На останньому рубежі

Визначний німецький, а згодом — американський історик та філософ Ханна Арендт (1906 — 1975) є автором праць, значна частина яких (приміром, «Становище людини», 1966, «Між минулим та майбутнім», 1971) стала класикою гуманітарної думки минулого століття. Філософія й сутність свободи особистості, переосмислення культури та історії ХХ століття з гуманістично-раціоналістичних позицій, теоретичне обгрунтування шляхів і можливостей опору тоталітарним деформаціям свідомості сучасної людини — ось коло проблем, що постійно перебували в центрі творчої уваги цього визначного мислителя. Відчувши на собі жах репресій нацистського режиму (їй чудом пощастило врятуватися та виїхати до США), Ханна Арендт, аналізуючи соціальні та політичні катастрофи доби, безперечно, була дуже далекою від холодного «академізму» (інакше, зрештою, і бути не могло!), прагнучи, проте, обов’язково зберегти у своїх наукових студіях максимальну об’єктивність, дотримуватись при цьому кращих традицій європейського раціонально- наукового пізнання XVIII — XIX століть.

Проте найбільшу славу Ханні Арендт принесла фундаментальна праця «Джерела тоталітаризму» (1950), перекладена всіма основними мовами західних країн і згодом не раз перевидана в розширеному та уточненому авторському варіанті. Нещодавно вийшло й українське видання цієї книги, підготовлене київським видавництвом «Дух і літера»; тим не менше складається враження, що цей вершинний твір Арендт — як вона сама визнавала, справа усього її життя — ще належним чином не поцінований нашою науковою спільнотою (й узагалі громадськістю), не введений у дослідницький обіг. А це більше ніж прикро, бо спадщина тоталітаризму — страшна спадщина, що про неї ми не можемо не думати, відзначаючи страшні роковини розстрілів чекістами кращих представників української інтелігенції в Сандармоху та на Соловках, День пам’яті жертв Голодомору та політичних репресій в Україні, та, зрештою, й 90-ту річницю Жовтневої революції в Росії — невблаганно й жорстко нагадує про себе. І справа не лише в цих страшних датах; йдеться передовсім про ті катастрофічні деформації свідомості людини тоталітарної доби, котрі були помічені й усеосяжно проаналізовані Ханною Арендт саме в «Джерелах тоталітаризму».

«Осмислення» — ось ключове слово для Ханни Арендт, яке визначає, власне, її підхід до цієї проблеми. Але вона розуміє осмислення по-своєму, для Арендт «осмислити» означає «подолати» кошмари минулого. Видатний американський вчений пише: «Ця книга («Джерела тоталітаризму». — І.С. ) є спробою осмислити те, що вочевидь з усіх точок зору видається просто кричущим. Те, що це закликало не тільки до оплакування та засудження, а й до осмислення, здавалося мені цілком очевидним. Осмислення означає неупереджене, уважне ставлення до реальності та опір їй — хоч би якою вона була чи могла бути».

«Тоталітаризм прагнув не так влади над людьми, як системи, за якою люди не потрібні взагалі» — ось ця лаконічна формула Арендт допомагає нам збагнути суть найжахливіших тираній в історії людства, нацистської та сталінської (беручи водночас до уваги й суттєві відмінності між ними, які Арендт аж ніяк не ігнорує). Тоталітарний лад, на думку дослідниці, страшний насамперед тим, що він спочатку розкладає, а потім і знищує людське в Людині; це — спосіб дій та мислення, який веде людство в нікуди, являючи собою, по суті, механізм самознищення людства (починаючи, між іншим, якраз із тієї нації, котра цей тоталітарний лад здатна вітати!). На політичну арену неймовірно стрімко висувається юрба, натовп, причому, що дуже важливо, натовп «особливих людей», який орієнтується не на розум, раціональні засади буття, не на реалії об’єктивної дійсності, а на волю обожнюваного ними Вождя, бо цей Вождь готовий об’єктивну дійсність перетворити за своїм «геніальним планом», а то й геть знищити! Тобто одна з фундаментальних рис тоталітаризму за Арендт — нехтування реальністю, котрій (реальності) потім з безжальною послідовністю оголошується «священна війна».

Зерном же, з якого виросли зуби тоталітарного дракона, як це переконливо доводить Ханна Арендт, був абсолютний поділ на «своїх» та «чужих». Тоталітарні ідеології розцінюються авторкою «як міфи масової свідомості, що поширюються з винятковою швидкістю у суспільствах розпачу» (дуже важливе зауваження, котре наводить на вельми тривожні роздуми саме у світлі сучасних українських реалій — адже від політичної «депресії» до розпачу відстань не така вже й велика!). Зазначені ж міфи виявилися такими шкідливими перш за все тому, як вважає Арендт-історик, що «тогочасний світ наче спеціально зібрав таку кількість суперечностей і болю, що розв’язати та усунути їх у рамках існуючих політичних систем було неможливо».

Іще одна «абсолютно необхідна умова для тоталітарного панування», пише Арендт, це «перетворення класів на маси і, відповідно, викорінення будь- якої людської солідарності» (ось чому викликає щонайменше сумніви «демократичність» того культу індивідуалізму, який так інтенсивно поширюється — насаджується? — зараз в Україні), як закономірний наслідок — виникнення політичної (і культурної, духовної, між іншим, теж!) нестабільності. Авторка «Джерел тоталітаризму» цілком слушно вказує, що «нестабільність справді є функціональною необхідністю для тоталітарного панування, яке базується на ідеологічній фікції і передбачає також захоплення влади якимось відмінним від партії рухом. Суттєвою ознакою такої системи є те, що основні сили, матеріальну міць та добробут країни постійно приносять у жертву владній організації так само, як усіма фактичними істинами жертвують заради ідеологічної відповідності».

Для нас, поза сумнівом, особливий інтерес становить здійснений у праці Ханни Арендт «анатомічний розтин» (з використанням найточнішого історико-філософського інструментарію) саме сталінської модифікації тоталітаризму — адже це наш біль, неймовірні, нелюдські страждання наших дідів та прадідів... І головна заслуга Ханни Арендт полягає в тому, що вона показала історичну та соціальну «анатомію» тоталітарного терору, його передумови, причини (серед яких, схоже, першою є готовність суспільства прийняти жахи тиранії). Причому автор «Джерел тоталітаризму» належить до тієї не дуже численної, на жаль, когорти вчених, представники якої здатні як до грунтовних узагальнень, так і до уважного аналізу деталей — часто зовсім не другорядних!

Ось, наприклад, Арендт зазначає: «Терор лише на останній стадії свого розвитку стає просто формою правління. Для встановлення тоталітарного режиму терор має бути представлений як знаряддя здійснення певної ідеології, а ця ідеологія має здобути підтримку багатьох, і навіть більшості, перш ніж терор зможе усталитися. А ідеологія, яка має переконувати й мобілізовувати людей, не може обирати собі жертву довільно» (звернімо увагу на останнє зауваження: воно є принципово важливим!).

На думку Ханни Арендт, «фундаментальна відмінність сучасних диктатур від усіх тираній минулого полягає в тому, що терор використовується вже не як засіб знищення й залякування супротивників, а як інструмент управління цілковито покірними масами людей». І далі нам треба буде повністю навести довгу, але необхідну для розуміння концепції Арендт цитату (терпіння, шановний, читачу!): «Той терор, який відомий нам сьогодні, застосовується без будь-якого попереднього приводу, його жертви невинні навіть із погляду переслідувача. Так було у нацистській Німеччині, коли суцільний терор спрямовувався проти євреїв, тобто проти людей з певними спільними характеристиками, незалежними від їхньої конкретної поведінки. У Радянській Росії ситуація більш заплутана, однак факти, на жаль, аж надто очевидні. З одного боку, більшовицька система, на відміну від нацистської, ніколи теоретично не припускала можливості використання нею терору проти невинних; і хоча з огляду на певну практику це схоже на лицемірство, в цьому полягає відчутна відмінність. З іншого боку, російська практика навіть «передовіша» за німецьку в одному відношенні: сваволю терору жодною мірою не стримували расові міркування, а через те, що класові категорії минулого давно відкинуті, то в Росії кожен зненацька може стати жертвою поліційного терору. Ми тут не зупинятимемося на кінцевому підсумку правління за допомогою терору, а саме на тому, що ніхто, навіть кат, ніколи не може бути вільним від страху (! І.С. ). У нашому контексті йдеться лише про довільність вибору жертв, і в цьому зв’язку вирішальне значення має та обставина, що вони об’єктивно невинні, що їх добирають незалежно від того, що вони могли скоїти чи не скоїти».

Уважно вдивляючись у сутністні риси сталінського тиранічного панування, Ханна Арендт робить такий висновок: «Режим ніколи не був монолітним, а свідомо будувався на дублюючих і паралельних функціях, і вся ця гротескно-аморфна структура трималася завдяки тому ж таки принципу вождівства — так званому культу особи, як і в нацистській Німеччині». А диктатори насамперед «удосконалюють» свій карально-репресивний апарат; звідси ще одна характерна особливість їхнього владарювання, що її помітила Арендт, а саме: «Піднесення таємної поліції над військовим апаратом є найважливішою характеристикою багатьох тираній, до того ж не лише тоталітарних. Однак у випадку з тоталітарним керівництвом перевага поліції пов’язана не лише з метою придушення власного населення, а й з ідеологічними зазіханнями на світове панування».

А ось деякі з «фрагментів», «деталей», «подробиць», котрі теж не випали з поля зору Арендт. Використовуючи матеріали так званого Смоленського архіву (величезний масив таємних документів партійних та каральних органів СРСР, вивезених під час Другої світової війни на Захід і опублікованих в США у 1958 році істориком Мерлем Фейнсодом), наш автор звертає увагу на одну дуже красномовну обставину: якщо в 20-ті роки минулого століття, коли здійснювались масові арешти «ворогів народу», кожного ув’язненого як мінімум супроводжувало два міліціонери, то під час терору 30-х «один міліціонер може конвоювати цілі групи людей, і вони слухняно йтимуть, і жоден не втече». Можливо, один цей характерний штрих більше говорить про те, який жахливий Страх опанував тогочасним радянським суспільством, про те, що Сталін зробив зі свідомістю людей, аніж десятки ретельно написаних дисертацій!

Чимало зауважень, зроблених Ханною Арендт в тексті книги неначе «на ходу», в примітках, виносках, теж заслуговують на пильну увагу дослідників (приміром, про те, що, як демонструє вже сталінська кампанія 1929 р. з усунення «реакційних професорів», однією з головних цілей «великої чистки», котра тоді планувалася, було створення умов для кар’єрного просування представників молодших поколінь). Або ж іще одна нотатка знаменитого вченого: розвиваючи та поглиблюючи концепцію відомого французького історика ХIХ ст. Алексіса де Токвіля (з книги «Старий режим перед революцією»), Арендт багатозначно зауважує: «Коли знать утратила свої привілеї, зокрема й привілеї експлуатувати й гнобити, народ почав сприймати її як паразита без жодних реальних функцій в управлінні країною. Інакше кажучи, ні гноблення, ні експлуатація самі по собі ніколи не стають головною причиною для обурення; багатство без наочної владної функції набагато нестерпніше, бо ніхто не може зрозуміти, чому його слід терпіти!».

Зазнавши неймовірних страждань, людство, що пройшло крізь тоталітарне пекло ХХ століття, найбільше прагнуло надії. Її прагнула й Ханна Арендт. Ось якими словами завершуються її «Джерела тоталітаризму»: «Залишається істиною, що кожне завершення в історії неминуче містить новий початок; цей початок є обіцянкою, єдиною «звісткою», що завершення здатне породжувати нове. Починання, перш ніж стане історичною подією, є найвищою здатністю людини; у політичному сенсі воно ідентичне людській свободі. Це починання забезпечується кожним новим народженням; воно і справді — у кожній людині!».