Меценати, козаки, державотворці-2

Продовження. Початок читайте «День», № 23-24

І це ще не все, що ми маємо знати про Семена Юхимовича Лизогуба, його життя та його нащадків. Запам’ятаймо ще один, зовсім не другорядний факт: онука Семена, Тетяна, 1776 року вийшла заміж за Опанаса Дем’яновича Гоголя-Яновського, а їхній син, Василь Опанасович, став батьком одного з найгеніальніших синів України, творця «Тараса Бульби», «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Вія», «Петербурзьких повістей», «Ревізора», «Мертвих душ»... Отож, Семен Юхимович Лизогуб — прапрадід по матері великого письменника Миколи Гоголя! Як же тісно переплетені родоводи й «генеалогічні древа» наших давніх родів, які є гордістю України, і як же мало ми про це знаємо...

Отже, варто бодай стисло розповісти про Якова Юхимовича Лизогуба (1675 — 1749). Ми вже згадували про нього, але ця постать, безперечно, гідна докладнішої розмови. Він — онук славного гетьмана Петра Дорошенка по матері, вихованець Києво-Могилянської академії. Під час Північної війни Московії зі Швецією разом з генеральним осавулом гетьманом Іваном Скоропадським (ще один приклад давнього «переплетіння доль» цих двох знаних династій!) 1707 р. побував із дипломатичним візитом у Польщі, в Ченстохові, звідки супроводжував польського посла, воєводу Мазовецького, до Києва. Але це «мирний», дипломатичний епізод діяльності Якова Лизогуба, тоді — бунчукового товариша, в ті неспокійні, криваві часи. Ясна річ, доводилось Якову Лизогубу-молодшому брати участь і в небезпечних «баталіях», як писали у ХVIII столітті, і свій військовий обов’язок виконував він з честю.

1713 р. Яків стає генеральним бунчужним — досить поважна адміністративна посада в системі Гетьманщини. Проте зазнав жорстких репресій з боку Петра І: разом зі старим полковником Данилом Апостолом, також майбутнім гетьманом, та генеральним осавулом Василем Жураківським був заарештований (листопад 1723 р.) за наказом царя як прихильник наказного гетьмана Павла Полуботка, «автономіст» та потенційний «мазепинець» і «сепаратист», ув’язнений у Петропавлівській фортеці, де провів 14 місяців. Після смерті Петра І (січень 1725 р.) звільнений, але деякий час був змушений жити в Петербурзі через заборону повертатися в Україну.

Вершиною політико-адміністративної кар’єри Якова Юхимовича були 30-ті роки ХVІІІ століття. По смерті 80-річного гетьмана Данила Апостола (17 січня 1734 р.) цариця Анна Іоаннівна розпорядилася, щоб усі важливі справи щодо України вирішувались правлінням гетьманського уряду, яке складалось із трьох представників російської імперської влади і ще трьох — козацької старшини. Найвищі повноваження в цьому правлінні здобув генерал-лейтенант Олексій Шаховськой, як представник цариці та реальний «губернатор» України, а з боку старшини — Яків Лизогуб, фактично виконувач обов’язків гетьмана (наказний гетьман) упродовж декількох років. «Рідна мати» українцям, цариця Анна (це вона наказала катувати одного з найвпливовіших міністрів кабінету, Артемія Волинського, відрізати йому язика й четвертувати) так писала у своїй грамоті до «малоросіян»: «Мы, Великая Государыня, Наше Императорское Величество, всегда о вас, Наших подданных, малороссийского народа людях, материнское попечение имеем, дабы по смерти Гетмана в Правлении Малороссии во всяких делах не учинилось остановки и помешательства, и оттого каким случаем не приключилось вам, Нашим подданным, какой тягости, повелели Всемилостивейше до предбудущего избрания Гетмана (воно відбулося тільки через 16 років, 1750 р. — І. С.) быть правлению в Малой России в шести персонах состоящему. А именно: нашему генерал-адъютанту Алексею Шаховскому и еще двум великороссийским, да из вас, малороссийской генеральной старшины, генеральному обозному, Якову Лизогубу, и еще двум, которые по благоизобретению назначены будут, и им быть в заседании в равенстве (звичайно ж! — І. С.), а сидеть по правой стороне великороссийским, а по левой малороссийским людям». Трохи згодом за дорученням імператриці Яків Лизогуб став на чолі Генерального суду Гетьманщини та кодифікаційної комісії, яка систематизувала й узагальнювала норми тодішнього українського права і готувала величезний том законів під назвою «Права, за якими судиться малоросійський народ». Ця сторінка діяльності Якова Лизогуба як юриста, безумовно, варта окремої розмови.

«Базовим» місцем проживання Якова Юхимовича, ймовірно, було вже містечко Седнів, приблизно у 20 кілометрах від Чернігова. Седнів дуже багато важив для долі декількох поколінь Лизогубів, тому наша розповідь про цю родину була б геть не повною, якби ми, хай дуже лаконічно, не повідали б читачеві про це неймовірно мальовниче місце, перлину українських родових маєтків (ті, хто бував там, можуть це підтвердити). Поселення це дуже давнє — за однією з версій істориків, отримало нинішню назву ще в VII столітті від данських колонізаторів (вона звучала як «Seden»). Після завоювання Рюриковичами нинішніх чернігівських земель з’явилась назва Сновеськ (містечко розташоване на високому, крутому березі річки Снов). Седнів був вигідно розташований на родючих ґрунтах, серед густих лісів, на судноплавній на той час річці Снов — притоки Десни. З другої половини ХVІІ століття (70-ті й 80-ті роки) місто стало осідком родини Лизогубів (ми про це вже писали), спочатку воно дісталося Якову Лизогубу-старшому, а потім там господарював його син Юхим, уже знайомий читачам цього допису. Часто бував там і тривалий час жив також Яків Лизогуб-молодший. Лизогуби змінили Седнів до невпізнаваності: облаштували мальовничі парки, збудували Кам’яницю — найстарішу кам’яну споруду містечка, Воскресенську церкву — свою родинну усипальницю, дивовижну сімейну садибу (це вже ХІХ століття). На окраїні парку є дуб у чотири обхвати — майже як у Чигирині. Неподалік — альтанка, де дуже любили відпочивати Тарас Шевченко (про нього мова попереду) та Леонід Глібов — саме тут він створив вірш «Журба» («Стоїть гора високая»), який став знаменитою піснею.

Місто страшно постраждало внаслідок Голодомору-геноциду 1932 — 1933 років. 1932 року в Седневі зафіксовано акції масової непокори більшовицькій владі, напади на тих, хто активно співпрацював з нею: активістів, комсомольців — це була помста за пограбунок безневинних людей... За поданням Чернігівського райкому КП(б)У місто було занесено на «чорну дошку», блокований будь-який підвіз продовольства, Седнів було тотально оточено загонами НКВС, а його статус — понижено до села. Число загиблих від голоду жахає (більшість серед них — діти до 15 років), були замахи на людоїдство, масові смерті від інфекційних хвороб, колосальні психічні стреси й розлади... Ця трагічна сторінка історії Седнева ще не повністю досліджена.

Проте ми маємо повернутись до розповіді про Лизогубів, точніше, про Лизогубів у Седневі. Дуже шкода, але доведеться бути гранично лапідарним, вимушено пропускаючи (за браком місця) багатьох гідних людей знаменитої династії й лише побіжно згадуючи інших — талановитих й яскравих. Але не можна не приділити бодай кілька слів генерал-майорові Олександрові Івановичу Лизогубу (1790 — 1839), кавалерові Георгіївського хреста 4-го ступеня за 25-річну бездоганну службу (брав Париж 1814 року), ветеранові війни з Наполеоном — і водночас відомому українському композиторові, авторові ноктюрнів, мазурок у стилі Шопена, варіацій на теми українських народних пісень: «Ой не ходи, Грицю», «Ой у полі криниченька», ініціаторові проведення сімейних музичних вечорів у Чернігові, де він охоче виконував і власні твори.

А хіба не вартий нашої уваги Ілля Іванович Лизогуб (1787 — 1867), теж військовий, ад’ютант генерал-губернатора князя Миколи Рєпніна, учасник Бородинської битви (був нагороджений золотою шпагою за хоробрість). Саме зусиллями Іллі Івановича родинний маєток у Седневі перетворився на мальовничий архітектурний ансамбль: упорядкував парк, посадив чудові липи, влаштував фонтани. Ілля Іванович придбав у тамтешнього козака ґрунт заради розкішної липи, сплатив йому повну суму за землю і знесення будівель й побудував тому козакові нову оселю на іншому, просторішому місці. Отаким був Ілля Лизогуб, гідний син славетного роду...

Дуже яскрава постать — молодший брат Іллі, Андрій Іванович Лизогуб (1804 — 1864), друг Тараса Шевченка, людина передових поглядів, прихильник викупу селянами дворянських маєтків у приватну власність. Сучасник згадував про нього: «Кріпакам лизогубівським у Седневі жити було не згірше, їх добре одягали, добре годували і роботами не обтяжали. Траплялось, що пан дасть «чубкової» (про кару різками й мови не було), але ж Андрій Лизогуб зопалу добре було чубить і власних дітей». Шевченко був у Седневі 1846 року й безпосередньо перед арештом, на початку 1847-го, гостюючи в Андрія Лизогуба; для поета створили всі умови, щоб він вільно почувався в маєтку, надали йому окремий флігель, працював він у добре обладнаній майстерні Андрія Івановича, теж художника, і небезталанного. Саме там, у Седневі, Тарас Григорович виконав олійний портрет Іллі Івановича та акварельний — Андрія Івановича, створив акварельні малюнки: «Чумаки серед могил», «Коло Седнева», написав поему «Осика» і передмову до нового видання «Кобзаря» («А на москалів не зважайте — у них народ і слово, і в нас народ і слово. А чиє краще — нехай судитимуть люди»). Невдовзі після від’їзду із Седнева 5 квітня 1847 року Шевченка заарештували на переправі через Дніпро біля Києва. Важливо пам’ятати, що Андрій Іванович Лизогуб під час заслання надавав поетові постійну підтримку, піклувався про нього, не раз надсилав йому гроші, фарби для малювання, книжки. «Я не знаю, що б зо мною сталося, якби не Ви! У великій пригоді стали мені оці 50 карбованців... Не знаю, чи зраділа б так мала ненагодована дитина, побачивши матір свою, як я вчора, прийнявши подарунок твій, мій щирий, мій єдиний друже, так зрадів, що й досі не схаменуся, цілісіньку ніч не спав» (із різних листів Шевченка до Андрія Лизогуба із заслання, 1849 — 1850). Андрій Іванович клопотав про звільнення поета.

Одна з найбільш трагічних, неоднозначних, яскраво-контрастних особистостей в історії роду Лизогубів — старший син Андрія Івановича, Дмитро Андрійович Лизогуб (1849 — 1879). Суперечності в долі цієї воістину непересічної людини справді вражають: дуже багатий дворянин з блискучою освітою (закінчив коледж у Монпельє, Франція, навчання; стає переконаним революціонером-народником, головним, без перебільшення; потім навчався в Петербурзькому університеті) залишає навчання, стає спонсором підпільної організації «Земля і воля» — пожертвував на революційну боротьбу фантастичну, як на ті часи, суму — 250 тисяч карбованців, сам практично жебракував, залишившись без грошей... (Згадаймо Євгена Чикаленка!) Проте навіть царські слідчі та прокурори офіційно визнавали: особисто він не брав участі в жодних акціях зі смертельним результатом. Гроші для здійснення революційних справ тримав за кордоном і видавав їх через управителя своїх родових маєтків.

Дмитра Андрійовича Лизогуба було заарештовано в Одесі у вересні 1878 року. Народоволець Сергій Степняк-Кравчинський писав про нього: «Під видимим спокоєм та ясною зовнішністю в ньому крилась душа, наповнена силою та вогнем. Для нього переконання були релігією, якій він присвятив не тільки своє життя, але, що значно важче, кожну свою думку. Він ні про що не думав, окрім служіння справі». Процес, де на лаві підсудних був і Дмитро Лизогуб (процес 28-ми), відбувся в Одесі у військовому суді на початку серпня 1879 року. Від захисту Лизогуб відмовився, прохання про помилування подавати також категорично відмовився. Прокурор, визнавши, що «Лизогуб поддерживал целых полтора года почти все русское революционное движение», запропонував, проте, пом’якшити вирок. Але військовий губернатор генерал Панюшин затвердив смертну кару. 10 серпня 1879 року, за тиждень по досягненні 30-річного віку, Дмитра Лизогуба було повішено в Одесі на Скаковому полі. Визначний російський та український криміналіст професор Кістяківський написав про Лизогуба в щоденнику: «Жаль мне молодого человека. Ему исполнилось теперь 30 лет... Он не выходит у меня из головы. Повешение его есть гнусное действие гнусного произвола и полувоенного положення». А Лев Толстой назвав Дмитра Лизогуба «святим», часто плакав над його долею...

Продовження