На світанку державності

Відносини центральної та місцевої влади — одна з найважливіших, сутнісних, базових характеристик державного устрою. Це є справедливим для різних епох — країн Давнього Сходу, античності (особливо Римської імперії), середньовічної Європи ІХ — ХІІІ століть. Зберігає цей «маркер» свою значущість і в наші дні. Поза сумнівом, це можна стверджувати і про Київську державу (на початку — протодержаву) часів Аскольда, Діра, Рюрика, Ігоря, княгині Ольги, Володимира Хрестителя, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха...

Як будувалися стосунки загальнодержавної князівської адміністрації та провінцій (в давніх літописах останні здебільшого йменувалися не «князівствами», а «волостями»; «князівство» — це пізніший термін, вживаний спочатку переважно істориками)? Які методи застосовувалися при цьому київськими великими князями? Суто економічні (стягнення данини, від часів Ольги та Володимира — суворо обумовленої)? Військово-репресивні (в руках князів була дружина, і вони мали можливість застосовувати її)? Дипломатичні? Політично-маневрові? Все це, узяте разом, у комплексі? Такою буде тема нашої розмови — вимушено лаконічної та стислої. Тема воістину важлива, бо тут ідеться про державний устрій та лад Давньої Русі, нащадками якої (історично і духовно) є сучасні українці.

Перша теза, яку передовсім варто пам’ятати: починаючи з Х століття, держава Русь (або «Руська земля» — слово «земля» в тогочасних джерелах якраз й було фактично синонімом «держави», порівняймо: «Лядська земля», «Угорська земля», «Чеська земля») складалася з волостей (князівств) — територій, що перебували в особистій власності того чи іншого феодального володаря й, головне, керувалися представниками київської (ще раз акцентуємо — київської!) княжої династії Рюриковичів. Це стосується усієї території Давньоруської держави — і Великого Новгорода (не забуваймо, втім, про унікальні його особливості — обмеження влади тамтешнього князя демократичним вічовим правом), і Чернігова, Переяслава, Полоцька, Залісся (колиски майбутньої Московії). Певною мірою можна стверджувати, що відносини між Києвом та провінціями («волостями») — то були внутрішньосімейні проблеми стосунків усередині династії (клану) Рюриковичів.

Певна річ, і геополітична, і економічна ситуація, і особистість самого Великого князя Київського (зрозуміло, поки він мав достатню владу) теж накладали відбиток на цей процес. Зазначимо лише, що володарі Київського (пре)столу, в добу розквіту нашої держави, відправляли своїх синів (а їх було декілька — троє, п’ятеро, шестеро) на князювання і в Новгород (зазвичай — старшого сина), і в Переяслав, і в те ж Залісся (зазвичай молодших — то була така собі «Камчатка». Тоді була...).

При цьому київські правителі не лише «садили в волостех» (або ж «роздавали», щодо волостей вживали й такі дієслова: «прияти», «держати», «узяти» тощо) своїх дітей, а й часто пересували їх із князівства у князівство — аби довго не затримувалися на одному місці, не посилювалися, не обростали союзниками — набув управлінського досвіду, й годі (політичний прийом мало не на всі часи!). У свою чергу місцеві утворення (волості, князівства) виникали від початку з територій тих чи інших слов’янських (або й неслов’янських) племен, які, траплялось (як, наприклад, словени, кривичі, меря) до знаменитого «покликання варягів» (Рюрика), могли «владети сами себе» — тобто князів тоді, очевидно, не мали, а жили на засадах такого собі тодішнього «самоврядування».

Рання східнослов’янська держава — Давня Русь (на думку знаного історика Юрія Терещенка, об’єднання східнослов’янських племен у державу, яку історики назвуть пізніше Київською Руссю, насправді не являло собою конфедерацію дрібних племен або окремих князівств — то була консолідована класична середньовічна імперія; це відображено в його праці «Україна і європейський світ», Київ, 1996 рік) виникла після формування обов’язкових передумов: утвердження приватної власності (зокрема, на землю) та майнової нерівності. При цьому розмежування панівного політичного класу та «народних мас» відбувалося впродовж тривалого часу — ймовірно, декількох століть. Лише в ІХ — Х ст. ми маємо підстави говорити про достатню міру розвитку державницьких процесів на теренах України-Русі: появу стабільних княжих титулів, успадкування верховної влади в Києві (дуже важливо!), «переформатування» звичаїв і традицій у закони (хай спочатку, до епохи «Руської Правди», неписані), зародження раннього адміністративного апарату, формальне визначення обов’язків і відповідальності вождів племен (згодом — князів) та їхніх слуг щодо центральної влади тощо. Зрозуміло, що все це має прямий стосунок до нашої теми.

Вже у Х — ХІ століттях людність розселялася за територіальним принципом (при цьому засади родової системи часто зберігалися); князь (вождь) був наділений мало чим обмеженою владою; населення сплачувало данину, що знаменувало першопочатковий етап підпорядкування центру (Києву), але при цьому виконувало накази не так княжих посланців, як старійшин «своїх» родів. Княгиня Ольга (в цьому її величезна історична заслуга) впорядкувала, наскільки це було можливо у тих конкретних історичних умовах, систему збирання данини, зробила її справедливішою. Відтак склалася й доволі швидко розвинулася ієрархічна система державного управління Руссю-Україною (збалансоване, органічне поєднання економічних важелів, адміністративних чинників — діти Великого князя Київського урядували на місцях та представляли, хай іноді мимоволі, саме його персону — та чинників військових: не забуваймо про княже військо, яке цілком було спроможне придушити потенційний заколот непокірних).

Ця система майже ідеально працювала за часів Володимира Святого та Ярослава Мудрого (проте траплялися і збої: князюючи в Новгороді, Ярослав Володимирович, фактично намісник Великого князя Київського Володимира Хрестителя, вийшов із підпорядкування батькові; той хотів покарати його за це, але захворів й помер...). Але після смерті Ярослава (1054 рік), за правління якого Русь набула всіх ознак одноосібної монархії, досягла найвищого розквіту і вершини своєї могутності (цей князь керувався настановами митрополита Іларіона, свого найближчого соратника: «Муж розумний і мудрий хай не відкине владу. Беззаконно ж бо розумного відсунути, а беззаконного наблизити. Нерозумні й ті, хто під владою є злих. Люто і гірко, як злі над добрими панують і невігласи над розумними») — після фатального 1054 року — розпочався повільний, але невблаганний процес перетворення єдиної держави Русь на «рихлу» конфедерацію (фактично це було так) окремих удільних князівств. Почастішали міжусобні війни всередині панівної династії Рюриковичів (спочатку між Ярославичами — за київський стіл змагались Ізяслав, Святослав, Всеволод, всупереч заповіту батька любити один одного, траплялося, запрошувались й іноземні дружини; потім воювало вже наступне покоління — Мономах і Олег Чернігівський, згодом його нащадки — Мономаховичі та Ольговичі...). Влада на місцях, бояри й знать, котра й раніше ставилася з явною недовірою до уряду в Києві, вирішила займатися не справами цілої держави, України-Русі, а власними статками, збагаченням, і, звісно, була зацікавлена у послабленні володарів київського столу. Цей процес набув майже незворотного характеру після смерті Володимира Мономаха (1125 рік) та, особливо, його сина Мстислава (1132 рік). Отож, був забутий заповіт Ярослава Мудрого синам своїм: «Да аще будете в любви межю собою, Бог будет в вас, и покоритъ вы противныя под вы и будете мирно живуще. Аще ли будете ненавидно живуще, в распрях и которающеся, то погибнете сами и погубите землю отець своїх и дедъ своїх...».

З формально-юридичного ж погляду, встановлений Ярославом Володимировичем перед смертю порядок успадкування престолу за принципом родового старійшинства (це — так зване лествичне сходження) був жорстко оскаржений тими князями, які відчували себе позбавленими права на владу взагалі (їх іменували «ізгоями»). «Ізгої» не бажали чекати того часу, коли вимруть їхні немолоді дядьки, старші в роді Рюриковичів, котрі вважалися у суспільстві законними наступниками і київського, й інших князів. Вони кинулися збройною силою відвойовувати «своє», як вони вважали. Якщо ж згадати, що й старші, законні спадкоємці, Ярославичі, теж жорстоко ворогували між собою, то можна легко уявити , який хаос запанував у державі...

Україна, всупереч твердженням недоброзичливців, має потужні, глибокі традиції власної державності. За часів Володимира Святого, Ярослава Мудрого, Володимира Мономаха Давня Русь — по суті імперське утворення — міцно тримала в руках свої провінції. Чим пояснити наступний занепад? Економічними чинниками, «амбітністю» князів, браком доброї політичної волі? Для нас дуже важливо знайти чесну відповідь на це запитання.