Підкова щирого золота

ГАЛИЦЬКИЙ ЛУВР

Важко навіть уявити, скільки всього бачили на своєму віку ці стіні. Перша згадка про Олеський замок в історичних джерелах припадає на 1327-й рік. Уже тоді на стрімкому пагорбі височіла фортеця, стіни якої сягали 10-метрової висоти і були 2,5 метра завтовшки. Вважають, що його будівничим був нащадок Данила Галицького, один із синів галицько-волинського князя Юрія Львовича. Потім Олеськ був у васальному володінні Олександра Кориятовича, підлеглого польській короні, належав литовському князю Любарту (1370—1377, 1382—1390), галицькому католицькому єпископству. «Відзначилася» фортеця й у боротьбі за возз'єднання з Волинню проти поляків. У своєму листі в липні 1431-го до Великого магістра хрестоносців король Ягайло повідомив про повстання князя Свидригайла Ольгердовича. Саме цей історичний період, героїчну оборону замку, облога якого тривала шість тижнів, Роман Іваничук описав у своєму романі «Черлене вино».

Щиро кажучи, кожен, хто приїде в Олесько, знайде для себе щось цікаве. Хто цікавиться українськими гетьманами, зможе оглянути місце, де проходило дитинство Богдана Хмельницького (хоча багато хто твердить, що саме тут він і народився). Тут народився і Ян III Собеський — один з найвизначніших діячів світової історії та значно скромніший король Михайло Корибут Вишневецький. Тут знімали силу-силенну історичних фільмів, і тут, як і в кожному «порядному» замку, є свої привиди. Кажуть, часом до воріт замку під'їжджає карета, запряжена парою білих коней, і з неї виходить один із власників замку: походить серед ночі залами, а з першими півнями щезає. А ще стверджують, що незасватані дівчата можуть поспілкуватися з духом красеня Адама Жолкевського, який був закоханий у старшу доньку Івана Даниловича Марціану. Щоправда, Даниловський прагнув багатшого й шанованішого зятя — і тому відмовляв Адамові у сватанні. Одного разу юнак, якому черговий раз було відмовлено, на очах у всіх пробиває собі груди кинжалом. Його, як самогубця, не ховають на кладовищі, а викидають на болота. З того часу його нещасна душа не знаходить спочинку, і ночами привид дзвенить срібними ґудзиками кунтуша…

Олеський замок знав численні баталії, пожежі та землетруси. Він занепадав та відновлювався. То той, то інший власник перебудовували його на свій кшталт. У 1680 р. Ян Собеський перетворив споруду на розкішну королівську резиденцію. Довкола розбили величезний парк, насадили екзотичних дерев, поставили фонтани та скульптури. До речі, Ян Собеський був не лише геніальним полководцем, а й винятковим чоловіком: все життя він кохав свою дружину королеву Марисеньку і, догоджаючи, намагався все покласти до її ніг. Марисенька, в свою чергу, і сама любила себе балувати, а тому запускала руку в державну кишеню. Сьогодні можна із впевненістю сказати, що, завдячуючи цим «перегибам», розквітали її замки, особливо Олесько та Жовква.

Та це — історія. Із чим зіштовхнулися наші сучасники після двох світових воєн, які руйнівно позначилися на Олеську? Із необхідністю піднести з руїн поваленого велетня, із роками праці і мільйонними витратами. Шість років, з 1969 по 1975-й, Олеський замок був головним болем і найсвятішою мрією працівників Львівської картинної галереї. Вони хотіли перетворити його на філіал Львівської картинної галереї. І всі роки, поки йшла відбудова (а проводила її міжобласна науково-реставраційна майстерня), під керівництвом директора галереї Бориса Возницького проводили численні експедиції у найвіддаленіші галицькі села, піднімалися в Карпати, аби дістатися якогось села чи хутора і ще й там врятувати картини, ікони, гобелени й меблі. Для них все це були коштовності, а для декого — старий непотріб… За тиждень, завдяки цій подвижницькій діяльності, в галерею звозили 2—3 машини безцінних знахідок, 12 тисяч речей, які за вельми скромною оцінкою коштують 4,5 мільйона доларів. Якщо музеї України в середньому показують 26 відсотків своїх фондів, то львів'яни всього три. Якщо Росія має всього три портрети ХVI— ХVII ст., то Україна 240! Що знаходили на горищах, що у смітнику, що мало не витягали з вогню. Приміром, роботи майстра Пінзеля, якого сьогодні в Європі називають другим Мікеланджело. Його дерев'яні скульптури доводилося реставрувати по кілька років, а скільки ще висить в запасниках і потребує реставрації!

Загалом в фондосховищах Олеська зберігається найбільше в Україні зібрання старого українського портрета ХVI— ХVIII ст., найбільше в Європі зібрання дерев'яної скульптури (2,5 тисячі експонатів, й кожен потребує вправних рук), безцінне зібрання ікон ХV—ХIХ ст., повне зібрання фарфору (від Дельфти до модерної України), зібрання надгробних пам'ятників, кахлів, меблів, гасових ламп… Усе це старанно по своїх місцях розкладено, описано, охороняється, однак і… нищиться. Без реставрації, без необхідних на це коштів пройде не так багато часу, і все це дійсно стане мотлохом. Музейні працівниці, а це здебільшого жінки з унікальною освітою і ще унікальнішою відданістю мистецтву за мізерну зарплату реставрують по мірі можливостей ікони, купуючи іноді за свої гроші необхідні матеріали. Вони мерзнуть тут разом із картинами в колишньому монастирі Капуцинів, оточені безцінними творами, обходять спонсорів і пишуть листи в урядові установи: допоможіть! Колись ми врятували ці роботи, стягнули в бажанні залишити для нащадків і тепер дивимось на це із болем у серці…

Щоправда, пересічні відвідувачі Олеського замку про це не завжди знають. Вони обходять зали із частково відновленим оздобленням, характерним для замків того часу, оглядають експозиції і в захопленні тамують подих. Адже ніде більше вони не можуть побачити прижиттєвий портрет Ференца Ракоці — національного героя Угорщини, борця за звільнення країни від Габсбургів. Або найбільші в світі батальні картини: «Битва під Хотином», «Битва під Віднем», «Битва під Клушином» і «Битва під Парканами». Висоти стін Олеського замку не стає, частково «Битва під Парканами» скручена, адже 10х7,5 м 2 — це вам не жарти.

Колись ще за часів радянської влади ці роботи просила віддати Польща. Борис Возницький вдався до казуїстики, надіслав відповідь у міністерство культури: на цих роботах, мовляв, ніяк не показано «братство по оружию», а на одній навіть вельми авантюристичний похід на Москву!.. Більше про повернення робіт мова не заходила. Тепер Польща виділяє кошти на реставрацію картин і просить показати «Битву під Віднем» у Гданську, обіцяючи за місяць показу 25 тисяч доларів. Що ж, ці гроші вкрай потрібні галереї. А загалом, мені навіть страшно назвати суму, необхідну для Олеська, включаючи фондосховища, — 25 млн. доларів…

НА СХІД — ЗАДЛЯ СЛАВИ УКРАЇНИ!

Золочівський замок переживає еру свого щасливого відродження. Хоча вже зараз він приймає відвідувачів, та офіційне відкриття відбудеться 12 травня, у Всеукраїнський день музеїв. Чому саме в цей день? Бо у Золочівському замку планується облаштувати цікаву експозицію — Музей східного мистецтва. На цю ідею наштовхнув китайський палац, що входить в будівельний комплекс. До речі, Китайський палац — єдиний в Україні і один з трьох, що залишилися в Європі.

В давнину, у ХII—ХIVст., на місці цієї унікальної пам'ятки стояла боярська осада, спочатку дерев'яна, а пізніше мурована з каменю. «Вілла Золочів» (як вказується у пам'ятках 1427-го року) то належала до маєтків Щоголів — заможної родини литовського походження, то з легкої руки 16-річного королевича Польщі Владіслава, який видав акти на право власності одразу двом особам, була приречена на 300 річну судову тяжбу.

За власника Станіслава Сєнінського Золочів отримав Магдебурзьке право (1523 р.) і став містом. Пам'ятають ці стіни і інші факти: Станіслав Сєнінський був відлучений від церкви, бо утримував у маєтку коханку, заміжню жінку. Потім програв Золочів у карти руському воєводі Андрію Гурці. Саме Гурка перебудував двір в ренесансному стилі. А в кінці ХVI ст. на майже півтора сторіччя Золочів перейшов у власність Собеських. У 1630-му Яків Собеський влаштував тут заклад для убогих, однак продовжував перебудовувати замок, перетворивши його на неприступну фортецю. Агент- розвідник Людовіка ХIV Ульріх Вердум у 1671 році писав: «Замок на високому горбі, добре укріплений валом із землі та бастіонами з кам'яних плит та ровом».

Однак замок був винятковою спорудою ще з одного цікавого приводу: тут існували сім унікальних для того часу «ватерклозетів» (хоча у Версалі на той час вміст нічних горщиків, вибачте за інтимну подробицю, виливали з вікон просто у сад! А пізніше збудували лише два туалети, вирішивши, що стане і стільки) — ринва з даху була проведена через унітаз і дощова вода все зливала у вигрібну яму в дворі. Дивує в замку і побудова камінів, печей, різних переходів.

І все ж таки, незважаючи на цікаву архітектуру і унікальні реставраційні задуми — зали будуть оздоблені в різних східних стилях, — винятковим він буде, як мені здається, через «людський фактор». Один з п'яти східних залів носитиме назву «Україна і Схід» і розповідатиме про осіб, які своєю діяльністю пов'язували Україну зі Сходом. Перша, звичайно, Роксолана. Другий — Михайло Боїм, який у 1630—1640-х роках поїхав у Китай місіонером і здобув таку повагу в Китаї, що імператор династії Мін послав його в Європу — шукати підтримки у боротьбі з маньчжурами.

Третім варто назвати Юрія Кульчицького, який допоміг врятувати Відень від турків і відкрив першу в Європі кав'ярню. Вацлав Живуський, онук відомого письменника, закінчив офіцерську школу у Відні, зацікавився Сходом і поїхав до арабів. Відкрив там лікарню, школу. Вів велику просвітницьку діяльність. Араби навіть оголошують його еміром, та загадкова слов'янська душа кличе його повернутися в Україну. Живуський називає себе отаманом Ревухою, який «гуляє по Поділлі», і, кажуть, гине від козацької шаблі через якусь дівчину… Борис Возницький на розкопках у Золочівському замку знаходить місяць тому його перстень із написом (це ж треба таке!), і він теж буде представлений в експозиції.

Ось які колосальні плани виношує Львівська картинна галерея. Хоча не одна вона — до відбудови замку багато хто долучається. Адже коштів, виділених державою, катастрофічно не вистачає. Все, що прийшло цього року, давно вже з'їли борги. Тому то район щось виділить, то спонсори чимось допоможуть. Мало не моляться тут на Петра Писарчука, без якого ще б довго стягалися, приміром, на підлогу. Він дав плитку на всі зали, всі труби для опалення та каналізації та ще багато чого. Польський Фонд Лянцкоронських виділив 12 тис. доларів на унікальні експозиційні вітрини, в яких розташуються предмети східної старовини.

ВЕРСАЛЬ В ПІДГІРЦЯХ

Якщо надіти темні окуляри та ще дивитися, примруживши очі, — Боже, яка краса постане перед вами! Витвір мистецтва Підгорецький замок, який протягом 1635—1640-х будували «на втіху великій Речі Посполитій» за проектом самого Гійома Лавассера де Боплана, автора відомого «Опису України», французького інженера. Інші говорять: це архітектор Андреа дель Акваза за наказом коронного гетьмана Станіслава Конєцпольського на місці старого укріплення збудував це диво, аналога якому у світі віднайти складно, хіба що літню резиденцію президентів Франції чи палац в Екуа.

Однак знімемо окуляри. Замок гляне на вас сумними вікнами, ніби соромлячись обдертих стін. Де ви, золотий, китайський, дзеркальний, мозаїчний, зелений зали? Де триколірна мармурова підлога, дорогі світильники, меблі? Оточений мурами, обведений ровами замок у минулому мав підвісний міст. Досі збереглася кам'яна центральна тріумфальна брама, прикрашена з боків півколонами. Вимощене білокам'яними плитами подвір'я оточують галереї, балюстради та портики. Крутий дах у центрі прикрашає вежа, а по боках — високо підняті фігури атлантів, що на похилених раменах тримають земну і небесну сфери.

Селянсько-козачі загони тримали в облозі замок. Він витримав напади татар (1672 та 1678 рр.). Заїжджі гості долучалися до його вигляду: у 1711 му російські війська підпроводом Петра I, що перебували в Підгірцях, вивезли скульптури італійських майстрів, що прикрашають нині Літній сад. Якщо в Золочівському замку довший час була тюрма, то в Підгірцях — туберкульозна лікарня… Можна зрозуміти, чому тепер роки підуть на відновлення замку. Та коли реставраційні роботи закінчаться, із запасників Львівської картинної галереї багато чого може бути перенесено в Підгірці — старовинні картини, книги, зброя, меблі. Як колись Вацлав Жевуський переніс сюди з Олеська все найцінніше, зокрема чорний мармуровий стіл, на якому хрестили Яна III Собеського, більярд і старовинне фортепіано. Із архівних записів відомо, що перед замком завжди стояла парадна військова варта, декілька гармат. У замку польська шляхта розважалася тижнями — банкети, феєрверки, музика, театральні вистави…

Сьогодні можна в будь-який день побачити тут Возницького, який із своєю бригадою — п'ятьма робітниками, зарахованими до обслуговуючого персоналу галереї, щось тут будує, мудрує, фантазує. І ще довго буде фантазувати, допоки держава не осягне, які колосальні прибутки може принести Підгорецький замок та все чистого золота «Золоте кільце» ціни якому немає. І не забаві буде слугувати, а славі української землі, на якій стільки скарбів, щоправда, притрушених пилюкою та недбальством.