Перші Капетінги й Україна-Русь-2

Закінчення. Початок у № 84-85

До популяризації старокиївських духовно-релігійних традицій у середньовічній Західній Європі долучилася зокрема донька Анни Ярославни і короля Генріха І Капетінга — Едігна, яка була їхньою другою дитиною після престолонаслідника Філіпа. Вона народилася у Франції і виховувалася своєю матір’ю в дусі київських церковних традицій, що відзначалися глибокою релігійністю, високим культом любові до ближнього. Приблизно у 19-річному віці Едігна противиться намірам видати її заміж і тікає з королівського двору. Причому послідовний вектор її мандрівки ставить запитання: чи не хотіла вона дістатися до Батьківщини своєї матері, про яку, очевидно, неодноразово чула захоплюючі розповіді французької королеви?

Одна з численних легенд переказує, що Едігну в її мандрівці зустрів милосердний селянин і привіз дівчину на запряженому волами возі, на якому були маленький дзвінок і півень. Згідно з подальшим повіствуванням, коли подорожні під’їхали до невеликої церкви у селі Пух (Баварія), воли зупинилися, пролунав дзвінок і голосно заспівав півень. Це нібито послужило для Едігни голосом Божим і вона вирішила залишитись у цьому селі побожною пустельницею. Відомо, що в християнсько-євангельській символіці півень нерідко трактується як символ провідника Євангелія, що цілком органічно вплелося у апокриф про Едігну. Протягом 35 років онука Ярослава Мудрого прожила черницею, лікувала хворих, надавала місцевим селянам поради у їхніх повсякденних клопотах, навчала дітей грамоти — цілком у дусі традицій києво-печерських засад життя — і тішилася великою пошаною та авторитетом серед населення. Після смерті у 1109 році її було поховано під престолом місцевої церкви. У 1600 р. церкву перебудували, і тлінні останки української князівни перепоховали у бічному вівтарі, де вони лежать і досі. Приблизно у цей же час католицька церква проголосила її Блаженною.

Початку змiцнення королiвської влади у Франції сприяло порозумiння, якого досягли першi Капетінги у своїх вiдносинах iз церквою. Вони одразу виявили себе її «охоронцями», що дало змогу французьким королям долати анархiю менших сеньйорiв, насамперед у власному доменi. В цьому контекстi варто ще раз згадати дiяльнiсть Анни Ярославни як дружини французького короля Генрiха I i фактичного регента її малолiтнього сина-короля Фiлiпа I. Вона активно опiкувалася французьким церковним будiвництвом, її прiзвище зафiксовано в дипломi, виданому королем 12 липня 1058 р. монастирю Сент-Мар-де-Фосе. 5 серпня того ж року вона пiдтверджує дарунок свого чоловiка на користь абатства Аснон. У травнi 1059 р. Анна видає опiкувальний документ одному з монастирiв у Туренi; пiдтверджує передачу церкви Святої Марiї, названу Villa Mile, ченцям абатства в Куломбi, а також диплом Генрiха I монастирю Святого Мартiна. Нарештi, у Санлiсi поблизу Парижа Анна заснувала монастир Святого Вiкентiя i увiльнила його вiд будь-якої свiтської юрисдикцiї, окрiм королiвської. Анна поселила в ньому ченцiв-августинцiв, i монастир проiснував аж до часiв Великої Французької революцiї. Нарештi, останнiй iз збережених донаторських i фундацiйних дипломiв вмiщує дарчу двох будинкiв для абатства Святого Кристина Великого в Суассонi з власноручним кириличним пiдписом Анни (1063).

Усе це сприяло встановленню доброзичливих відносин мiж французькою монархiєю i Римом саме в той час, коли визрiвав конфлiкт мiж папством i нiмецьким iмператором. У 1059 р. папа Миколай II надсилає Аннi листа, сповненого похвали «її вiрностi, добродiйностi i всяких чеснот, якими вона прикрашала свою королiвську достойнiсть».

ЯРОСЛАВ МУДРИЙ, ЯК І ЙОГО БАТЬКО ВОЛОДИМИР СВЯТИЙ, УЗЯВ ЗА ВЗІРЕЦЬ ЦЕРКОВНУ ПОЛІТИКУ КАРЛА ВЕЛИКОГО ТА ЙОГО НАЩАДКІВ / ФОТО З САЙТА WIKIPEDIA.ORG

Звичайно, мiж королями i папством iснували певнi суперечностi, викликанi прагненням французької монархiї пiдпорядкувати духовенство королiвськiй юрисдикцiї. Проте папам, що вели боротьбу з iмператорами Священної Римської iмперiї, доводилося зважати на розстановку полiтичних сил i дотримуватися мирних стосункiв зi свiтськими володарями Францiї. Цiлком можливо, що й Анна, яка була носiєм київської традицiї толерантних взаємин мiж церквою та державою, активно сприяла утвердженню приязнi мiж папським престолом i французькими королями. Цi добрi стосунки протримались аж до 1296 р.

Таким чином, у Францiї склалися належнi передумови для змiцнення королiвської влади, до чого долучилася Анна Ярославна.

У рiк смертi Ярослава вiдбувся остаточний розкол християнської церкви, пiдготовлений довготривалим перiодом гострих суперечностей мiж Римом i Константинополем.

Не оминула цих суперечностей із Константинополем і Україна-Русь. Управління українською церквою з візантійської столиці не привело до поліпшення стосунків імперії з Руссю, а збурювало протидію останньої. Війна Ярослава з Візантією 1043 р. є найкращим тому доказом. Після невдалих для Русі воєнних дій і укладення миру Візантія повела тяжку вiйну з печенiгами (1043—1046), якi дiйшли навiть до стiн Константинополя. У цей скрутний для iмперiї час Ярослав робить спробу самостiйного обрання Руссю митрополита з наступним визнанням його константинопольським патрiархом. Отже, 1051 р. митрополитом було поставлено пресвiтера церкви княжого села Берестова, що пiд Києвом, Iларiона.

Основною причиною Ярославового рiшення щодо призначення нового митрополита було його невдоволення пiдпорядкованим становищем Русі-України у вiзантiйськiй церковно-полiтичнiй системi. Разом із тим це був перiод, коли надзвичайно пожвавилися взаємини Києва iз Захiдною Європою, що розширило уявлення київського князя про характер стосункiв мiж церковною i свiтською владою. Становище, подiбне до iснуючого в київськiй митрополiї, було неможливим на Заходi навiть у малих державах, де архiєпископ визнавав лише двi влади — вселенську духовну римського папи i свiтську нацiональної держави. Так, Польща вже 1000 року одержала власну митрополiю у Гнєзно; Чехiя не мала своєї митрополiї до 1344 р., оскiльки була васалом Нiмецької iмперiї, проте вибори чеських єпископiв були прерогативою лише чеського духовенства.

Надзвичайна увага Київської держави до справ церкви не була чимось винятковим у тодiшньому європейському свiтi. Взiрцем i для Володимира, i для Ярослава могла бути церковна полiтика Карла Великого та його нащадкiв.

Карл, як i київськi володарi, був владною людиною i неухильно здiйснював суворий королiвський контроль над складом церковної iєрархiї й фiнансами нацiональної церкви. Вiн особисто призначав єпископiв, а iнодi й абатiв, неодноразово скликав церковнi собори, видавав укази, що стосувалися церковного життя.

Цiлком імовiрно, що, покладаючись на досвiд династiї Каролiнгів, Ярослав сам (без візантійського iмператора i константинопольського патрiарха) «собрав епископы» i вперше поставив митрополитом представника мiсцевого духовенства. Особиста дiяльнiсть Ярослава у релiгiйнiй сферi, його опiкування церквою сприяли формуванню загальної побожності в Україні-Русі, що спиралася не лише на вiзантiйськi зразки органiзацiї церковного життя, а й на досвiд каролiнзького «лiтургiчного» суспiльства. Очолення церкви мiсцевим дiячем дало змогу використати загальнохристиянськi церковно-полiтичнi та юридичнi концепцiї в iнтересах держави й спрямувати їх на розв’язання власних проблем.

Акт 1051 р. мав звiльнити київську церкву вiд вiзантiйської залежності. Очевидно, намiри та полiтичнi настрої київського князя знаходили пiдтримку його найближчого оточення, до якого належав i митрополит Iларiон. Недаремно вiн титулував Ярослава «каганом» або царем, як вiзантiйського iмператора. Смерть Ярослава у 1054 р. вiдзначена записом про успiння «царя нашого» на стiнi Софiйського собору. Прагнення Iларiона до утвердження церковної самостiйностi Києва i його протидiя вiзантiйськiй гегемонiї стояли в одному ряду з Ярославовою концепцiєю сильної монархiчної нацiональної влади. Київський митрополит не подiляв вiзантiйської iдеї пiдпорядкування церкви iмператорськiй владi й виступав за їхнi взаємовiдносини за захiдноєвропейським зразком.

Вiн домагається канонiзацiї українських святих — Ольги, Володимира, Бориса i Глiба, що служило вагомим аргументом на користь церковної самостiйностi України-Русi. Про захiдноєвропейську iдейно-культурну орiєнтацiю київського митрополита свiдчать окремi мiсця його творiв. У текстi «Слова про Закон i Благодать», наприкiнцi першої частини «Похвали Володимировi», Iларiон вмiщує гiмн «Христос перемiг, Христос воцарився, Христос прославився!». Нiмецький дослiдник цього твору Л. Мюллер вважає його поетичним перекладом уривку з «королiвських славнiв» Захiдної Європи — Landes regiae — Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat! Дослiдники зазначають, що такi «славнi» були поширенi лише у Францiї. Цим пiдтверджується ймовiрнiсть вiдвiдин Iларiоном Заходу — наприклад, з почтом Анни Ярославни у 1051 р. Можна стверджувати, що зближення України-Русі з Францією було спрямовано, з одного боку, проти Візантії, а також ставило своєю метою стримати експансію Германської імперії на схід та наміри останньої послабити вплив Старокиївської держави на перебіг німецько-візантійських відносин.