«Не до конца забвенно будет...»

Академічний курс історії України-Русі докладно і методично розповідає нам про те, що середина і кінець XII століття — це епоха ослаблення, кризи, системного занепаду раніше могутньої Київської держави, занепаду економічного, політичного, певною мірою і духовного. Наведена тут думка в цілому вірно і справедливо характеризує суть історичного процесу доби «розвиненого феодалізму». Але для нас ця теза звучить все ж дещо абстрактно. А якщо оживити її за допомогою «чарівного ліхтаря» історії, спробувати наочно уявити собі реальних людей, які ходили по нашій землі 800 і більше років тому, їхні трагедії, турботи, маленькі радощі?

Звичайно, зробити це можна лише настільки, наскільки ми маємо у своєму розпорядженні достовірні факти — жанр «історичної фантастики» залишимо його шанувальникам. І тут нам допоможуть незамінні наукові джерела — давньоруські літописи, в даному випадку Іпатiївського списку (річ у тому, що він включає в себе, зокрема, і Київський літопис, який охоплює події від смерті Володимира Мономаха в 1125 році практично до кінця XII століття). Редакція Іпатьєвського списку, яку ми зараз маємо, датується приблизно 1425 роком.

Зовні Іпатьєвський список — це велика книга у важкій палітурці з двох дерев’яних дошок, обтягнутих потемнілою шкірою. Вся книга писалася від руки чотирма різними почерками — очевидно, над нею працювало четверо писарів. Писався список у два стовпчики чорним чорнилом із яскраво-червоними заголовними літерами. «Летописець Руський с Богом починаемъ. Отче благий» — написано перед текстом. Почнемо і ми, пам’ятаючи, що руками древніх наших літописців водило благородне прагнення: нехай горе і радощі їхніх сучасників, все те, чим вони жили, «не до конца забвенно будет...». Але спочатку — передісторія описуваної трагедії.

ЗАВ’ЯЗКА. «ОТКУДА ЕСТЬ ПОШЛИ» РОЗБРАТИ НА ЗЕМЛІ РУСЬКІЙ?

19 травня 1125 р. помер останній із видатних київських князів домонгольскої епохи Володимир Мономах. Після його смерті, а особливо смерті його старшого сина, великого князя Мстислава (1132 р.) відкривається нова сторінка в історії Київської держави. Аналізуючи цей період нашого минулого, М.С. Грушевський писав: «Чим далі, тим заплутанiшою ставала боротьба за київський стіл, все було охочих до Києва, оскільки з ним пов’язувалася стара слава головного княжого стола, і київський князь вважався старшим між князями. Але тепер боком виходила Києву його слава! Часом хоча б на кілька років наставав спокій, коли на київський стіл потрапляв князь досить сильний і впливовий, але ...часом підіймався такий безлад, що князі мінялися не тільки щороку, а й кожні кілька місяців і тижнів. І все це приходило з військом, топталося по землі, знищувало господарство, грабувало жителів, купців... Ще гірше, коли князі приводили на допомогу половців: ці вже нікому не давали проходу, грабували та забирали в неволю щосили».

Відомий український історик початку ХХ в. Степан Томашивський наводить такі цифри. Між 1146 і 1246 роками 24 князі 47 разів вступали на київський стіл. Із них один князь сім разів приходив до влади, п’ятеро князів правили по три рази кожний, а восьмеро — по два рази, причому 35 князювань тривали менше року кожне! Всі ці факти можна коментувати з позицій соціально-економічних, вказуючи на перемогу вотчинного принципу князювання і землеволодіння («каждый да держит отчину свою», — було заявлено на Любецькому з’їзді князів 1097 року) і пов’язуючи це з крайнім зубожінням раніше відносно вільного селянства — годувальника країни — та занепадом торгівлі.

А можна уявити собі, що означало для людини жити в ту епоху «великих потрясінь», втратити рідних, майно, свободу, здоров’я, життя... Літописці і не старалися грати в об’єктивність, розповідаючи про біди народу. «О горе, братья!», «Кто не подивится тому, кто не восплачет», — так писали вони про «лихі роки». А причиною всьому — «тьма разделения нашего, а по ней стрелы летят...».

РОЗВ’ЯЗКА. ГРОЗА НАД КИЄВОМ

Події, що описуються нижче, зводяться — і це вельми примітно — до боротьби за владу між двома гілками Мономаховичів: старшої, яка веде свій родовід від великого князя Мстислава (1125 — 1132), і молодшої, яка походить від останнього сина Мономаха, Юрія Долгорукого, князя Володимиро-Суздальского (сином його і був Андрій Боголюбський, найактивніший персонаж нашої розповіді).

Юрій Долгорукий не раз намагався відбити Київ у старших Мономаховичів («Мстиславичів»). Найвідомішу військову акцію такого роду, зафіксовану в джерелах, він зробив у 1151 році. У Києві тоді княжив Ізяслав Мстиславович, внук Мономаха. Юрій («багато диких половців прийшло йому на допомогу», говориться в літопису) із сином Андрієм намагалися перейти на човнах Дніпро і взяти Київ, але Ізяслав вправними маневрами своїх лодiй перекрив рідному дядькові шлях. І тоді, за словом літописця, «была сеча крепка, Бог же и святая Богородица, и сила животворящего креста помогли Изяславу, и победил он Юрия. Юрьевы половцы, не пустив ни одной стрели, побежали, а затем побежал и Юрий с детьми. Когда они бежали через реку Рут, много дружины потонуло, а иных убили, других в плен взяли».

Після смерті Ізяслава (1154 рiк) Юрію вдалося на короткий термін (1154 — 1157) стати київським князем. Із собою він привів сина Андрія (давши йому у володіння Вишгород під Києвом) і безліч людей зі своєї володимиро-суздальскої «команди». Зазначимо, що новий князь став активно роздавати суздальцям вигідні посади при своєму дворі, що, звичайно, викликало невдоволення киян. 15 травня 1157 року Юрій помер, і, пише літописець, «много зла сотворилось в тот день. Разграбили двор его Красный и другой двор его за Днепром, который он сам назвал Раем. И двор сына его разграбили в городе и избивали суздальцев по городам и по селам и добро их грабили».

Ще до смерті Юрія Андрій Боголюбський «пішов від батька свого з Вишгорода в Суздаль проти батьківської волі». Як згадує літописець, Андрій заявив при цьому: «Не хочу здесь, в Вышгороде, сидети — хочу в отчизну свою». При цьому, як сказано, «він взяв із Вишгорода ікону святої Богородиці, яку з Цареграда привезли на кораблі» (йдеться про знамениту ікону, яка пізніше отримала назву Володимирської Богоматері!).

Слід зазначити, що саме в ті роки у володінні Боголюбського, який успадкував князівський стіл у Суздалі, інтенсивно зміцнювалось нове державне утворення — Володимиро-Суздальске князівство з якісно іншою політичною культурою (одноосібна влада князя замість старої вічової демократії) і на дещо іншій етнічній основі (сплав низки фінських племен і слов’ян — в’ятичів). Минав час, але Андрій не відмовлявся від ідеї підкорити ненависний йому Київ, де в кінці 60-х років XII ст. правив син Ізяслава Мстиславовича — Мстислав. Можливість незабаром з’явилася.

У 1168 (? — Ред. ) році Мстислав створив коаліцію російських князів для військового походу проти половців. Похід був вдалим, але, очевидно, князі (саме вони й посадили Мстислава на київський стіл) сподівалися, що тепер київський правитель дасть їм ті волості, які вони попросять. Але Мстислав не хотів тільки на словах називатися старшим князем. Колишні союзники стали «ловить его головы».

У справу активно втрутився Андрій Боголюбський, використавши як привід боротьбу за владу у Великому Новгороді (там став княжити син Мстислава, Роман, майбутній знаменитий князь Володимиро-Галицький, а Андрій хотів посадити на новгородський стіл свого сина). Майже в тому ж складі колишня «коаліція» (Гліб Юрійович, князь Переяславський; Роман Ростиславович Смоленський; Володимир Андрійович Дорогобузький, Давид Ростиславович Вишгородський і брат його Мстислав, Олег Святославович і брат його Ігор із Новгород-Сіверського — герой «Слова...«(!), Всеволод Юрійович, брат Андрія Боголюбського та інші), спрямована Боголюбським, формально на чолі з його сином, Мстиславом Андрійовичем, ранньою весною 1169 року, оголосивши війну владі «матері міст руських», підступила до Києва...

За словом літописця, «Мстислав затворился в Киеве и бился из города. И була брань крепкая три дня, и стал Мстислав изнемогать в городе. Поганые берендечи и торки (кочовики на службі у київських князів. — І.С. ) изменили ему, дружина же стала говорить: «Что, княже, стоиш? Поезжай из города, нам их не перемочь». И помог Бог Мстиславу Андреевичу с братьею, и взяли они Киев. Мстислав же Изяславич бежал из Киева у Владимир-Волынский».

«Взят был Киев месяца марта 8, на второй неделе поста в среду, и два дня грабили весь город, Подол и Гору и монастыри, и Софию, и Десятинную Богородицу, и не было помилования никому ниоткуда. Церкви горели, христиан убивали, других вязали, жен вели в плен, разлучая силою с мужьями, младенцы рыдали, смотря на матерей своих. Взяли множество богатства, церкви обнажили, сорвали в них иконы, и ризы, и колоколы, взяли книги, все вынесли смольняне, и суздальцы и черниговцы... И бысть въ Киевъ на всех целовъцехь стенание и туга, и скорбь неутъшимая, и слезы непрестанныя», розповідає безвісний автор літопису. І остаточний висновок (вірний для всіх часів!): «Все же это случилось из-за наших грехов...».

ЕПІЛОГ. СПІЛЬНА ЯМА

Престижу Києва і його можливостям бути могутнім політичним центром усіх земель Русі-України було нанесено страшний, непоправний удар. Але чи так склалися подальші політичні події, як це бачилося коаліції князів і Андрію Боголюбському? Самого Андрія було вбито змовниками в червні 1175 року; над Києвом ніхто з удільних князів так і не міг встановити хоч якийсь міцний контроль...

Вже в XII столітті літописці знали та цитували прислів’я: «Хто копає під іншим яму, сам у неї звалиться». Зустрiчаємо і думку про національну катастрофу, кару Божу за гріхи (запозичено у пророків Біблії), кару за егоїзм, розвал держави, удільно- містечкове мислення. І була вона невідворотною та вельми конкретною: в рік походу військ Боголюбського на Київ у монгольських степах вже підростав 14-літній хлопчик Темучин (майбутній Чингізхан — «Підкорювач Всесвіту»...).