Меценати, козаки, державотворці-3

Закінчення. Початок читайте «День», № 23-24, 28-29

А тепер настав час розповісти про долю Федора Андрійовича Лизогуба (1851—1928), молодшого брата Дмитра Андрійовича, визначного українського громадського і політичного діяча, голову Ради Міністрів Української держави Павла Скоропадського (із початку травня по середину листопада 1918 року). Якщо порівнювати життєві шляхи двох братів Лизогубів, Дмитра та Федора, то шлях Федора Андрійовича виявиться теж по-своєму воістину драматичним, навіть у порівнянні із трагічною загибеллю старшого брата, страченого за вироком військово-польового суду у віці 30 років. Тільки це — драматизм внутрішній, глибоко прихований (Федір Лизогуб, на щастя, не загинув у кривавому вирі революцій та воєн, помер у віці 77 років на еміграції, в сербській столиці Белграді). І річ не в тому, що на схилі років цій людині довелося відчути, наскільки гірким є хліб на чужині; справа в тім, що наполегливі, самовіддані спроби мирним, еволюційним, поступовим шляхом реформувати ще доволі архаїчне, патріархальне українське суспільство кінця ХІХ — початку ХХ століття не привели до очікуваних результатів (а Федір Лизогуб, переконаний прихильник реформ, ставив перед собою саме таке завдання). В результаті — анархія, розбрат, хаос братовбивства, руйнування основ державності й громадського життя (так це сприймав Федір Андрійович), більшовицький терор, кров... У такій Україні Ф. Лизогуб жити не хотів і не міг.

Нам важко сказати зараз, якою мірою Федора Лизогуба мучили спогади про страшну долю старшого брата (напевно, таки мучили!). Проте історія свідчить про незаперечний факт: Ф.А. Лизогуб у 90-ті роки ХІХ ст. й аж до 1917 року був відомим і в Україні, й далеко за її межами земським діячем і меценатом (альтернатива революційному вибору старшого брата?), людиною «скромних, але реальних справ», особистістю, яка дуже багато сил доклала до зміцнення та розвитку тогочасної системи місцевого самоврядування в Україні (питання актуальне для нас і сьогодні), сприяючи цій справі, між іншим, і дуже солідними сумами особистих коштів, що їх Федір Андрійович перераховував на спорудження шкіл, лікарень, будівництво доріг, відкриття громадських будівель, пам’ятників відомим діячам історії (української, може, в першу чергу), матеріальну підтримку малозабезпечених людей. Оці всі шляхетні справи і ховалися за словами «відомий земський діяч».

Якщо брати суто «послужний список» Ф.А. Лизогуба (до речі, він, як і брат Дмитро, теж навчався у Франції), то він виглядає так. У 1888—1897 роках Федір Лизогуб був гласним Городнянської повітової, пізніше — Чернігівської губернської земської управи. А 1901—1915 рр. (найбільш плідний для нього в цьому сенсі період) — головою Полтавської губернської земської управи. Що конкретно було зроблено Федором Андрійовичем за цей час? Перераховувати можна досить багато; спробуємо дати максимально стислу відповідь.

Багато разів Ф Лизогуб, заможний поміщик й підприємець (володів заводом із виробництва цегли і клінкерної тротуарної плитки, йому належало майже 2 тис. десятин землі в Чернігівській та Полтавській губерніях!), виділяв власні гроші на реконструкцію (добудову) сільських шкіл, на створення допоміжних дворянських кас із метою підтримки землевласників у випадку стихійного лиха, голоду чи епідемій (щонайменше двічі виділяв на такі цілі по 1000 рублів), систематично опікувався дитячими притулками Чернігівської губернії (щомісячно перераховував солідні кошти). І це — лише дещиця ним зробленого.

ПАВЛО СКОРОПАДСЬКИЙ ТА ФЕДІР ЛИЗОГУБ (ФОТО 1918 Р.) — ГЛАВА УКРАЇНСЬКОЇ ДЕРЖАВИ ТА КЕРІВНИК УРЯДУ ЦІЄЇ ДЕРЖАВИ. ДВІ ОСОБИСТОСТІ, СТОСУНКИ МІЖ ЯКИМИ БУЛИ КОНСТРУКТИВНИМИ, АЛЕ АЖ НІЯК НЕ БЕЗХМАРНИМИ...

Земські діячі зазвичай вважалися в ті часи «далекими від політики», тим більше від революції (Ленін, який люто ненавидів їх, звинувачував земців у «холопстві», «лицемірстві» та «обмані народу»). Чи можна сказати так про Федора Лизогуба? Ось — лише сухі факти. 1903 рік: саме за його ініціативи за участю провідних діячів української культури як Наддніпрянщини, так і Галичини у Полтаві було відкрито пам’ятник Івану Котляревському; безперечно, це була подія історичної ваги. Завдяки безпосередньому впливу Ф.А. Лизогуба архітектором Василем Кричевським 1906 року було споруджено новий будинок Полтавського губернського земства, що став першим зразком нового архітектурного стилю — українського національного модерну; це було видатним досягненням українського мистецтва початку ХХ століття (До речі, цар Микола ІІ, який відвідав Полтаву 1909 року, висловив з цього приводу «высочайшее неудовольствие» — що це за «мазепинство» таке?) Лизогуб матеріально підтримував видання творів українських класиків (зокрема Котляревського й Гоголя), художні музеї українського мистецтва, серед них — школу художнього промислу ім. М.Гоголя в Миргороді, якою керував Опанас Сластіон. Як свідчить історик Павло Гай-Нижник, є лист Ф. Лизогуба до Михайла Грушевського (людини, як мінімум, вкрай неблагонадійної для імперії), датований 1909 роком, щодо спорудження пам’ятника Шевченку на теренах Полтавщини.

***

За своїми політичними поглядами Федір Андрійович Лизогуб був ліберальним консерватором українофільського спрямування (за партійною належністю — членом партії «октябристів», правої та правоцентристської загальноросійської організації, в цілому лояльної до монархії). Додамо, що він підтримав загалом ідеї столипінської аграрної реформи та прагнув втілити її в життя на Полтавщині. Але доля (пані надзвичайно непередбачувана!) розпорядилася так, що саме цей діяч нашої історії після Лютневої революції 1917 року й захоплення влади в жовтні більшовиками змушений був, буквально рятуючи своє життя, повернутися в Україну (Лизогуб до останнього подиху був непримиренним ворогом політики Леніна та створеної ним партії) — саме Федір Андрійович очолив у першій декаді травня 1918 року уряд Української держави гетьмана Скоропадського (ми вже писали, що «траєкторії» цих двох сімейств тісно перепліталися ще у ХVІІІ столітті). Очолив і дуже багато зробив для становлення нової держави. І про це треба говорити, не применшуючи при цьому величезної роботи, виконаної особисто гетьманом. Заслуги обох лідерів незабутні.

Третього травня 1918 року, вже за п’ять днів після приходу до влади, Павло Скоропадський призначив Ф.А. Лизогуба міністром внутрішніх справ Української держави, а через тиждень запропонував йому також очолити Раду Міністрів. Зараз непросто уявити собі, яких зусиль вартувало Федору Андрійовичу керівництво гетьманським урядом (хай і лише впродовж шести місяців, до 14 листопада 1918 року — після появи сумнозвісної «Федераційної грамоти» він негайно подав у відставку). Урядом вкрай різнорідним за своїм політичним складом, до якого входили такі яскраві, неординарні постаті, як Олександр Рогоза (військові справи), Микола Василенко (освіта), Дмитро Дорошенко (закордонні справи), Ігор Кістяківський (внутрішні справи), Антон Ржепецький (фінанси) та інші. Членами Ради Міністрів були представники політичних сил, котрі підтримували гетьмана Скоропадського, Української народної громади, народних соціалістів, Української партії соціалістів-федералістів (з жовтня 1918 року), але також і представники кадетів, по суті — російських кадетів, чия «квота» в уряді була досить солідною (зараз про це не дуже люблять згадувати, але факти — вперта річ...). Отже, перед нами — класичний приклад «змішаного» коаліційного уряду, очолювати який для Федора Андрійовича було справою надважкою.

Але він реально досяг в цій царині вражаючих успіхів. Були стабілізовані фінанси, розвивалася економіка, під керівництвом глави уряду проведено велику організаційну роботу зі створення постійної штатної структури військових частин та підрозділів сухопутних військ Збройних сил Української держави, реформування Військово-Морського  флоту, відновлення українського козацтва і зміцнення органів Державної варти. Федір Лизогуб досяг помітних успіхів і у сфері дипломатії, Україна за доби керованого ним уряду мала 11 дипломатичних і близько 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території — 12 дипломатичних і 42 консульських представництва з 24 держав. Загалом вельми успішним виявився візит глави уряду до Німеччини в серпні 1918 року і його перемовини з державним секретарем закордонних справ фон Гінце (щоправда, певний резонанс мала зроблена вже тоді заява прем’єра Лизогуба про можливість «федеративного союзу» України з Росією). Ще більшими, можливо, були заслуги Федора Андрійовича у культурно-духовній сфері — заснування українських державних вищих навчальних закладів у Києві та Кам’янці-Подільському, українізація середньої освіти, розвиток музейної справи. Все це, звичайно, оформлювалось актами за підписом гетьмана, але готував відповідні документи уряд.

До речі, про стосунки гетьмана й глави уряду. Це надзвичайно цікаве і складне питання. Відповідь на нього, як і завжди, краще брати з першоджерела, а саме — зі «Спогадів» Павла Скоропадського. Ось що писав він про свого прем’єра Федора Лизогуба: «Голова Ради Міністрів належав до відомого в історії України роду, члени якого грали у нас далеко не другорядну роль. Невисокий на зріст, з сивою, досить коротко підстриженою борідкою, шляхетно вихований, з м’якими манерами, він справляв дуже позитивне враження, особливо на іноземців, тим більше, що добре розмовляв французькою і тим самим він легко входив з ними в безпосередній контакт... Я його вважав безумовно чесною людиною і вірив йому, що він свідомо жодних дій, що йдуть урозріз з моїми бажаннями (! — І.С.), таємно від мене не вчинить. Але у нього були недоліки, і головними з них були його велика самовпевненість і потім образливість... Коли він ображався на кого-небудь, він уже об’єктивно міркувати не міг, а ображався він часто. Далі, Лизогуб був надзвичайно слабкий на лестощі. Цим можна було його зразу забрати в руки і вертіти ним, як хотілося. На жаль, деякі люди цим користувалися. Він був надзвичайно ретельним, дуже багато працював, але зі справами не завжди міг упоратися, оскільки не мав здатності відрізняти істотне, широкого державного значення від другорядного, що могло б зачекати. Де він був цілковито на висоті, це під час засідань Ради Міністрів. Вміло вести збори було його коником, це було його середовище... Але і тут я дозволив би собі зробити йому певний докір: він давав право надто довго говорити з даного питання, уже цілком розжованого, і тим самим затягував без кінця непродуктивно засідання Ради...»

Ось так відгукувався керманич Гетьманської держави про діяльність другої особи цієї держави. Історикам краще судити, якою мірою об’єктивними є слова Павла Скоропадського і чи немає в них «гіркої жовчі поразки, що її, ніби ота печінка в організмі, виділяє кожна наша невдача» (Бертольд Брехт). Можливо, у словах гетьмана і є чимала частка правди. Ясно одне: ця характеристика стосується не так особисто Федора Лизогуба, як цілої когорти політиків, які відчайдушно прагнули зберегти тоді в Україні бодай відносну стабільність — посеред революційної стихії...

***

Федір Лизогуб пішов у відставку 14 листопада 1918 року — в день, коли гетьман оголосив про свій намір творити федерацію з «майбутньою не більшовицькою Росією». Його змінив на посаді відверто проросійський діяч, кадет Сергій Гербель (показовий факт!). Ми вже згадували, що невдовзі Федір Андрійович мусив назавжди залишити Україну; його земний шлях завершився у Белграді 1928 року. Ось така драматична, непроста доля...

А щодо історії роду Лизогубів у цілому — його, безперечно, варто вивчати у школі. І учням буде цікаво — бо це вражаюча, барвиста, трагічна фреска, яскрава складова того Собору, що зветься Історією України.