«Одна правда й один правий суд повинні бути для всіх народів»

Загальновідомо, що творчі сили народу, який втратив державність, неминуче починають працювати на метрополію, а не на себе, і часто повністю асимілюються народом-завойовником. Бо не кожній людині, особливо талановитій, імпонує приналежність до людей «другого сорту» — до завойованого народу, і вона поспішає, іноді несвідомо, робити все можливе, аби бути «як всі», іноді стаючи при цьому більшим патріотом чужої вітчизни, ніж її, цієї вітчизни, аборигени. Такі люди переймають навіть те презирство, з яким «сильна нація» дивиться на завойованих. Але так буває не завжди. Сьогодні ми згадаємо Івана Пулюя, який, зайнявши неабияке місце в найвищій науковій ієрархії Західної Європи, залишився українцем і завжди робив все можливе заради того, щоб підняти культуру і освіту свого народу, допомагав талановитим його представникам, добре розумів нагальні потреби своїх земляків. Але чим більш відомою і шанованою в Європі була ця людина, тим більше «забували» її, пам’ять про неї на Батьківщині — «в Україні милій». Особливо у радянські часи. Лише в останні роки з’явилася низка газетних та журнальних статей про його наукову діяльність; було також відзначено 150-річчя з дня народження Івана Пулюя (1995), хоча святкували ювілей, головним чином, в його «малій вітчизні» — на Тернопільщині.

СТАНОВЛЕННЯ

Іван Павлович Пулюй народився 1845 року в містечку Гримайлів на Галичині (Тернопільська область). Його батьки були дуже побожними людьми; Іван щонеділі ходив до церкви й уже в п’ятирічному віці знав напам’ять всю службу Божу — мав феноменальну пам’ять. Коли йому виповнилося 6 років, пішов до школи, де дуже швидко навчився читати і писати. Багато читав, у тому числі — твори українських письменників. Тому батьки без коливань віддали його до Тернопільської гімназії, де виявився ще один талант Івана, а саме — схильність до точних наук, зокрема, — до астрономії. Між Гримайловим та Тернополем — 40 кілометрів, які Іван часто долав пішки. Гімназію він закінчив у 19 річному віці — з відзнакою. Батьки наполягали на тому, щоб він продовжив освіту, але — духовну: верхом їхньої амбіції було бачити свого вченого сина священиком. І молодий Іван — з рекомендацією свого пароха — вирушив (як каже легенда — пішки) до Відня — столиці Австро-Угорщини, до якої тоді входила сучасна Тернопільська область. За п’ять років він опанував у Віденському університеті повній курс богослов’я, а невдовзі отримав також диплом філософського. Саме тоді він прийняв важливе і остаточне рішення — відмовився від душпастирської кар’єри, якої так хотіли для нього батьки, і почав займатися наукою — вирішив стати вченим, а не священиком. Цього йому батьки ніколи не пробачили.

Восени 1875 року Іван виїздить до Страсбурга, де вступає на філософський факультет університету за спеціальністю фізика-електромеханіка. Через два роки він блискуче захистив дисертацію, а 1877 року отримав ступінь доктора філософії Страсбурзького університету за спеціальністю «фізика»; одночасно Пулюя було запрошено на посаду державного радника з електротехніки в Чехії та Моравії. Відтоді вчений все своє життя поєднував теорію і практику.

Варто звернути увагу на ще один факт — закінчивши навчання, Іван Пулюй мав намір стати викладачем Київського університету. Однак російська адміністрація не дала на це дозволу — як неблагонадійному. Цікаво, що до списку «неблагонадійних» Пулюй був занесений як автор науково-популярної праці «Про «нерухомі» зірки і планети», де йшлося, зокрема, про те, що всі космічні процеси підпорядковані тим самим законам, які панують і на Землі. То ж вийшло так, що Пулюй все своє життя працював на Заході, де шанувався як блискучий спеціаліст.

1884 року Пулюй одружився (вінчання відбулося у греко-католицькій церкві св. Варвари) з Катериною Студзітською. Відомо, що вона була відданою, красивою і люблячою дружиною; вона не тільки народила йому чимало дітей, а й брала певну «участь» в електротехнічних експериментах чоловіка. Зокрема, вона погодилася обрізати своє чудове волосся заради виготовлення волокон експериментальних електроламп, над якими працював вчений. А пізніше Пулюй просвітить руку Катерини так званими рентгенівським променями — це був перший у світі «рентгенівський» знімок.

НАУКОВА КАР’ЄРА

Невдовзі Пулюй стає приват-доцентом фізико-математичної кафедри Віденського університету. В епіцентрі його наукових досліджень — електрика, її закони, можливості й практичне використання. 1881 року він побував на Міжнародній електротехнічній виставці в Парижі, де одна дуже солідна фірма запропонувала йому очолити фабричне вироблення дугових ламп — тоді нових і перспективних приладів. Одночасно вчений працює технічним консультантом електротехнічної фірми «Ганц» і директором фабрики, яка випускала електролампи його власної конструкції. Але одночасно Іван Пулюй понад тридцять років (1884—1916) працював професором Празького політехнічного інституту, де 1902 року став першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету.

В історії світової науки професор Пулюй займає почесне місце як визначний теоретик i експериментатор у електротехнічній галузі, яким було зроблено і запатентовано чимало важливих теоретичних і практичних винаходів, зокрема, в галузі спорудження електростанцій. Нагадаємо, що це було ХIХ століття, і в багатьох країнах електрична ера тільки-но розпочиналася. Він написав майже 50 наукових праць українською, німецькою, англійською мовами, присвячених, насамперед, проблемам різних типів випромінювання. Праці Пулюя друкували солідні видання, такі як Британське фізичне товариство (Рhysical Memours) та інші. Все, за що брався Іван Пулюй, він робив талановито, оригінально і часто був першопрохідником.

Перерахуємо деякі (далеко не всі) досягнення Івана Пулюя в галузі електротехніки. Він удосконалив виготовлення надійних «ниток» для освітлювальних ламп, за що отримав патент. Він першим систематично досліджував холодне світло, яке сьогодні має назву неонового, а тоді було відзначене як велике оригінальне досягнення. Важливе практичне значення мала і запропонована вченим конструкція телефонних станцій та абонентських апаратів, захищених від потужних електричних полів. Ще одним винаходом Пулюя є переносна електрична лампа, запатентована в 1881 році, яка багато років використовувалася у шахтах. Великими заслугами Івана Пулюя є: створення першої в Європі електростанції в Празі, яка працювала на змінному струмі, а також запуск низки електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині.

Пулюй був знаний і шанований у світі. Так, відома «Энциклопедия» Брокгауза та Ефрона надрукувала відомості про його дослідження ще в 1893 році. 1910 року імператор Австро- Угорщини Франц-Йосип надав Пулюю титул придворного радника, а в 1916 році нагородив його орденом «Лицарський Хрест». Дуже цінував діяльність ученого Іван Франко, котрий у «Нарисі історії української літератури до 1890 р.» характеризує Івана Пулюя як знаменитого електротехніка і визначного письменника, відомого і талановитого полеміста, зокрема, у такій делікатній справі, як «вживання народного язика в церковних книжках». Всі, хто працював з Пулюєм або навчався в нього, відзначали його скромність, а також ще одну рису характеру — йому ніколи не залежало «на шані та нагородах».

РЕНТГЕНІВСЬКЕ ВИПРОМІНЮВАННЯ

Той факт, що рентгенівське випромінювання відкрив німецький фізик Вільгельм Рентген, став сьогодні не тільки аксіомою, але й тавтологією. Однак у світі є чимало фізиків, які переконані в іншому — в тому, що саме Іван Пулюй не тільки послідовно вивчав це випромінювання, а й зробив перші в історії людства високоякісні світлини за допомогою цих променів, які пізніше отримали назву рентгенівських. І зробив це значно раніше за Рентгена. До того Пулюй написав чимало статей, присвячених випромінюванню, тоді як Рентген фактично не мав попередніх публікацій з цієї проблеми, а новий вид променів виявив випадково, нічого не знаючи про їхні властивості. Однак саме він, Рентген, а не Іван Пулюй, першим написав до наукового часопису про свій винахід. Це була стаття «Про новий рід променів» із підзаголовком «Попереднє повідомлення». Відомо також, що Іван Пулюй ділився своїми результатами та думками з Рентгеном. Але, попри це, німецький вчений не згадав імені Пулюя у своїй статті (як це прийнято у науковому середовищі). Тож 1901 року Рентген отримав першу серед фізиків премію Нобеля і навіки стає «батьком рентгенівського випромінювання». Хоча факти говорять інше — Пулюй позбавився цієї честі виключно через надмірну старанність досліджень, через бажання ще і ще раз перевірити отримані результати перед тим як їх оприлюднити. Дуже-дуже жаль!

ГРОМАДСЬКІ СПРАВИ

Хоча все своє доросле життя Пулюй жив і працював за кордоном, він не втрачав зв’язків з вітчизною і робив все, що міг, для допомоги своїм землякам. Ще навчаючись у гімназії Іван Пулюй засновує молодіжний гурток для вивчення і популяризації української історії й літератури та для піднесення національної свідомості народу. Будучи студентом Віденського університету, він розробляє українською мовою підручник геометрії, а після відомого Емського указу 1876 року публікує за кордоном статті на захист української мови. У 1867 році Іван Пулюй організував у Відні культурно-пропагандистське товариство «Січ», студентське земляцтво «Українська громада» та ін. Він постійно читав студентам-українцям лекції з різних предметів. За підтримки Пулюя було створено фонд підтримки незаможних студентів, який поповнювали австрійські вчені. Цікаво, що цей фонд проіснував до 1939 року — його зліквідували німці. Живучи за кордоном, Пулюй разом з галичанами боровся за створення у Львові українського університету. А останньою публікацією Івана Пулюя була книжка німецькою мовою «Україна та її міжнародне політичне значення» (1915). Тож не дивно, що ім’я вченого в Радянському Cоюзі замовчувалося, а після 1939 року опинилося під забороною. Тому дослідженням і вивченням спадщини вченого займалися тільки поза межами УРСР.

БІБЛІЯ

Іван Пулюй близько причетний до ще однієї, дуже важливої загальнонаціональної справи — до українського перекладу Біблії. Яку відомо, цю велику справу започаткував і багато десятиліть виконував український діяч Пантелеймон Куліш (1819—1897) — письменник, історик, етнограф, критик, перекладач, який вірив, що «Біблія, Гомер і Шекспір» є трьома основними стовпами всесвітньої, а значить, — і української культури. Спочатку він перекладав Біблію з церковно-слав’янської, але пізніше з’ясувалося, що Святе Письмо обов’язково треба перекладати давніми мовами. Тож Куліш взявся за давньоєврейську мову, вивчив її й знову заново почав працювати над перекладом.

І так трапилося, що, перебуваючи у Відні, Куліш познайомився з Іваном Пулюєм, який не тільки мав вищу релігійну освіту, а й досконало володів 15-ма мовами (як новими, так і старими). То ж не дивно, що Куліш запропонував, а Пулюй прийняв пропозицію — працювати над українською Біблією разом. Пізніше Іван Пулюй написав у спогадах: «Поділили ми роботу між собою так, що я перекладав із грецької, дбаючи більше про докладність, ніж про красу слова. Потім ми порівнювали цей переклад з церковнослов’янським, російським, польським, сербським, німецьким, латинським, англійським і французьким. Впевнивши себе таким чином у вірності нашого перекладу, я наважився покинути на якийсь час мої університетські науки і всі заробітки та увесь час віддати для спільної праці — українському перекладу Біблії».

Творча співпраця двох шляхетних людей тривала понад двадцять років. Пізніше до роботи над перекладом Біблії долучився ще письменник Нечуй-Левицький. Дружина Куліша писала Пулюю: «Тяжко було б подумати, що мій чоловік бився 50 літ і слід його був би щез без Вашої підмоги великої!» Зрештою, переклад було закінчено. Стараннями Пулюя, британське «Біблійне товариство» підписало контракт, в якому говориться, що «Товариство» навічно купляє переклади Біблії Куліша і дозволяє їх друкувати. Друк тривав кілька років (до 1904 року), і виходу останніх книг Пантелеймон Куліш не діждався. (Цікаво ще відзначити, що під час Першої світової війни вчений закликав уряд Японії дозволяти українським полоненим користуватися щойно виданим тоді українським Псалтирем, проти чого протестував царський уряд.)

У зв’язку з цією епохальною біблійною історією хотілося б звернути увагу читача на дві обставини, які яскраво характеризують як Куліша, так і Пулюя. По-перше, нагадаємо, що Пантелеймон Куліш був православним, а Іван Пулюй — греко-католиком. В ті часи (на превеликий жаль, часто також — у наші) стосунки між «схизматиками» (православними) та «уніатами» залишалися войовничо-ворожими, і про якісь ближчі зв’язки рідко йшлося. І ось вони дружньо, з повагою один до одного, протягом багатьох років разом перекладають Біблію. Але не тільки це. Куліш помер майже жебраком (все його майно згоріло, а гроші давно були витрачені на переклади), залишивши дружину Олександру Михайлівну без будь-яких джерел існування. І хто, ви думаєте, їй допоміг? Звичайно ж, Іван Пулюй — він підтримував «Ганну Барвінок» (літературний псевдонім) до самої її кончини.

Насамкінець наводимо уривок із статті Івана Пулюя, де він відстоює право українців Російської імперії мати Біблію своєю рідною мовою. (Документ подаємо українською мовою Австро-Угорської імперії.)

«В обороні українського слова» (1904)

«До Головного Управленія по ділам печаті в Петербургу!

Переклади св. Письма дозволені в Російській імперії на більше як 36 мовах. Вільно там навіть Монголам, Туркам, Татарам читати і проповідати слово Боже на своїй мові; вільно й Полякам і таким слов’янським народам, як Серби, Болгари та Чехи, що розсіяні по всій Імперії і становлять тільки малесенький процент російського населення. Не вільно тільки 25-мільйонному русько-українському народові, хоч він з московським ще й одновірний. Минуло вже 21 рік з часу того, як моє прошеніє шановному Управлєнію по ділам печаті щодо дозволу на Україні русько-українського перекладу Нового Завіту, було признане «не подлежащим удовлетворению».

...Русько-український нарід нічим не провинив перед царями і російською державою, та не тільки що нічим не завинив, сини його клали голови свої за царів і проливали кров неповинну. Бо хиба-ж мало прислужив ся руський нарід до потуги і слави Росії? За що- ж така тяжка кривда і кара на нього — той царський декрет 18 го травня 1876 року, котримспинено і затамовано всенародну просвіту і культурне життя на землі руській, а задекретоване рабство духовне і тілесне?

Однак, одна правда й один тільки правий суд повинні бути для всіх народів Російської Імперії, як для народу московського, для Монголів і Татар, так і для Русинів-Українців ...Нехай же настане ясний день, освітлений та огрітий сонцем правди і любові до ближнього. Нехай не гине нарід український рабом в темряві духовній; має ж і він право до культурного життя!

Тому представлю шановному Управлению по ділам печати сим разом вже цілий русько-український переклад св. Письма Старого і Нового Завіту, виданий «Британським і закордонним Біблійним товариством» у Відні. Очікуючи, що у сучасних верховодів Росії буде розуміння великого діла, прошу дозволу, щоб можна було розширювати те видання Біблії на Україні.

Предкладаю се прохання в надії, що після двадцяти років (з 1876) в Росії обставини і люди змінились. Надіюсь, що тепер це прошеніє — не моє тільки, але й мільйонів русько- українського народу — не буде даремне.

Се прошеніє роблю з власної волі, а не з ініціативи «Британського і закордонного Біблійного товариства», роблю його в імені мільйонів українського народу. Прага, 20-го січня 1904. Проф. д-р Пулюй.»

Помер Іван Пулюй — видатний вчений, громадсько-культурний діяч України і дуже хороша людина 31 січня 1918 року в Празі, де i похований.