ресурсами велетенської країни на вершині вибудованої ним піраміди влади надавало вождям силу стародавніх деспотів. Та опанована більшовиками країна володіла сучасною технікою, у тому числі технікою нищення людей. Червона армія за цих умов повинна була увійти в Європу, як ніж в масло.
Не вийшло, не склалося. Коли сподівання на світову революцію стали примарними, Ленін припинив будівництво комунізму в дрібновласницькій країні, а напередодні смерті почав закликати соратників змінити свою точку зору на соціалізм.
Заклик залишився непочутим через те, що засновник партії і держави-комуни не знайшов у собі мужності прямо визнати утопічність головної мети свого життя. Крім того, в СРСР панувала партія, керівники якої відчули смак необмеженої влади. Нові вожді готові були переступити через мільйони трупів, щоб не втратити владу. Ідея держави-комуни була реалізована Сталіним за допомогою масового терору.
Радянська країна робила відчайдушні спроби нав’язати оточуючому світу, у тому числі за допомогою ядерних ракет, той ленінізм, від якого перед смертю відмовився сам Ленін. На певний час «Країна Рад» стала наддержавою.
Однак тільки на певний час — поки у Комуністичної партії вистачало ресурсів, щоб виконувати привласнені нею функції. Радянська влада, яка приватизувала все і вся, змушена була взяти на себе турботи по підтриманню життєдіяльності суспільства — забезпечувати людей їжею, житлом, засобами сполучення і робочими місцями, турбуватися про стан їхнього здоров’я, організовувати навчання і виховання, слідкувати за культурним дозвіллям і способом мислення. Коли вона позбавилася можливості виконувати головну з цих функцій — годувати людей, сплив відведений їй історією час існування.
Тепер ми знаходимося в пострадянському, тобто перехідному стані. З голів українських громадян майже вивітрилася комуністична ідеологія, але економічна та психологічна залежність від держави не подолана. Це — небезпечно, країна потребує реформ.
Майже всі з нас народилися уже після смерті В. І. Леніна. Нам треба неупереджено, без ненависті або любові поставитися до цієї політичної фігури, аби встановити її роль у нашому житті впродовж багатьох десятиліть. Щоб необхідні реформи йшли у правильному напрямі, треба зрозуміти, на якому відрізку історичного шляху ми знаходимося, які цінності визнавали попередні покоління, кому вони корилися і проти кого повставали.
