Міф про «батюшку-царя»

Складовою частиною ідеологічної політики проросійських сил в Україні є відстоювання старих російських імперських символів, що дозволяють утримувати населення Сходу та особливо Півдня України в своєрідному російському культурному полі. Як один із таких символів УПЦ МП та її сателіти активно пропонують віруючим українцям останнього імператора Російської імперії Миколи II. Прибічники УПЦ МП регулярно проводять в Україні урочисті хресні ходи на відзначення дня народження імператора, панахиди у пам’ять його трагічної загибелі. Напевно, багато хто з телеглядачів пам’ятає один з таких заходів, що нещодавно відбувся у Києві, фанатично налаштованих людей з портретами царя, інтерв’ю, в яких Микола II підносився як ідеал людини та правителя. Ці заходи разюче нагадують ритуали російського чорносотенства початку ХХ ст.

Як відомо, новітній культ Миколи II має цілком російське походження, зумовлене політичними тенденціями у новітній історії Російської Федерації. В умовах падіння старих комуністичних авторитетів у 1990-ті роки у РФ все більшої сили набирав рух за реабілітацію імперського минулого Росії. Мовляв, «до 1917 року все було добре і якщо б не жидо-масони, більшовики...». В авангарді цих ідеологічних зусиль перебувала Російська православна церква. Їх вінцем стали урочисте перепоховання останків царя та його родини і навіть канонізація «невинно убієнного монарха». Ця подія відкрила новий етап імперського розвитку Росії, ідеологічною основою якого є сплав російсько- імперських та радянських символів.

Політичне підґрунтя канонізації Миколи II є очевидним: цар виводиться поза межі наукової критики, навіть будь-якого критичного аналізу. Звичайно, важко критикувати святого, та ще й такого, що загинув разом із сім’єю насправді за надзвичайно трагічних обставин. В таких умовах легко конструювати образ святого, ідеального монарха, а разом із тим і образ світлої, ідеальної країни Росії, привабливий для «братів-українців та білорусів». В рамках цього образу вбивство Миколи II у 1918 році розглядається як подія, що призвела до розпаду Росії та символізувала смуту. Сучасне населення закликається до покаяння за скоєний гріх. Неважко здогадатися, що мова йде в тому числі про повернення до дореволюційного ідеалу «єдіной та недєлімой Росії». Привертає увагу й те, що вбивство царя та його сім’ї підноситься до рівня вселенської трагедії. Водночас сучасні російські політики, церковні ієрархи та російськоцентричні громадяни ігнорують трагедію українського Голодомору, репресії проти населення Західної України у десятиліття після Другої світової війни, виселення кримських татар. Тим самим вони демонструють не лише неповагу до українського народу, але й до гуманістичних принципів взагалі. В дусі найгірших монархічних доктрин вони вважають, що смерть декількох царствених осіб перевищує страждання та смерті тисяч та мільйонів простолюду. Звичайно, творців новітньої російської церковно-політичної стратегії найменше хвилює реальний історичний образ імператора, його відповідальність за процеси, що відбувалися в Російській імперії наприкінці ХIХ — на початку ХХ ст. і тим більше те, наскільки міф про Миколу II можна включити до концепції розбудови духовного життя суспільства незалежної Української держави.

Саме на роки правління Миколи II (1894—1917) припали програна Росією війна з Японією, фактично програна Перша світова війна, піднесення революційного руху, дві революції 1905—1907 та 1917 років (які власне і завершили його імператорство), невирішені робітниче та селянське питання, перманентний конфлікт з інтелігенцією. Наприкінці правління захисниками царя були тільки маргінальні чорносотенці. Чи несе Микола II персональну відповідальність за ці негативні явища? Його апологети це всіляко заперечують. Однак з ними важко погодитися з огляду на наявність численних свідчень про його особисті риси та стиль керівництва величезною країною. Велика кількість історичних джерел зображує імператора як одного з найбільш бездарних правителів Росії за всю її історію. Найкраще психологічний портрет Миколи II зобразив представник конституційно-демократичної партії В. Обнінський: «Нічия психологія не уявляється такою дивною та повною протиріч, як Миколи II. Зовнішня скромність, навіть сором’язливість, сумні очі і недобра усмішка, чадолюбство і байдужість до чужого життя. Домосідство і алкоголь, лінь до справ і різкість суджень. Підозрілість і віра будь-кому. Любов до злочинів, вогню і крови і жива, напевно, віра в божество. Прискіплива обрядність і столовертіння, відкриття мощей і виписка філіппів та папюсів. Тут не тільки подвійність, неодмінний супутник всякої живої людської душі, тут просто анархічна суміш різних нахилів, не облаштованість мислячого апарату, машина, де одні гвинтики ослаблені, інші перегвинчені, треті розгублені». Навіть в цілому прихильні до імператора чиновники відзначали його непослідовність у прийнятті важливих рішень, впертість, інтриганство, фальш, поверховість, егоїзм. Протопресвітер російської армії Г. Шавельський вважав, що «цар любив Батьківщину, був готовий за неї віддати життя, але водночас, на практиці, занадто цінував свій спокій, звички, здоров’я і для збереження всього цього, не помічаючи цього, жертвував інтересами держави». Міністру закордонних справ С. Сазонову він сказав: «Я намагаюся не над чим не замислюватись і думаю, що тільки так і можна правити Росією». М. Врангель згадував, що «талановитих і чесних людей він інстинктивно чужався і тяжів до ницих. Відданих не цінував, а довірявся першому, хто трапився». Загальновідоме підозріле ставлення Миколи II до таких талановитих постатей як С. Вітте та П. Столипін. Наближений до царського двору А. Симонович твердив, що «нікому цар не міг імпонувати, і його особа не викликала поваги». Безумовними є й зовнішньополітичні прорахунки царя. Він спирався не на раціональну політику, а на імперські міфи.

Микола II дійсно був набожним, вірним самодержавним принципам, покровительствував православній церкві, що особливо подобається його сучасним апологетам. Однак, щодо позитивності цих рис існують певні сумніви. Набожність імператора межувала з містицизмом, що навряд чи можна віднести до православних чеснот. Навряд чи глибоко віруючою православною людиною можна вважати фаворита імператора знаменитого Г. Распутіна, котрий поєднував у собі риси юродивого та сибірського шамана і вів далеке від аскетизму приватне життя. Підтримка царем державного статусу православ’я обернулася подальшою кризою церкви, що втрачала суспільний авторитет, була гвинтиком у консервативно-охоронному апараті самодержавства. Відданість Миколи II самодержавним принципам поглибила політичну та суспільну кризу Росії, адже не відповідала тодішнім настроям еліти. Однією рукою цар підписував укази про запровадження парламенту (Думи), іншою — готував її розпуск. Така непослідовність не мала нічого спільного з продуманою державною політикою.

Наших громадян повинен цікавити й український контекст діяльності імператора. У роки його правління відбувся спалах українського національного руху, пік якого припадає на революцію 1905—1907 років. Однак репресивна політика Росії тільки посилилася. Згодом були закриті українські «Просвіти» (в тому числі Одеська), заборонено святкування 100-річчя з дня народження Т. Шевченка тощо. Антиукраїнські репресії посилилися у роки Першої світової війни, коли на собі «царську милість» відчули й українці Східної Галичини та Буковини. Зокрема, була піддана репресіям греко-католицька церква — факт, який особливо тішить сучасних православних москвофілів. Можна згадати й про інші прояви «благодатної» національної політики часів Миколи II, зокрема, про єврейські погроми, справу Бейліса тощо. Не останню роль в проведенні жорсткої, русифікаторської лінії в національному питанні відіграли погляди та дії Миколи II. Він став членом погромного чорносотенного «Союза русского народа», неодноразово сприяв його провідникам. Водночас він відхиляв будь-які ліберальні проекти реформування національної політики. Саме це стало однією з важливих причин закономірного розвалу Російської імперії.

Як бачимо, образ Миколи II малопридатний для обрання його за приклад для сучасних політиків та пересічних громадян. Тим більше, демонстрація поваги та любові до цього російського імператора разюче суперечить принципам українського патріотизму. Пропаганда культу імператора свідчить лише про кризу сучасного російського православ’я. Опинившись в нових історичних умовах, воно демонструє крайню ступінь ретроградства, відлякуючи від себе критично мислячу та патріотично налаштовану до Української держави частину віруючих. Замість того, щоби перейнятися принципами служіння людям незалежно від їх національності та політичних поглядів, російська церква не знайшла нічого кращого як спертися на елементарне чорносотенство зразка початку ХХ ст. «Не відстає» і сучасна російська політична еліта, що перейнята ідеєю самодержавного, антидемократичного правління, сприяє перетворенню церкви на знаряддя політики, демонструє неповагу до національного суверенітету сусідніх народів, особливо українського. Однак, не слід нехтувати законами історії. Діяльність новітніх прибічників політики Миколи II може закінчитися для них не менш трагічною розв’язкою. В той же час українській еліті слід вести активну просвітницьку діяльність серед населення, спрямовану на вшанування українських національних героїв. Адже порожнина в історичній пам’яті українців неодмінно буде заповнена «героями» Росії, навіть такими, як Микола II.