Міф про непереможного Жукова

23 лютого 2012 року о 15.25 за московським часом російський Перший канал ощасливив глядачів показом художньо-документальної (так її названо офіційно) стрічки «Великий полководець Георгій Жуков». Автор фільму — Юрій Озеров (той, що зняв у радянські часи багатогодинну кіноепопею про Другу світову війну). У титрах фільму про Жукова значиться, що випущений він у світ ще 1995 року й що це — спільний російсько-сирійський проект.

Фільм анотовано як правдиву розповідь про життя маршала Жукова, про всі перипетії його долі як людини і як військового, але насправді у порівнянні з цим проектом кінопропаганди новітня багатосерійна телестрічка «Маршал Жуков. Хроніки», про яку скептично писав Ігор Лосєв у «Телекритиці», виглядає крайньою межею правдивості й документальності — так аж занадто специфічно використано у фільмі «Великий полководець» документальні кінокадри.

Що ж до художньої складової фільму, то вона ґрунтується на грі знаного актора Михаїла Ульянова в озеровській кіноепопеї; Ульянову свого часу вдалося «зліпити» міцний і цілісний образ, який, утім, має надто багато відмінностей від того реального Жукова, якого ми знаємо сьогодні. Це — істотно облагороджений у порівнянні з оригіналом сталінський заступник: він нікого особисто не розстрілює, не б’є в зуби, не матюкається на кожному кроці, не користується відомо якими послугами фронтових артисток... Одне слово, це — Жуков, яким він, можливо, й сам би хотів бути, коли пізніше осмислював своє фронтове буття. І, звісно, Жуков Ульянова незрівнянно розумніший свого прототипу. Але — от парадокс — у насмиканих фрагментах майстерність гри Ульянова не підносить свого героя так, як підносила його колись в епопеї. Чи справа у дистанції часу, наших нових знаннях про війну?

Утім, у розмові про фільм я використовуватиму тільки ті матеріали, які стали широковідомі на 1995 рік, а не з’явилися пізніше, хоча там дуже багато цікавого, починаючи із фрази фільму про майже злиденне дитинство майбутнього маршала (як довів московський історик Борис Соколов, це — брехня), — й аж до звички Жукова впродовж усього життя, до самої пенсії, паралельно мати не одну дружину, не кажучи вже про коханок.

БРЕХЛИВИЙ «КОКТЕЙЛЬ»

Отже, розповідь про «великого полководця» поєднує неправду, напівправду, відверту брехню і банальний непрофесіоналізм, замішані на беззастережній апологетиці. Куди там «коктейлю Молотова» до цієї вогняної суміші!

Судіть самі. Автор фільму стверджує, що Георгій Жуков на Громадянській війні дослужився до командира полку та дістав свій перший орден Червоного прапора. Але ж під час війни він командував тільки ескадроном; комполка він став під час каральної операції проти повсталих мужиків Тамбовщини, й за придушення цього повстання — 1922 року — одержав свій перший орден. Одне слово, добре виявив себе, будучи карателем.

Автор фільму, ведучи розповідь про 1930-ті роки, наголошує: «У світі було неспокійно. У сусідній Німеччині...». Але ж не була Німеччина сусідкою СРСР! Її відділяли від «першої у світі соціалістичної держави» (другою стала якраз націонал-соціалістична Німеччина) Польща та держави Балтії. А це — сотні й сотні кілометрів. Про Італію розказано, що там до влади прийшли фашисти, що диктатором став Муссоліні. Тільки ані слова про договір 1933 року про ненапад, нейтралітет і дружбу з СРСР...

Я вже не кажу, що у фільмі відсутня навіть згадка про діяльність Комінтерну — одного з провідних рушіїв глобальної політики 1920 — 1930 років.

У фільмі згадано про культ Сталіна, про його псевдорелігійне обожнювання й про те, що Сталін хотів швидко побудувати соціалізм. Але категорична неправда — те, що Росія, мовляв, була «країною із селянським укладом». До Першої світової війни в ній будували паровози й автомобілі, найперші у світі важкі бомбардувальники «Илья Муромец» і найсучасніші лінкори. А що ж до сільського господарства, то воно впевнено завойовувало світовий ринок. І зовсім не завдяки столипінським реформам — першість у експорті товарного зерна мала Кубань, на якій жили нащадки запорозьких козаків, котрі не знали ні общини, ні кріпацтва. Просто більшовики зруйнували все це й вибили чи змусили емігрувати «буржуїв» та «білокозаків». А «куркулів» вони вибивали кілька разів. А потім для прикриття всього цього й було народжено міф про «Росію у личаках», яку, мовляв, більшовики підняли до висот цивілізації. Не в тому була проблема, економіка стрімко розвивалася, — а у самодержавному устрої та відсутності національних прав для «інородців».

Нам показують документальні кадри — величезні маси радянських танків середини 1930-х — і закадровий голос розповідає про «нові теорії» воєнних дій. Які там абстрактні «нові теорії»? Цілком конкретна «теорія глибокої операції», як вона насправді звалася, — перший раптовий удар масами танків та авіації, вторгнення на ворожу територію на велику глибину та радянізація всіх зайнятих територій, перетворення їх на «новий базис війни».

Цю неточність ще якось можна пояснити — не хотілося авторові фільму вести мову про агресивний характер радянської воєнної доктрини. Але у фільмі безліч інших неточностей, які нічим іншим, як неохайністю і нефаховістю, пояснити не можна. Не був Жуков заступником командувача «Білоруського військового округу», як говориться у фільмі. Цей округ звався «Білоруський особливий військовий округ». Таких округів було в СРСР тільки два: цей і Київський. Це не просто додаткове слово — це особливий характер округів, де було зосереджено величезні маси військ і бойової техніки, округів, які мали стати головними театрами воєнних дій у Східній Європі.

1939 рік. Жуков під час подій на Халхін-Голі далеко не одразу туди потрапив, як стверджує це фільм. А коли сили Червоної армії виявилися безпорадними, то його послали розібратися і навести порядок. Саме такий персонаж був потрібен Сталіну там — із залізною волею і без химери, що зветься совістю. Описання ж боїв на Халхін-Голі абсолютно невірне. Жуков не збирав усі танки в кулак і не трощив ним японську оборону. Було створено дві рухомі групи, оборону японців розтрощено, як і належить, артилерією, авіацією, піхотою і танками її безпосередньої підтримки, а потім у прорив введено швидкохідні БТ. Японські війська були оточені, розчленовані на частини й розбиті.

І знову анекдотичне твердження: «Після Монголії Жуков був направлений командувати Київським військовим округом». Не існувало такого округу!

Ну, а далі брехня на рівні сталінського агітпропу стає грандіозною. Ані слова про героїчний опір польської армії у вересні 1939 року (тільки про те, що вона «розвалювалася»); ані слова про запеклу війну на морі — тільки про те, що Британія та Франція вели війну з Німеччиною «формально». Нічого собі «формально»! Десятки втрачених військових кораблів, у тому числі авіаносці, лінкори, крейсери (до речі, радянський флот не потопив за всю війну жодного великого корабля противника); велика кількість потоплених обома сторонами торговельних суден... «Через 18 днів Польща зазнала поразки і була окупована німецькими військами». Взагалі-то Варшаву нацисти взяли тільки 28 вересня, а останні вогнища опору польської армії придушено тільки 6 жовтня... Жодного слова про пакт Молотова — Ріббентропа, таємні протоколи до якого на той час уже було опубліковано (і не копії, а оригінали!); про дії Червоної армії; про причину пасивності західних союзників — адже вони мусили розпочати наступ на Німеччину 18 вересня, проте 17 вересня СРСР вдерся до Польщі зі сходу. Це вторгнення кардинально змінило геополітичну ситуацію; власне, без радянської допомоги за умов англо-французької блокади німецька економіка протрималася б тільки до весни 1940 року, та згаданий пакт перекреслив ці розрахунки...

«Німецька авіація повністю панувала в повітрі, й це багато чого вирішило», — це вже про війну на Заході. Так. Тільки французи та британці ще в небі над Францією завдали їй за місяць куди більших втрат, аніж значно чисельніша радянська авіація, — 1941 року за перший місяць бойових дій. У фільмі повторено сталінсько-ждановську брехню про те, що Гітлер, мовляв, зупинив танки за 20 кілометрів від Дюнкерка, не добиваючи англійців, щоб підписати з ними мир. Твердження, розраховане на ідіотів. Просто небо над Дюнкерком прикривали винищувачі з аеродромів Британії, отже, панування в повітрі на цій ділянці фронту перейшло до британців. А під прикриттям авіації підтягнулися англійські бойові кораблі — від попадання снаряда корабельної артилерії танк лускає, як горішок...

«Як могло статися, що Франція розвалилася, як картковий будиночок?» — ставлять риторичне запитання автори фільму, забуваючи згадати шалену антивоєнну пропаганду, яку вела за вказівкою Комінтерну (тобто Сталіна) французька Компартія. І не лише пропаганду, а й саботаж воєнних зусиль, який вели прихильники комуністів в органах влади та у французькій армії.

НЕЧЕСНА ГРА З ФАКТАМИ

До початку 1940-го йде «документальна», так би мовити, частина — на основі кінохроніки. А далі — переважно кадри з художніх фільмів Юрія Озерова, знятих за радянських часів. І якщо до цього йшла просто грандіозна брехня, то з цього моменту вона ще й стає винятково підлою — такою, за яку у ХІХ столітті навіть не викликали б на дуель, натомість би довго — і прилюдно — били канчуками. Бо ж якщо за радянських часів можна було відмахнутися незнанням справи (справді, чимало тоді було засекречено), то 1995 року таємниць цих не існувало. Скажімо, на самому початку 1940 року в Генштабі відбулася військово-стратегічна гра. У фільмі (це кадри з «Битви за Москву», випущеної на початку горбачовських часів) говориться, що цю гру було присвячено відсічі агресії Німеччини проти СРСР, перевірці планів прикриття кордону. І що в цій грі нападав Жуков — за «синіх», а відбивався Павлов — за «червоних». І що начебто Жуков гнав війська Павлова до Дніпра, оточував і бив їх. Насправді все було не так. Проведено було дві гри. У першій із них генерал Павлов («червоні») наступав на «синіх» (Жукова), намагаючись узяти Кенігсберг, форсувати Віслу в нижній течії й оточити німецькі війська в Східній Пруссії. Війна йшла на німецькій території. Жуков і справді виявився вправнішим полководцем за Павлова, завдавши з глибини своїх позицій контрудару — от тільки у Жукова в Східній Пруссії було в півтора разу більше танків, аніж реально змогла їх виставити Німеччина за планом «Барбаросса» на всіх фронтах... А на лінії «Брест — Бобруйськ» чи «Вільнюс —Мінськ» жодні бойові дії не велися. Друга ж гра велася на картах України, Угорщини, Румунії, Молдови. Матеріали цих двох ігор із детальними коментарями експертів було опубліковано 1993 року. Але...

Але у фільмі Сталін запитує — як пройшла гра? Уже було опубліковано документи, що генсек ретельно стежив за подіями кожного дня першої з ігор. Якщо 1986 року на рівні «для дурників» ще якось годилося пояснення, що Сталіна мало цікавили військові проблеми, і він спостерігав за воєнними діями за допомогою великого глобуса, то 1995 року така туфта вже не могла пройти. Може, сьогодні дурнів знову побільшало, і на це розраховували керівники першого російського телеканала?

До речі: що ж Сталін зробив після цієї гри, де, за фільмом, Павлов продемонстрував свою граничну некомпетентність? Він не тільки не зняв з посади Павлова, а дав йому наступне військове звання — генерала армії, зрівнявши його з «геніальним» Жуковим.

І от, як показано у фільмі, після гри Сталін призначає Жукова начальником Генштабу. Тобто тієї інституції, яка розробляє плани війни, зокрема й плани прикриття кордону. І яка вирішує, де розташувати та які саме армії, корпуси, дивізії, яка планує будівництво укріпрайонів, — одним словом, геть усе на стратегічному й оперативному рівнях. Але «великий» Жуков, згідно з фільмом, не робить нічого з того, що мусить робити. Взагалі, діяльність «великого полководця» на посаді начальника Генштабу (а це майже п’ять місяців перед 22 червня) не показано.

А що за відеоряд! Німецькі танки, якими вони показані у фільмі «Битва за Москву», звідки й перекочували до «Великого полководця», з’явилися у Вермахті тільки влітку 1942 року, коли на модифікованому PZ-IV було встановлено довгоствольну 75-мм гармата. А деякі показані у фільмі танки — вочевидь важкі. А-ля «Тигр» чи «Пантера» зразка 1943 року. Якби в німців були такі танки 1941 року, Москва би впала неодмінно, і ніякий Жуков її не порятував би. Чи інше: показано страхітливі німецькі танки підводного ходу, неймовірну таємну зброю Третього рейху. То й у СРСР були такі самі танки!

Далі — нова брехня. Насправді, починаючи з квітня 1941 року, Сталін уже не вірив, що війну можна на наступний рік відтягнути, як сказано у фільмі. Документи про це були частково опубліковані вже наприкінці 1980-х — на початку 1990-х. Усі сталінські дії квітня, травня і червня спрямовано на підготовку до війни 1941 року. От тільки не вірив генсек у можливість раптового німецького нападу. Та на це автор фільму не міг пристати: руйнуються засадничі радянські міфи. Така сама брехня — й про німецькі втрати. Мовляв, за два місяці ударна сила німецьких танкових армій скоротилася вдвічі. Зменшилась, але тимчасово: здебільшого то не були незворотні втрати. Танки ремонтували й повертали на фронт. А от втрати СРСР у танках за ці два місяці були катастрофічними — незворотно. Червона армія втратила танків більш ніж мали їх на озброєнні всі армії всіх держав світу. І то були далеко не найгірші танки — тільки новітніх Т-34 та КВ за ці місяці було втрачено понад дві тисячі. Подібних танків не мала на озброєнні, знов-таки, жодна армія жодної держави світу...

Ще далі у фільмі маємо справжню сагу про контрудар мехкорпусів Південно-Західного фронту, організований під чітким наглядом Жукова. Контрудар, який, мовляв, зірвав німецькі плани. Насправді те, як були організовані ці контрудари, — так, під орудою Жукова, — то було просто-таки божевілля. Для прикладу візьмімо 8-й мехкорпус (932 танки — значно більше, ніж у німців у всій групі армій «Південь», із них 70 КВ і 100 Т-34). За стратегічним планом, корпус мав у складі 26-ї армії форсувати річку Сан і вести наступ у загальному напрямі на Жешув — з тим, щоб у перспективі форсувати Віслу й вийти до середньої течії Одеру. Проте командування (на всіх рівнях — армії, фронту, Ставки), скасувавши первинний план, давало суперечливі накази й кілька днів так завзято «ганяло» корпус до вступу в бій, що після загалом 500-кілометрового маршу (туди-суди, туди-суди) було втрачено, вийшло з ладу внаслідок аварій чи загублено (!!!) близько половини бойової техніки. Через кілька днів 8-й мехкорпус, як й інші мехкорпуси, частинами вводився в бій. Наступ за наказом «великого полководця» розгорнувся на заболоченій місцевості, де було лише кілька ґрунтових шляхів. Механізована дивізія відстала на марші. Танки вели наступ без супроводу піхоти. Наступного дня корпус являв собою вже три ізольовані групи, котрі безперервно за наказом командування атакували ворога, а самі тим часом являли собою добрі мішені. Підвозу пального і боєзапасів практично не було. Але це був найуспішніший мехкорпус — удар на Дубно частини його сил поставив під загрозу весь план «Барбаросса»! Щоправда, тут Жуков ні при чому — командування корпусу само спланувало й здійснило цей удар. А загалом до 30 червня 1941 року Південно-Західний фронт, яким фактично керував Жуков, втратив у сліпих, безцільних, непідготовлених контратаках 2650 танків, знищивши лише кілька десятків ворожих...

А далі у фільмі йде апофеоз цинізму та ганьби — навіть станом на 1986 рік. Сцена, коли у Генштабі до Жукова приходить викликаний до Москви і знятий з посади генерал Павлов. Спочатку Жуков каже — ми, мовляв, не розраховували, що противник зосередить такі маси бронетанкових військ і кине їх у бій у перший же день війни. Це при тому, що й у Польщі 1939-го, й у Франції 1940-х Вермахт робив так само. І що таке «маса»? Ще у хрущовські часи було опубліковано інформацію, що Червона армія мала в прикордонних округах 10 тисяч танків. А у Вермахту та його союзників їх, за словами авторів фільму, було аж 4 тисячі (в тому числі — й румунські танки зразка 1918 року). Насправді диспропорція була ще значнішою. Південно-Західний і Південний фронти, скажімо, мали увосьмеро більше танків, ніж німці, угорці та румуни разом. Але вже за місяць ці танки — з них тисяча найновіших — не без активної участі Жукова невідомо куди випарувалися...

КОЛИ ТРЕБА «ПОКАЗАТИ ВЕЛИЧ»

Та суть не в цьому. 1995 року показувати кадри: Жуков з картами військово-стратегічної гри, де він начебто розгромив Павлова на території Білорусії. Це — верх цинізму. Адже такого ніколи не було. А фільм претендує на документальність, чи не так? І навіть 1986 року сцена облудна: не командувач округом розташовує свої армії на тих чи інших місцях театру воєнних дій, а Генштаб, Наркомат оборони, одне слово — Москва, згідно із загальними планами прикриття кордону і воєнних дій. А Жуков звинувачує Павлова, що той, мовляв, неправильно розташував війська, — от німці їх і оточили. Але ж це розташування — плід діяльності (чи бездіяльності) Жукова. І ще одне: розгромивши Павлова у військово-штабній грі, Жуков як начальник Генштабу мав ужити всіх заходів, щоб запобігти такій ситуації в реальності, в разі німецького нападу. Це його службовий обов’язок. А у фільмі він запитує у Павлова, чому помилкове розташування військ, допущене в грудні 1940 року, так і не було потім виправлене. А що ж «геніальний полководець» робив кілька місяців на посаді начальника Генштабу? Горілку пив? За черговими дамочками волочився?

Принагідно: у фільмі Жуков говорить, що гра відбувалась у грудні. Між тим із спогадів самого Жукова (перше видання — 1969 рік) добре відомо, що гра (насправді — дві гри) відбувалася на початку січня 1941 року...

Наступна, абсолютно брехлива, сцена — це коли Жуков наприкінці липня 1941 року пропонує здати Київ, бо, мовляв, над ним нависла загроза оточення. Не було тоді цієї загрози — точилися запеклі бої під Уманню, результат яких іще був невідомий. А оборонці Києва — 37 армія генерала Власова — успішно відбили спроби захопити місто з ходу. Це вже потім вималюється загроза, десь через півмісяця конфігурація фронту стане небезпечною... Отже, Жукова було знято з посади начальника Генштабу не за свою ідею відвести війська з Києва, а за щось інше. За що? Принаймні не за різкість у доповідях Сталіну. Це вже було відоме 1986 року: досить було зіставити дати тих чи інших подій на фронті, щоб зробити висновок. Але ж треба показати «велич» Жукова...

Та, мабуть, досить. «Туфти» вистачає й далі — в описанні того, як «сталева воля» Жукова, мовляв, врятувала Ленінград, як він відіграв визначальну роль в операціях під Сталінградом і на Курській дузі, як блискуче (в лоб, з гігантськими втратами!) штурмував Берлін... Звісно ж, Жуков справді був найвиднішим сталінським полководцем. Але як він ним став? Військовий мислитель-стратег (а ще й син священика) Василевський, який справді зробив величезний внесок у планування бойових дій на всіх фронтах, на цю роль не підходив — надто інтелігентним був, і характер мав м’який. Хоча саме Василевський зробив найблискучішу кар’єру — влітку 1941 року він був тільки генерал-майором, а закінчив Другу світову війну маршалом і головнокомандувачем. Не Червоної армії, ясна річ, але всіх радянських військ на Далекому Сході — а це три фронти та Тихоокеанський флот. Був ще Рокоссовський, але його підвело походження — поляк, та ще й з роду дрібних шляхтичів, саме тому Сталін позбавив його честі взяти Берлін, пересунувши на другорядний напрям. Найвизначнішим полководцем мав бути росіянин, виходець із бідної сім’ї. От Жуков ним і став.

...Фільм «Великий полководець Георгій Жуков» починається зі сцени, в якій Рокоссовський під час битви за Москву в грудні 1941 року просить дозволу відвести війська за водосховище й річку, щоб організувати міцну оборону й не зазнавати зайвих втрат. Жуков категорично забороняє: ні кроку назад! Стояти на смерть! Герой!.. Насправді німці відкинули-таки армію Рокоссовського з великими втратами за річку. Ось вона, велич Жукова: бездарно встеляти трупами своїх солдатів російську землю. Схоже, комусь у Росії й сьогодні потрібен саме такий «великий полководець», саме така державна ідеологія.