Мистецтво вчасно зрадити

Iм’я цієї знаменитої та страшної людини стало давно вже прозивним, як ніби перед нами стояла не реальна історична особистість, а всім відомий герой класичного художнього твору. Про талейранів, символ підступності й лицемірства, ми розмірковуємо майже так само, як про донкіхотів, швейків, робінзонів, обломових тощо. Адже йдеться саме про справжнього політичного діяча, без перебільшення, світового масштабу, причому необхідно мати на увазі, що його погляди, його політична стратегія і, певною мірою, навіть його «етика» також стали невід’ємним компонентом європейської політичної культури. Тому якщо ми дійсно хочемо зрозуміти, що ж реально таке сучасна європейська державна еліта — не зайвим буде уважно вивчити й спадщину Талейрана, бо вона в Європі не забута й запитана.

Є й ще один момент. Колись Томас Карлейль висловив думку (це було 1837 року, наш герой був ще живий!), що жодна хоч скількись глибока, системна революція не обходиться без своїх талейранів і своїх наполеонів. Автор цієї статті вважає, що ті, хто наполягає на вже майже банальному терміні «помаранчева революція» листопада-грудня 2004 року, мають хоча б спробувати відповісти на винятково важливе запитання: а хто ж у такому разі (якщо ця революція досить глибока за своїми наслідками!) може згодом стати «нашим» Талейраном? Та й для всього суспільства важливо знати відповідь. Кращий спосіб знайти її — вивчення «оригіналу».

Князь Шарль-Моріс Талейран- Перигор (1754 — 1838), виходець зі знатного, але небагатого аристократичного роду (одна з найстаріших фамілій Франції; його предки служили ще династії Каролінгів, це Х століття!), пережив за своє довге життя, за власними підрахунками, шість революцій і переворотів. Причому не просто «пережив» — він був найактивнішим їх учасником, відчутно впливав на перебіг подій, немов досвідчений слаломіст, вправно міняв політичний курс та орієнтацію, обходячи всілякі небезпечні перешкоди. Він служив (і не тільки служив, а займав фундаментальні державні посади!) старій королівській владі, перед революцією 1789 року ставши єпископом Оттенським (хлопчик мав фізичну ваду, був кульгавим, і це закрило йому, сину вихователя спадкоємця престолу, дорогу до армійської кар’єри, престижної у дворян, натомість вдало склалася кар’єра духовна).

Служив революційній владі (до 1792 року, коли революція, в його розумінні, стала «виходити з берегів»), зрадивши Людовіка XVI. Служив Директорії, що «стабілізувала» революційний режим і відмовилася від терору (1794 — 1799). Причому кар’єрі Талейрана зовсім не завадила навіть та обставина, що цей «геній маневру» займав у 1791 — 1792 роках вельми солідні посади в революційних Установчих зборах (очолював комітет із закордонних справ), був одним з авторів славнозвісної Декларації прав людини та громадянина (пригадаймо великий лозунг «Свобода. Рівність. Братерство»), виступив за відчуження на користь держави церковних земель (будучи єпископом!). Справді, його «гнучкості» не було меж...

Продовжимо опис кар’єри нашого героя. 1799 року він зраджує Директорії, переходить на бік Наполеона, який легко розігнав стару владу (інтуїція: досвідчений інтриган підсвідомо зрозумів, що перед ним — майбутній великий імператор) і стає його міністром закордонних справ, зберігши за собою цю посаду аж до 1807 року (той, хто вважає, що Талейран був просто «вірним слугою» великого корсиканця, нехай вчитається в слова Шарля-Моріса з його «Мемуарів»: «Слід сказати, що до 1807 року Наполеон уже давно полишив той шлях, на якому я намагався щосили утримати його. Я керувався двома міркуваннями: створення у Франції державних установ, які б забезпечували авторитет імператора, ставлячи йому належні межі; обережна політика відносно Європи, яка б змусила її пробачити Франції її щастя і славу»). Далі було кілька років майстерної, прихованої та смертельно небезпечної опозиції Наполеону та його курсу, аж до 1815 року, кінця влади Бонапарта.

Але найдивніше ще попереду. Талейран, один із найбільш довірених міністрів Наполеона («вискочка», з погляду ортодоксальних монархістів), який саме з його рук отримав титул князя Беневентського, виявився вкрай потрібним і новій владі — Бурбонам, які повернулися. 1815 року він знов очолює французьку дипломатію, грає, мабуть, першу скрипку на Віденському конгресі, що перекроїв кордони Європи. І пізніше, у 1818-му, 1822 му, 1824 роках цей блискучий політичний гравець і найкращий дипломат Європи неодноразово виконував делікатні зовнішньополітичні доручення «старої-нової» королівської влади. Нарешті, революція 1830 року, що повалила Бурбонів, які так нічому й не навчилися та вірили в можливість реставрувати дореволюційні порядки, знову висунула на авансцену 76 річного «фокусника» Талейрана: новий «король-громадянин» Луї-Філіп ставився до старика з особливою повагою і довірив йому дуже важливу посаду посла Франції в Лондоні.

Отже, перед нами унікальний приклад політичної спритності й живучості (пригадується фраза з одного популярного фільму: «Вчасно зрадити — це не зрадити, це передбачити!»; даром передбачення Талейран володів найвищою мірою, про що ми ще скажемо). Як йому вдалося грати мало не першу скрипку при шести різних режимах протягом сорока років? Абсолютна безпринципність, готовність (і незрівнянне вміння) обслуговувати інтереси саме тих політичних сил, які сьогодні перебувають при владі? Безумовно так, але ця відповідь лежить на поверхні. Цілковита етична «розкутість» і свобода, здатність з дивовижною «гнучкістю» доводити прямо протилежне тому, що відстоював ще вчора? Уміння пристосуватися до будь-яких змін, немов «переваривши» їх у собі? Все це було йому притаманно, але чи зводиться лише до цього «загадка Талейрана»? Адже недарма Бальзак, людина, далека від наївного романтизму, один із найглибших розумів епохи, назвав його «геніальним політиком, чиє ім’я увійде в історію», «державним діячем, який має залізний розум».

Прагматизм, що ґрунтується не на грубих, шулерських прийомах у боротьбі за владу, а на точному, тверезому врахуванні співвідношення сил і на розумінні того, куди взагалі рухається сучасний світ, його політика, економіка, культура (а зв’язок між політикою й економікою він розумів чудово; один із його знаменитих сучасників, письменник Шатобріан, сказав про нього: «Коли Талейран не плете змови, він торгує»), в якому напрямі риє свої нори «кріт історії» — ось найсильніша риса Талейрана. Ця гранично цинічна людина була ким завгодно, тільки не рядовим інтриганом, він умів і любив мислити стратегічно. Він чудово розумів, що на шляху до мети можна і треба вступати в компроміси з окремих питань, перетворюючи таким чином учорашніх ворогів як мінімум на силу, нейтрально налаштовану до нього (а можливо, і на союзників). Дружбу в політиці він узагалі не визнавав, вважав таку наївність глибоко помилковою (а помилка в політиці для Талейрана була гіршою, ніж злочин, пам’ятаєте його знаменитий афоризм?).

Сам він помилок майже не робив. Саме завдяки своїй блискучій інтуїції, широкому кругозору, високому рівню культури (нагадаємо: Талейран — один із яскравих прикладів того, як революція змогла залучити на свій бік аристократа «аж до мозку кісток», готового сприяти перетворенню суспільства — але лише у своїх егоїстичних інтересах) він іноді вмів мислити не категоріями поточного дня, а прозрівати далеке майбутнє. Ще в «Записці про нинішні відносини Франції з іншими державами Європи» (листопад 1792 року) Талейран, який дедалі більше віддалявся від зростаючої «революційної хвилі», перебуваючи в ту пору в Лондоні, писав про можливість і навіть бажаність англо-французького договору (конвенції), що надає незалежність колоніям обох країн (і це наприкінці ХVIII століття! Зрозуміло, і тут він виходив зовсім не з ідеалістичних, а з суто практичних міркувань). А у фіналі згаданої «Записки» Шарль- Моріс змальовує зовсім дивовижну для того часу картину: кораблі й Англії, і Франції під прапором вільної торгівлі мирно, взаємно дружньо борознять мало не всі моря Світового океану. Це стало результатом «великої торгової революції», передбаченої Талейраном. Реально це стало можливим лише в другій половині ХХ столітті (принаймні повною мірою...).

Повернемося однак до «наших» талейранів. Зміна політичних союзників і політичних патронів уже давно перестала бути новиною для нашої «владної еліти» (якщо проаналізувати, скільки разів депутати Верховної Ради міняли фракції, політичні уподобання тощо, то картина вийде вельми цікава...). Адже Талейран увійшов в історію не тільки і не стільки тому, що він «елегантно» й «переконливо», як при зміні пір року, міняв політичний костюм, майже сорок років залишаючись державним діячем, відомим усій Європі. Йому була притаманна (за безперечного аморалізму) і широта мислення, і тверезе розуміння того, що історія щомиті йде вперед, зворотного ходу не має і чіплятися за старе — справа абсолютно безнадійна (до речі, цього політика недарма вважають «дідусем» — хай не батьком — сучасного атлантизму й нинішньої єдиної Європи). Ось чому в нього варто повчитися.