Махновська держава та «анархіст» Махно

Неважко передбачити, що назва цієї статті викличе сильний подив у читачів нашої газети. «Як же можна вести мову про махновську державу? — можливо, запитають вони. — Адже достеменно відомо, що Нестор Махно і його повстанці були послідовними і непримиренними ворогами абиякої держави і робили все можливе, щоб втілити свій анархістський, безвладний ідеал в життя». У цьому випадку я би поставив нашим читачам досить важливе питання у відповідь. А що взагалі нам відомо про той суспільний лад, який створювали Нестор Махно і його повстанці на територіях, звільнених ними від гетьманців, австро-угорських окупантів, петлюрівців, білогвардійців і більшовиків? Чимало фактів переконливо свідчить: махновські порядки навіть з великою натяжкою не можна було назвати анархічними...

У свій час, підкоряючись ідеологічній указці, радянські історики створили чимало міфів про цього селянського керівника і його армію, метою яких була повна дискредитація Н.І. Махна як великої політичної фігури. На щастя, за останні роки ситуація в цьому питанні помітно змінилася на краще. Зусиллями сучасних істориків були переконливо спростовані і відійшли у минуле хибні уявлення про повстанського «батька» як про вождя українського куркульства, стовідсоткового контрреволюціонера, свідомого союзника Денікіна, Врангеля та білополяків, кривавого та безжалісного маніяка-вбивцю. Разом iз тим один із міфів про Нестора Івановича і його бійців-махновців виявився набагато більш живучим, ніж інші, більш того, він прослизнув і в сучасну історичну літературу та, судячи з усього, має вагомі шанси отримати, що називається, друге дихання.

Це — міф про Махна-анархіста і про анархістський характер махновського руху у цілому.

ВИТОКИ МІФУ

Слід особливо зазначити, що у свій час не всі сучасники Нестора Махна поділяли це хибне уявлення. Характерний епізод навів у своїх спогадах сам Нестор Іванович. У 1918 році, під час поїздки майбутнього «батьки» до Москви, доля звела його з головою ВЦИК РСФСР Яковом Свердловим. Яків Михайлович з непіддільною цікавістю вислухав довгу розповідь Нестора Івановича про революційну роботу махновців у Гуляйполі у 1917 році, але при цьому зауважив, що смисл і напрямок цієї роботи явно суперечили теорії і практиці світового анархізму. Пізніше, влітку 1919 року, голова Реввійськради РСФСР Лев Троцький цілком серйозно стверджував, що тоді на Півдні України існувала «держава Махна»...

Звичайно, читач може заперечити таким чином: ці та інші більшовицькі керівники не надто сильно розумілися в тонкощах анархізму, а через те у своїх оцінках махновщини могли і помилятися. Однак досить показово, що належність Махна і махновців до борців за «анархію — мати порядку» категорично заперечувалася навіть деякими ідейними анархістами. Наприклад, у листопаді 1920 року керівники Всеросійської анархістської партії «Набат» відверто заявили про те, що махновський рух не мав і не має відношення до світового анархізму...

Але чому ж носії подібних і, з нашої точки зору, правильних поглядів залишилися в очевидній меншості? Чому у свідомості більшості з нас міцно укорінився саме образ Махна-анархіста, а не Махна, який вів боротьбу за створення селянсько- повстанської держави? Цей феномен, на нашу думку, слід пояснювати декількома різними обставинами. По-перше, велику роль у створенні цього міфу-стереотипу зіграв не хто інший, як сам керівник махновців. Ті, хто читав мемуари Нестора Івановича. пам’ятають, що інакше, ніж анархістом, сам себе він ніколи не називав. По-друге, зіграли свою роль і деякі суто зовнішні атрибути махновського руху (скажімо, відоме гасло «Анархія — мати порядку», публічне знищення махновцями в’язниць, тощо), які сучасники, не досить обізнані зі справжньою історичною практикою махновщини, безапеляційно прийняли за її дійсну суть. По-третє, особливо велику вагу мало те, що в 1917—1921 роках махновські загони боролися з усіма існуючими в Україні режимами (наприклад, більшвицьким, уенерівським, денікінським, врангелівським). Саме цей цілком незаперечний факт привів свого часу більшість з нас до далеко не безспірної думки: якщо махновці- повстанці справді знищували в Україні будь-яку владу, то вони дійсно були справжніми анархістами... По-четверте, значний внесок в «анархізацію» Махна і махновщини зробили представники радянської літератури та кіномистецтва. Саме завдяки їх працям на сторінках літературних творів і кіноекранах ми побачили досить малопривабливу постать бандита і грабіжника Махна, який не визнавав над собою ніякої влади.

Проте зрозуміло, що всі подібні тлумачення і аргументи навряд чи можуть бути справді переконливими. Наприклад, історія знає чимало прикладів того, що чиясь самооцінка ще далеко не була, що називається, істиною в останній інстанції. І де гарантія, що не помилявся сам Нестор Махно? І якщо навіть він і його повстанці рішуче протиставляли себе гетьманській, більшовицькій, білогвардійській та іншим владам, то це саме по собі ще ніяк не доводить, що на контрольованих ними територіях махновці не створювали власну державу.

«МАЛЕНЬКИЙ ЧЕРВОНИЙ ПЕТРОГРАД»: «АНАРХІЧНА КОМУНА» ЧИ МІНІ-ДЕРЖАВА?

Відомо, що у якості революційного керівника Нестор Іванович Махно виступив ще навесні 1917 року, очоливши рух своїх земляків-гуляйпольців до нового, вільного життя. Один із сучасників «батьки» стверджував у своїх спогадах, що тоді, у 1917 році, в Гуляйполі утворилася досить своєрідна «анархічна комуна». Спробуємо перевірити правильність такого висновку, залучивши при цьому конкретні факти з життя рідного села Махна у той час.

Навесні 1917 року, після звільнення із царської Бутирської в’язниці Махно повернувся до Гуляйполя, де 23 березня виступив перед односельцями і закликав їх негайно приступити до будівництва нового життя на анархічних, безвладних засадах. Аж ніяк не можна виключати, що чимало земляків Нестора Івановича і справді повірили в те, що «безвладна» політична програма Махна буде втілена у життя. Але підкреслимо, що тоді в Гуляйполі виникло аж ніяк не безвладдя. Незабаром тут з’явилися Гуляйпільська рада, Гуляйпільський земельний комітет, а пізніше — Комітет захисту революції, які з самого початку почали функціонувати саме як органи нової, революційної влади. У серпні 1917 року Земельний комітет оголосив ліквідованим поміщицько-куркульське землеволодіння і відібрав у поміщиків і багатих селян документи, що підтверджували їх права на земельну власність. Він же пізніше організував зрівняльний поділ барської землі серед селян і декілька «вільних комун» на ній. Тим часом Гуляйпільська рада почала активне втурчання у виробничі стосунки робітників і місцевих капіталістів, наказавши останнім суттєво збільшити заробітну плату пролетарям і покращити загальні умови праці на підприємствах Гуляйполя. Крім того, Гуляйпільська рада прийняла рішення обкласти місцеву буржуазію великими податками, які з них регулярно стягувалися. У тривожні дні заколоту генерала Корнiлова (кінець серпня 1917 року) досить активно діяв і Комітет захисту революції, члени якого переслідували і роззброювали капіталістів та контрреволюційно настроєних офіцерів. З селянської молоді Гуляйполя формувалися загони так званої Чорної гвардії, яка, незважаючи на досить невисокий військовий рівень чорногвардійців, стала збройною опорою нових, революційних порядків у Гуляйполі.

Слід додати, що тоді Нестор Махно працював головою цих та деяких інших органів влади в Гуляйполі та Олександрівську, порушивши цим самим неписане правило борців за безвладний лад про те, що справжній анархіст не має права працювати у різних владних структурах. Показово, що суперечливість свого становища прекрасно усвідомлював сам Махно, і саме через те звернувся за відповідною консультацією до одного з відомих анархістських керівників. Однак «колега» порекомендував Нестору Івановичу «піти у владу», чим, звичайно, штовхнув його аж ніяк не на анархістську стезю...

З цих та інших подібних фактів стає цілком зрозумілим, що «маленький червоний Петроград» (так назвав Гуляйполе на початку 1918 року один iз більшовицьких військвих керівників) аж ніяк не був «анархічною комуною». За усіма своїми ознаками то була хоча і маленька, але все ж таки держава...

МАХНОВІЯ: ЗАКОНОДАВЧА ТА ВИКОНАВЧА ВЛАДА

Наприкінці квітня 1918 року влада Махна та його прибічників у Гуляйполі була тимчасово скинута австро-німецькими окупантами і загонами Центральної Ради. Сам Нестор Іванович змушений був шукати порятунку у більшовицькій Росії. Однак на початку липня 1918 року Махно нелегально повернувся на батьківщину і написав гуляйпiльцям листа, в якому пропонував їм піднятися на боротьбу проти режиму гетьмана Павла Скоропадського і створити анархічний лад, в якому не було б місця ніяким чиновникам та адміністраторам, включаючи й більшовицьких. Однак вже у жовтні 1918 року, коли його повстанці звільнили від австрійців і гетьманців Гуляйполе, Махно призначив там Військово-революційну раду і сповістив телеграфом про те, що у його рідному селі «відновлюється Радянська влада»... Пізніше, у грудні 1918 року, махновці вибили петлюрівські війська з Катеринославу і створили тут центральний орган нової влади Катеринославської губернії — Ревком, а сам Нестор Іванович обійняв у ньому досить важливу посаду головнокомандуючого Народно-революційної армії Катеринославського району. Ставши фактичним головою революційної Катеринославщини, Махно написав і оприлюднив досить суворий наказ проти грабунків і грабіжників і сам перший виконав його, власноручно розстрілявши кількох заарештованих злочинців. Досить важко сказати, де у таких типово владних діях «батько» бачив анархію. Досить характерний факт: приєднавшись у лютому 1919 року зі своїми загонами до наступаючої Червоної армії, Махно заявив про те, що він... взагалі перестав бути анархістом і всі сили віддасть справі зміцнення в Україні Радянської влади.

Пізніше, як напевно знає читач, махновщина розповсюдилась на досить великій території півдня України — спочатку у радянському, а зрештою — і в білогвардійському тилах. Порядки, що виникали тут, являли собою реальну альтернативу як більшовицькій, так і денікінській владам — послідовно захищалися інтереси трудящих селян. Але чи були ті порядки анархістськими? Хай читач судить сам. Зазначу, що досить швидко тут виникли цілком конкретні органи законодавчої влади, які представляли інтереси переважної більшості населення півдня України. Такими органами по суті стали з’їзди революційних селян і повстанців, гарячим прибічником яких був сам Нестор Іванович (взагалі з січня по листопад 1919 року відбулися 4 такi з’їзди). Підкреслю, що делегати повстансько-селянських форумів приймали конкретні рішення, що стосувалися багатьох сфер суспільного життя, — зокрема, про рішучу боротьбу з білогвардійською і петлюрівською контрреволюцією, про заміну більшовицької продрозкладки рівноправним товарообміном між містом і селом, про недоцільність створення радгоспів і необхідність зрівняльного поділу поміщицької землі, про ліквідацію монополії Комуністичної партії на владу, про припинення сваволі чекістських загонів і про відправку їх на денікінський фронт і т.д. Віктор Білаш, активний учасник махновщини і одночасно її кращий мемуарист, згадував: до рішення своїх з’їздів махновці ставилися досить серйозно і всіляко намагалися втілити їх в життя.

Про це свідчить чимало історичних фактів. Вже навесні 1919 року Махно видав наказ, що забороняв проведення у «махновських» районах продрозкладки, повстанці не допустили до себе продзагони і ліквідували всі комітети бідноти. Одночасно ними робилися і реальні спроби налагодити рівноправний товарообмін. Цікавий приклад: махновцям вдалося поміняти своє трофейне вугілля на 1 млн. конче потрібних їм набоїв, які надали їм робітники Луганська. Відкидаючи насильницьке насадження радгоспів, підлеглі Махна, як і раніше, зрівняльно розподіляли поміщицькі землі і створювали на них «вільні комуни». З метою припинення свавільних дій ЧК «батько» наказав розформувати чекістський відділ у Бердянську. Долаючи спротив комуністів, махновці створили на півдні України багатопартійну систему (щоправда, тільки для партій лівої, соціалістичної орієнтації). В одних і тих же органах влади можна було побачити працюючих разом більшовиків, лівих есерів, анархістів і українських соціал-демократів...

Немає сумніву, що навіть щирий прибічник анархізму не знайшов би у таких порядках ніякої «матінки-анархії». Навпаки, всюди різні виконавчі органи влади (від Гуляйпільської ради до штабу «батьки» Махна) пунктуально проводили у життя рішення влади законодавчої — повстансько-селянських з’їздів. Чим то була не махновська держава в дії?

Пізніше, восени 1919 року, коли махновським загонам вдалося відбити у денікінської армії досить значну територію на півдні, головним органом влади на ній стала Реввійськрада Революційної повстанської армії (такою стала її офіційна назва), яка поєднувала в собі характерні ознаки як виконавчої, так і законодавчої влади: вона і приймала рішення з важливих питань життя, вона ж і створювала спеціальні органи — комісії — для їх практичної реалізації. З усіх комісій, створених тоді махновською Реввійськрадою, найважливішими були: фінансова, податкова, санітарно-медична, культурно-просвітницька, комісія з допомоги незаможним верствам міст і комісія з питань забезпечення повстанської армії.

Комісія з фінансів реалізовувала погляди махновських керівників на фінансове питання. Сам «батько» і його найближче оточення вважали, що цілком справедливим був би вільний обіг на безвладній території усіх різних грошей, що їх мало при собі населення — царських, радянських, українських, білогвардійських і т. д. Відповідальність за реалізацію цього рішення покладалася на махновських військових комендантів, що отримали тоді на містах дуже велику владу. Крім того, комісія з фінансів займалася загальним розподілом коштів, що їх захопили махновці у банках і ломбардах. Є навіть деякі свідоцтва про те , що повстанці збиралися запровадити власну валюту і що тільки гострий брак технічних засобів не дозволив їм зробити це.

Податкова комісія накладала і збирала контрибуції із заможної частини українського населення (переважно — міст). При цьому в її роботі були повністю відсутні будь-які анархічні дії. Зазначимо, що ставлення до багатих громадян було суто диференційованим — в залежності від рівня заможності. Наприклад, у Катеринославі промислова буржуазія 1-го розряду віддавала махновцям 25 тис. карбованців, 2-го розряду — 15 тис. карбованців і 3-го розряду — 10 тис. карбованців.

Махновська комісія з допомоги малозабезпеченим громадянам займалася перерозподілом захоплених коштів на користь незаможного міського населення. При цьому сама процедура надання матеріальної допомоги відрізнялася чіткістю й організованістю. В принципі до цієї комісії могла звернутися будь- яка людина, але отримував грошову допомогу тільки той, хто міг переконливо довести власну матеріальну скруту (найчастіше це робилося документально). Очевидці згадували, що роздача грошей практикувалася махновцями досить широко, нерідко отримувана грошова сума досягала 1500 карбованців, а то були гроші, на які незаможна сім’я могла порівняно непогано існувати впродовж кількох місяців.

Широкою і багатогранною була діяльність санітарно-медичної комісії, члени якої організовували численні шпиталі і лазарети, склади з ліками і навіть спеціальні курси, які готували фельдшерів та медсестер. Не поступалася їй за масштабами своєї роботи культурно-просвітницька комісія, яка складалася з чотирьох секцій. 1-ша секція займалася випуском повстанської преси (як центральної, так і місцевої), 2-га — театральною справою, влаштовуючи для населення спектаклі та концерти, 3-тя (її очолила дружина Нестора Махна Галина Кузьменко) взялася за відновлення зруйнованої громадянською війною середньої освіти в Гуляйполі й деяких інших селах. Цікаво, що у цьому зв’язку «батько» Махно аж ніяк не по-анархістськи наказав селянам регулярно сплачувати так званий податок на школу. 4-та секція займалася питаннями пропаганди й агітації.

Відділ забезпечення махновської армії (так званий Снабарм) був зайнятий придбанням всього того, що було необхідно повстанцю-махновцю (зброї, коней, одягу, їжі і тд). Зазначу, що в одних випадках Снабарм здобував необхідні армії речі за гроші, а у інших (очевидно, коли грошей було недостатньо) отримував їх... методом продрозкладки, за яку махновські пропагандисти й агітатори ще не так давно суворо критикували більшовицький режим.

РЕГУЛЯРНА АРМІЯ

Добре відомо, що однією з головних ознак держави є наявність регулярної армії. По- анархістські повністю відкидаючи її як орган «класового гноблення трудящих мас» і одночасно визнаючи необхідність існування за часів громадянської війни конкретної збройної сили, Махно і махновці вирішили її будувати на інших засадах. Саме ним, на думку Нестора Івановича, і відповідала так звана добровільно-зрівняльна мобілізація, яку штаб «батька» оголошував двічі — у квітні й у листопаді 1919 року.

На перший погляд, все було ясно і зрозуміло. Оголошена добровільна мобілізація, хто хоче — той іде служити в махновське військо, і навпаки, — хто не хоче, той залишається вдома і присвячує себе мирній праці. Немає сумніву, що у цьому випадку повстанська армія дійсно мала б серйозні підстави для того, щоб вважатися і називатися анархістською. Однак у спеціальній інструкції махновського штабу з цього приводу можна прочитати зовсім інше. Виявляється, право вільного вибору мали тільки... ті чоловіки, які не входили у чітко визначені інструкцією вікові рамки (тобто, були або старішими, або молодшими за повстанський призивний вік). Інші ж, за винятком важко хворих, мали, незалежно від власних бажань, стати солдатами махновської армії. Інакше кажучи, мова в даному випадку фактично йшла про добре знайомий нам і аж ніяк не анархістський примусовий призов на військову службу. Підкреслю, що таке положення існувало аж ніяк не формально. Бували випадки, що у енергійних розшуках тих, хто намагався ухилитись від військової служби, брав участь навіть сам Махно. А за свідоме дезертирство з махновських збройних сил пiдлягали смертноiй карi. У грудні 1919 року махновська Реввійськрада навіть створила спеціальний кінний загін, який вистежував і затримував дезертирів.

Іноді, щоправда, можна прочитати або почути, що анархізм махновської армії проявлявся, мовляв, у іншому — у тому, що вона начебто часто не підкорялася наказам, воювала коли хотіла і до того ж досить легко давала себе втягнути у масові грабунки, мародерство, пияцтво та інші негативні явища. Насправді ж усе було по-іншому. Ще у січні 1919 року Махно поставив питання про те, що повстанське військо має бути не конгломератом ганських загонів, а єдиним військовим організмом, який би неухильно підкорявся єдиному військовому командуванню. І воно дійсно стало таким. Повстанська армія з часом набула чіткої організаційної структури, поділяючись на корпуси, бригади, полки, батальйони, роти й інші військові одиниці, на чолі кожної з яких стояли командири, що несли повну відповідальність за своїх бійців. Сучасники вважали (цілком справедливо), що в організаційному плані армія Махна була дуже схожа на більшовицьку Червону армію, в якій «батько» свого часу служив, і принципи побудови якої явно в неї запозичив. Що ж стосується мародерства, пияцтва та грабіжництва махновців, то сам Нестор Іванович і його командири рішуче карали їх, практикуючи для цього розстріл на місті.

Читачеві, мабуть, буде також цікаво дізнатися, що у повстанському війську діяла навіть чітка система підготовки військових кадрів. Махновський піхотинець набував необхідної кваліфікації за 50 годин навчання, махновський кавалерист — за 60 годин і махновський артилерист — за 70 годин. Кожний воїн «батька» мав і особисту солдатську книжку, з якої можна було почерпнути чимало відомостей про нього, починаючи з року народження і закінчуючи званням у армії.

3 цього виходить, що військо «батьки» Махна будувалося не на добровільній, а на фактично примусовій мобілізації, мало чітку організаційну структуру і жило за суворими законами військового життя. То чим принципово відрізнялася створена Махном армія від інших армій світу ? Зрозуміло, що нічим, а отже, це означає, що сама вона теж була армією регулярною.

ТАЄМНА ПОЛІЦІЯ, СУД І ПРАВОПОРЯДОК

Відомо, що важливими ознаками державної влади є також наявність структур, що придушують діяльність різних ворожих суспільству елементів (політична поліція, суд тощо). На словах Нестор Махно і його соратники повністю відкидали необхідність існування таких структур, вважаючи усякі трибунали, суди та « чрезвичайки» «непотрібною старою вітошшю». Але на практиці подібні організації постійно існували на махновській території, дивним чином уживаючись із закликами до анархії й безвладдя. Головним органом махновщини, що займалася такими справами, стала знаменита махновська контррозвідка, створена у травні 1919 року. За явною іронією долі, думку про її запровадження «батькові» підказали не більшовики і не білогвардійці, а... знайомі йому анархісти з Іванова-Вознесенська. Цікаво б з’ясувати : а чи усвідомлював Нестор Іванович, що, запроваджуючи її, він реставрував на своїй території класичний орган державної влади?

Спочатку контррозвідка мислилася махновськими керівниками тільки як орган боротьби з білогвардійською агентурою. Однак з часом функції її розширилися, і вона розпочала енергійну протидію усім можливим противниками махновщини — як «зліва», так і « справа». При цьому методи боротьби махновської таємної поліції аж ніяк не відрізнялись оригінальністю. У місцеве населення та в повстанське середовище широко укорiнювалися інформатори (є, наприклад, відомості, що на кожних 10 повстанців обов’язково був один махновський таємний агент).

Завдячуючи серйозній постановці контррозвідувальної роботи, в листопаді — грудні 1919 року було викрито і знешкоджено змову комуніста Михайла Полонського і його спільників, які мали намір фізично знищити Махна і приєднати повстанські загони до наступаючої Червоної армії. Приблизно у той же самий час контррозвідники схопили і розстріляли Катеринославську вчительку Степанову, звинувачену в організації денікінського підпілля. Пізніше, у червні й листопаді 1920 року, таємні агенти Махна зуміли зірвати кілька спроб вбивства Нестора Івановича, зроблених радянськими спецслужбами.

Додамо, що деякий час ця таємна структура виконувала і суто судові функції («чекісти» Махна мали право засуджувати різні ворожі махновщині елементи до розстрілу і самі виконувати вирок). Однак пізніше ( в червні 1920 року) вищою судовою інстанцією махновського руху стала так звана Комісія антимахновських справ. Створюючи її, «батько» знову ж таки не виявив особливої оригінальності. Комісія являла собою класичну « трійку», що розглядала справи і у переважній більшості випадків засуджувала до смертної кари ворогів махновського руху (найчастіше то були особи, яких махновці вважали представниками «більшовицького буржуазного порядку» — комісари, командири продзагонів, чекісти, директори радгоспів і т.д.).

Отже, як бачимо, без власного поліцейського та судового апарату «батько» Махно теж не обійшовся. А як були у нього справи з органами суспільного правопорядку? На словах Нестор Іванович відкидав як царських городових, так і радянських міліціонерів і неодноразово радив населенню створювати самооборону. Разом iз тим можна стверджувати, що правопорядок на своїй території махновці все-таки підтримували. Сучасники згадували великі кіннотні патрулі, які під чорними махновськими прапорами рухалися вулицями південноукраїнських міст... А то, по суті, і була махновська міліція.

Неважко передбачити, що частина читачів, переконана наведеними у цій статті фактами, все ж таки зауважить : державний апарат махновців був досить слабким і примітивним у зрівнянні з державним апаратом, скажімо, держави гетьмана Скоропадського або УРСР. Це дійсно було так. Махновці, наприклад, не створили послідовної системи законів для різних сфер суспільного життя, не мали власного дипломатичного корпусу, не запровадили на своїй території спеціальних слідчих органів по боротьбі з карними злочинцями. І все ж таки, на моє переконання, головні й добре відомі усім нам ознаки держави у махновців були, а саме — певна територія, органи законодавчої й виконавчої влади, регулярна армія, таємна поліція, військова міліція, суд, а також — власна грошова система ( нас не повинно бентежити те, що махновці запозичили її в інших режимів, головне, що на «махновській» території фактично ніколи не припинявся грошовий обіг). Через це можна досить серйозно вести мову про те, що у період громадянської війни існувала махновська держава, яка, до речі, мала і свою офіційну назву — «Південна трудова федерація».

«АНАРХІСТ» ЗНІМАЄ МАСКУ

Явна суперечність між досить частими анархістськими деклараціями махновських керівників і їх яскравим тяжінням до державних форм життя з часом почала різко впадати у вічі. На останньому з’їзді селян і повстанців, який відбувся у листопаді 1919 року, один досить розумний селянин явно збентежив «батька» і його воєначальників нестандартним, але, по суті, цілком правильним питанням: «Ось ви кажете, що ведете боротьбу проти всякої влади... А хто ж ви самі такі? Хіба — не влада?» Пізніше, в 1920 році, в повстанській пресі з’явилась досить показова, на мою думку, стаття, в якій було відверто сказано — махновський рух не є анархістським, а його учасники-селяни не є анархістами. Щоправда, автори цього матеріалу, на жаль, чітко не визначили той тип суспільства, який збиралися насправді побудувати «анархістські» керівники. Проте минув час, і відповідь на це питання дав сам Нестор Іванович Махно. Він сам, своїми ж власними руками скинув iз себе маску анархіста, з’явившись перед своїми командирами у досить незвичній для них ролі прибічника Української радянської держави.

Це сталося у квітні 1921 року, коли під ударами більшовицьких військ махновщина вже перебувала у занепаді. Одного разу Нестор Іванович повідомив соратників про те, що написав чергову декларацію махновського руху. Незабаром він прочитав своїм бойовим друзям її текст, де вже фігурували необхідні з точки зору Махна Всеукраїнський з’їзд рад, Всеукраїнський центральний виконавчий комітет й інші органи центральної та місцевої влад, участь у виборах до яких мали взяти представники усіх лівих партій. Але якщо «батько» серйозно розраховував на схвалення декларації з боку соратників, то він жорстоко прорахувався. У відповідь вони піддали його досить суворій (і до того ж — цілком справедливій) критиці за відхід від «священних принципів анархізму»...

Можливо, хтось побачить у цьому суто випадковий крок з боку Махна. Насправді ж він був не випадковим, а суто закономірним, і в останній декларації махновського руху Нестор Іванович просто набагато ясніше і впевненіше сказав про те, до чого він схилявся вже досить тривалий час. «Анархічний експеримент» Нестора Махна і махновців був насправді спробою створення в Україні своєрідної махновсько-селянської держави.