Липневий розгром радянської влади

Те, що історія радянської держави неодноразово переписувалася, є загальновідомим фактом. Однак у ній були епізоди, що спотворювалися особливо старанно. Це повною мірою стосується вельми темної історії заколоту лівих есерів 6 липня 1918 р. З нього починається ланцюг подій, що закінчилися перетворенням радянської влади на диктатуру більшовиків. У епоху Брежнєва драматург Михайло Шатров у своїй п’єсі й знятому за нею кінофільмі здійснив спробу розповісти про зіткнення двох радянських партій, що відбулося в Москві. Але події в п’єсі й кінофільмі викладені й показані неповно, не завжди історично достовірно й лише з більшовицьких позицій. До того ж літературних твір не є історичним дослідженням. Радянські історики відводили лівим есерам роль недалеких авантюристів, пов’язаних зі спецслужбами країн Антанти. При цьому реальна підоснова подій ретельно замовчувалася або спотворювалася в дусі короткого курсу історії ВКП(б).

КРИЗА У ВЕРХАХ БІЛЬШОВИКІВ

Канонічна історія Жовтневого перевороту трактує події жовтня—листопада 1917 р. однозначно як перемогу більшовицької партії на чолі з Леніним. Дуже рідко й надто неохоче згадували про те, що перший і низка подальших радянських урядів були не суто більшовицькими, а коаліційними. Частина народних комісарів була від партії лівих есерів. Зокрема, наркоми юстиції, землеробства. Але навіть якщо нарком був більшовиком, то його заступник представляв лівих есерів. На II з’їзді Рад, на якому Ленін проголосив радянську владу, більшовики й ліві есери мали більшість. Але кожна партія окремо такої більшості не мала. Тому більшовикам довелося вдатися до співпраці з другою радянською партією.

Спочатку обидві партії діяли вельми злагоджено. Особливо в боротьбі з правими есерами, меншовиками й анархістами. Обидві партії були єдиними в національному питанні. Лівий есер Михайло Муравйов командував радянськими військами, що наступали на Київ. Саме він влаштував у захопленій українській столиці в січні 1918 р. кривавий шабаш, жертвами якого стали тисячі людей. Але вже взимку — навесні 1918 р. почали виявлятися неабиякі розходження. Приводом стали зовнішньополітичні питання. Ліві есери й ліві комуністи в більшовицькій партії категорично виступили проти умов Брестського миру.

Але протистояння з питань зовнішньої політики були лише приводом. Протиріччя були набагато глибшими. Складнощі взаємин двох радянських партій відображали гостру боротьбу всередині партії більшовиків. На момент підписання Брестського миру склалися два досить сильні угруповання: Ленін і його найближче оточення, пов’язане певними зобов’язаннями перед Берліном, i ті, хто підтримував ідею спирання на країни Антанти. До перших належали, разом з Леніним, Зинов’єв, Каменєв, Свердлов і пізніше Сталін. У другу групу увійшли відомі діячі партії: Бухарін, Дзержинський, Радек, Коллонтай, Косіор, Урицький, Фрунзе й інші. Троцький формально не входив до жодного угруповання, але своїми діями на посаді наркома у закордонних справах фактично схилявся до других. Саме він санкціонував висадку англійського десанту в Мурманську, а пізніше й Архангельську, оскільки була пряма загроза захоплення цих важливих портів німцями. Однак пізніше Троцький приєднався до ленінського угруповання.

Після підписання миру з Німеччиною в Бресті Леніну довелося витримати нелегку боротьбу з лівими у власній партії на VII (екстреному) з’їзді РКП(б), а потім на IV Надзвичайному з’їзді рад за ратифікацію мирного договору. Усупереч легенді сталінських пропагандистів, основну боротьбу довелося вести саме всередині більшовицької партії. Значна частина керівництва лівих есерів на чолі з Марією Спиридоновою підтримувала саме Леніна. Ліві есери виступали не проти миру як такого, а проти його грабіжницьких умов.

Брестський мир не лише не полегшив ситуацію в країні, але не дав їй того мирного передиху, який обіцяли лідери більшовиків. Бездумна націоналізація практично зупинила всю промисловість. Порушилося виробництво, а з ним і нормальний товарно-грошовий обмін. Зруйнувався ринок, селянство не везло в місто продукти харчування. Навіть простий бартер унеможливлювався, у місті розруха була абсолютною. Одночасно був фактично паралізований транспорт. Тому надлишки продовольства в Поволжі, західній частини Сибіру або на Північному Кавказі неможливо було вивезти в центр Росії.

У цей час, напередодні підписання миру, позиції Леніна в керівництві починають різко слабшати. І водночас явно починають зміцнюватися позиції голови ВЦВК Якова Свердлова. На з’їздах і конференціях того часу він дедалі частіше залишає Леніна в тіні. Зокрема, він головував на VII партз’їзді й виступав там зі звітом ЦК. Ще показовіший випадок відбувається на засіданні ЦК 26 червня 1918 р. На ньому обговорювалося питання про підготовку проекту Конституції РРФСР до V з’їзду Рад. ЦК спочатку визнало роботу комісії (тобто, по суті, Свердлова), незадовільною. Ленін з групою прихильників «запропонував зняти це питання з порядку денного з’їзду Рад». Однак, Свердлов, усупереч реальному стану справ з проектом Конституції, «наполіг на тому, щоб питання залишилося». Свердлов пішов проти Леніна й інших членів ЦК і переміг.

Серед причин суперництва двох більшовицький вождів могло бути й тертя між очолюваними ними відомствами: РНК і ВЦВК, висловлюючись сучасною мовою, боротьба законодавчої й виконавчої гілок влади. Принаймні підконтрольні Свердлову члени ВЦВК — в тих умовах парламенту — при обговоренні проекту Конституції навесні 1918 р. висловлювалися за повну ліквідацію Раднаркому. Відгомони такої позиції пролунали й на V Всеросійському з’їзді Рад у промові самого Свердлова. Він заявив, що РНК є органом ВЦВК і що нібито можна спостерігати тенденцію до перетворення комісаріатів на його відділи. Проблеми стосунків Леніна й Свердлова дещо пом’якшилися в липні через заколот лівих есерів, але потім загострилися з новою силою.

ЗАКОЛОТ ЧИ ПРОВОКАЦІЯ?

Розбрід і внутрифракційна боротьба в більшовицькому керівництві позначилися на становищі в партії загалом. ЦК РКП(б) 29 травня змушений був у зв’язку з цим опублікувати в «Правді» циркулярний лист до всіх партійних комітетів, у якому зазначалося, що становище в партії більшовиків вельми серйозне, кількість її членів зменшується, якісний склад гіршає, випадки внутрішніх конфліктів є неймовірно частими, а дисципліна слабка. З осені 1917 р. до березня 1918 р. чисельність партії більшовиків зменшилася з 240 тис. членів до 170 тис., і процес тривав за висхідною.

Навпаки, ліві есери з квітня до липня 1918 р. збільшили кількість членів своєї партії з 62 тис. до 80 тис. Зростання було досить високим, а для більшовиків особливо страшне, оскільки проходило багато в чому за рахунок РКП(б). Оголошена Троцьким «громадянська війна селянству», організація так званих комітетів бідноти (комбідів) викликали протидію селянства. Ліві есери, які представляли їхні інтереси, також виступили проти такої політики Леніна-Троцького.

Більшовиків, які втрачали свою популярність, насторожувало й те, що в липні на V Всеросійському з’їзді Рад ліві есери могли виявитися партією більшості. Цього не сталося лише за рахунок адміністративного ресурсу. Більшовики встановили норму представництва від міст у декілька разів більшу, ніж від сільських повітів. Але не було жодних гарантій того, що подібний прийом пройде на наступному з’їзді, який мав відбутися в листопаді.

Третім пунктом зіткнень була роль рад. Адже обидві партії під гаслом «Уся влада радам» здійснили Жовтневий переворот. Тепер з’ясувалося, що партнери по радянській коаліції мають діаметрально протилежні погляди на роль рад. Більшовики уявляли їх додатком партійного апарату й вимагали жорсткого підкорення партійним організаціям. Ліві есери відстоювали верховенство рад і їхню незалежність від партій, чітке розмежування повноважень центру й місцевих органів, максимальне збільшення прав і можливостей останніх. Позиція лівих есерів фактично збігалася з пропозиціями низки важливих губернських комітетів більшовиків і рад, якими вони керували. Особливо протидіяли централістським тенденціям у Московській області, яка тоді об’єднувала 14 губерній у центрі Росії. У березні 1918 р. на IV обласному з’їзді Рад був сформований виконавчий орган влади — Московська обласна Рада народних комісарів, яка негайно стала в опозицію «великому» Раднаркому. І такі випадки були не поодинокими. Ленін і Троцький чудово розуміли, що реальна радянська влада небезпечна, оскільки несе в собі потужний демократичний заряд і може настати момент, коли вони втратять владу. Погодитися на це вони не могли за визначенням, тому зіткнення з лівими есерами було неминучим.

Завагався й іноземний союзник — Німеччина. У своєму останньому листі 25 червня 1918 р. статс-секретареві у закордонних справах Кюльману посол у Москві граф Вільгельм фон Мірбах- Харф писав, що він не може «поставити більшовизму сприятливого діагнозу. Ми, безсумнівно, стоїмо біля ліжка небезпечно хворої людини, ...яка приречена». Про зміну настроїв німців знав і радянський уряд. Не випадково в той час, коли в Берліні й посольстві Німеччини в Москві почалася підготовка зміни курсу німецької східної політики, в очолюваній лівим комуністом і противником Брестського миру Феліксом Дзержинським ВНК, в її найважливішому відділі у боротьбі з контрреволюцією, було створено відділення контррозвідки, націлене на роботу проти німецького посольства. Відділення у боротьбі з німецьким шпигунством очолив Яків Блюмкін, а співробітником (фотографом) цього відділення був Микола Андрєєв. Посол граф Мірбах був помічений у контактах з правими есерами й меншовиками. Про це докладала агентура, впроваджена ВНК в німецьке посольство. Більше чекати не можна було.

Наприкінці червня 1918 р. ЦК лівих есерів ухвалив рішення про проведення низки терактів проти відомих діячів німецької влади, зокрема, в Україні й Прибалтиці. Одночасно таке ж рішення було прийняте й щодо більшовицьких вождів. Однак здійснити їх пропонувалося лише після ще одного рішення ЦК. Його не було, оскільки до 6 липня ЦК лівих есерів не збирався й відповідний список не затверджував. Цікаво, що радянські історики завжди посилалися на червневе рішення, але його ніколи не публікували, у тексті вони не могли знайти підтвердження обвинувачень проти колишніх союзників. Лівих есерів звинувачували в намірах, але не в діях.

Загальна небезпека на час об’єднала ворогуючі фракції в РКП(б). Демократичним шляхом боротися з посиленням лівих есерів було неможливо, а йти в опозицію було б не по-ленінському.

Історія вбивства німецького посла графа Мірбаха лівими есерами Яковом Блюмкіним і Миколою Андрєєвим описана багато разів, але досі залишає багато питань. Почнемо з того, що, за свідченнями Блюмкіна, він отримав завдання й бомбу від «одного члена ЦК». Чомусь слідчих не зацікавила особа цієї важливої людини, адже йшлося про антидержавний акт, і кожна деталь, навіть на перший погляд дрібна, могла мати важливе значення. Схоже, що відсутність цікавості в слідчих була викликана або тим, що «одного члена ЦК» вони вже знали, але ніде в жодному протоколі не згадають, або він був «не з того» ЦК. Не дуже зрозумілою є поведінка голови ВНК Дзержинського, який одразу після отримання звістки про замах на Мірбаха вирушає в загін НК, яким командує лівий есер Попов. Один і без охорони, як то кажуть, в «лігво звіра»! І це з його досвідом підпільної діяльності й керівника спецслужби... Фактично весь період заколоту він пробув там у не дуже зрозумілому становищі: чи то бранця, чи то гостя.

Про те, що Ленін знав про підготовку вбивства Мірбаха, свідчив нарком освіти Анатолій Луначарський, Ленін у його присутності відразу після замаху на Мірбаха віддав по телефону такий наказ про арешт убивць: «Шукати, дуже ретельно шукати, але... не знайти». Пізніше, в середині 20 хроків, Блюмкін у приватній розмові зі своєю сусідкою по будинку, дружиною наркома Наталею Луначарською-Розенель у присутності її двоюрідної сестри Тетяни Сац стверджував, що про план замаху на Мірбаха добре знав Ленін. Щоправда, особисто з вождем більшовиків на цю тему Блюмкін не розмовляв. Зате детально обговорював її з Дзержинським... Про те саме Айно Куусінен розказував її чоловік Отто, відомий діяч Комінтерну. Коли Ленін збирався їхати в німецьке посольство, щоб висловити співчуття, як того вимагав протокол, він пожартував: «Я вже з Радеком зговорився: хотів сказати «Mitleid», а треба сказати «Beileid», — і засміявся власному жарту. Це близькі за значенням німецькі слова, які можна перекласти як «співчуття»; однак перше швидше означає «співучасть», а друге — «співчуття». Командир латиських стрільців Іоакім Вацетіс писав у своїх спогадах: «Чи знав хто- небудь, що в Москві готується повстання, й чи були про це конкретні вказівки? На це запитання я можу відповісти абсолютно ствердно...»

Про те, що до виступу лівих есерів готувалися, й досить ретельно, говорить організація охорони Большого театру, в якому мав проходити з’їзд Рад. Відхилити вимогу лівих есерiв про участь в охороні було неможливо, але заздалегідь перекинуті до Москви латиські стрільці були розставлені так, аби цілком контролювати, а за необхідності паралізувати дії колишніх союзників. Ще 18 червня І. Вацетіс наказав командиру другого полку тримати полк у бойовій готовності, а один батальйон з кулеметами виділити в розпорядження військового комісаріату Москви. Дещо пізніше до Москви з півдня країни було перекинуто третій полк латиської дивізії. Опору більшовиків — латиських стрільців — розмістили поблизу Москви в літніх таборах, що було в той час звичайною справою. Як показали подальші події, ця підготовка залишилася непоміченою лівими есерами. Але ж у їхньому керівництві були досить досвідчені у військовій справі люди. Схоже, що нічого особливого вони й не готували.

Та й сам так званий заколот більше нагадує погану оперету. Ніхто радянську владу скидати не збирався. Як заявили ліві есери, вони виступили лише проти політики Раднаркому. Маючи в перші години заколоту чисельну перевагу, вони не здійснили жодних дій, крім захоплення телеграфу й будинку ВНК, пасивно чекаючи концентрації більшовиками своїх сил. ЦК лівих есерів після початку виступу перебрався в загін особливого призначення Московської НК під командуванням Дмитра Попова, командні посади в якому займали ліві есери. Загін складався переважно з військових матросів, які засуджували Брестський мир і фактичне знищення флоту. О шостій ранку 7 липня по особняку, в якому були загін Попова й основні сили лівих есерів, відкрила вогонь артилерія. У залі Большого театру під час V Всеросійського з’їзду Рад була арештована лівоесерівська фракція на чолі з Марією Спиридоновою. Прямим наведенням з п’ятнадцяти гармат більшовики розстріляли квартал, де засіли ліві есери, перетворивши його на руїни. Ліві есери не витримали й почали відходити, залишаючи міські позиції. Їхні невеликі загони більшовики швидко знищували або роззброювали. До п’ятої години 7 липня виступ лівих есерів було придушено. Події в Москві були тісно пов’язані з виступом командувача Східного фронту лівого есера Муравйова, який намагався підтримати товаришів у Москві, але був убитий при арешті.

Відлуння заколоту ще довго відчувалося в країні. У Валуйках (Харківська область) був створений лівоесерівський Центральний повстанський штаб і Східна українська повстанська армія як альтернатива «червоному» командуванню. До складу армії увійшли два полки. Було оприлюднено звернення до повстанців, у якому містився заклик не підкорятися наказам більшовицького командування й комісарів. Ліві есери закликали населення організувати опір радянській владі й продзагонам. Повстанці протрималися півроку, в грудні 1918 р. вони навіть організували свій уряд України. Але під ударами білих і червоних не витримали, частина їх перебралася до Махна.

Незабаром деякі лідери повстання будуть розстріляні (тринадцять осіб), Попов, заочно засуджений до розстрілу, знайде порятунок у Нестора Махна. За час заколоту загинуло два більшовики, німецький посол і 14 лівих есерів. Засуджений до розстрілу за вбивство німецького посла Мірбаха чекіст Яков Блюмкін продовжував працювати в любій йому ВНК-ОГПУ, виконуючи надсекретні завдання в Палестині, Тибеті, Ірані й Туреччині. Велика радянська енциклопедія приділила йому більш як тридцять рядків. Блюмкіну присвячував вірші Сергій Єсенін, а Валентин Катаєв у повісті «Уже написано Вертер» наділив свого героя Наума Безстрашного його рисами й портретною схожістю. Підвів схильного до авантюр Блюмкіна зв’язок з Троцьким. За доносом своєї коханки Лізи Горської, в майбутньому знаменитої радянської розвідниці Єлизавети Зарубіної, він наприкінці 1929 р. був арештований за передачу Троцкому великої суми грошей і відразу після суду розстріляний.

Таке лояльне ставлення рицаря революції Дзержинського до свого підлеглого є дуже промовистим. Адже з товаришами Блюмкіна обходилися не так м’яко. Під особисту відповідальність голів НК і губвиконкомів арешту підлягали всі члени партії лівих есерів. Найцікавіше, що їхні списки були заготовлені в спецзагонах НК заздалегідь. Лідера партії лівих есерів Марію Спиридонову засудили до року ув’язнення, але наприкінці 1918 р. амністували. Деякий час вона працювала бухгалтером, а потім почалося її ходіння по в’язницях. Її судили 1923-го, 1937-го, 1941 року. У жовтні 1941 р. в Орлі її розстріляли. Тих лівих есерів, які пішли на співпрацю з більшовиками — Андрій Колегаєв, Марк Натансон, усе одно розстріляли, тільки 1937 р.

Розгром партії лівих есерів завершив нетривале існування радянської влади в Росії. У липні 1918 р. вона була розстріляна.