Плазуючи перед владою

Те, що Російська православна (Московська) церква мало не з часів свого народження (за доби Івана ІІІ, Василія ІІІ та Івана ІV /Грозного/), зневаживши слова Христа «Віддайте Богові Богове, а Кесареві — Кесареве», була, по суті, служницею, якщо не рабинею, світської влади, — то доконаний історичний факт. Остаточної довершеності цей процес, який є класичним, водночас і погіршеним, виявом «візантійщини», коли тамтешню церкву реально очолював не Патріарх, а Константинопольський імператор, набув за доби Петра І. Саме тому ХVІІІ століття буде в центрі нашої розмови. Але спочатку декілька коротких зауважень.

Тема цієї статті є — в контексті набуття Українською Православною церквою омріяної автокефалії, життєво необхідної духовної, юридичної та політичної незалежності від Москви — гранично актуальною. Адже українцям треба не просто емоційно відчувати, а дуже добре знати (на рівні фактів, подій, документів), чим саме була — і значною мірою й зараз є! — та Московська церква, яка з упертістю скаженого фанатика продовжує заявляти, що терени України є її «канонічною територією», по-хамськи звинувачує в «розколі православ’я» Вселенського Патріарха Варфоломія, українське державне керівництво та вищих православних ієрархів УПЦ КП. Не бажають Путін і Кирило дати нам змогу розірвати останню «скрепу», яка прив’язує Україну до «русского мира»! Бо це наблизить час останньої поразки як владоможців-політиків, так і квазіправославних ідеологів, які тут зробили колосальну ставку. І, відчувається, головні політичні й духовні баталії — ще попереду. (До слова, поклавши руку на серце, вам не здається, що всі повчання на тему: «релігія відокремлена від політики» є, щонайменше, трішечки наївними, якщо не лицемірними? Як такого роду «відокремлення» сталося в Московії — про це ми, власне, й поговоримо.)

У цій розмові нам допоможуть праці унікально талановитого сучасного російського історика з Санкт-Петербурга Євгенія Анісімова — справді чесного і мужнього вченого, людини, яка пише правду про терористичну практику тоталітарної Російської держави у столітті ХVІІІ-му (причому так, що легко вгадується за цим і століття ХХ-те, і ми бачимо, що методи й засоби органів «політичного розшуку» або ж «сыска» за царя Петра І та практика органів НКВД-ОГПУ-КГБ вражаюче збігаються!). Так само збігається і практика плазування перед владою Московського одержавленого православ’я — від Феофана Прокоповича (якого й зараз вихваляють адепти «русского мира») і аж до Патріарха Кирила. Коли ми стверджуємо, що і за Петра, і зараз це православ’я фактично було і залишається складовою московської влади та її спецслужб — це не риторичне перебільшення, а сувора правда.

ПЕТРО І ВЕЛИКИЙ. ЦЕ САМЕ ВІН ОСТАТОЧНО ПЕРЕТВОРИВ МОСКОВСЬКУ ПРАВОСЛАВНУ ЦЕРКВУ НА СВОЮ СЛУХНЯНУ РАБИНЮ. ОТЖЕ, ЦЯ ПРАКТИКА ВИНИКЛА НЕ СЬОГОДНІ, В ПУТІНСЬКІ ЧАСИ, — ЇЙ ЩОНАЙМЕНШЕ ВЖЕ 300 РОКІВ

Євгеній Вікторович Анісімов наголошує: і до Петра царі московські прагнули підпорядкувати собі духовну сферу життя держави, домінувати над владою релігійною (згадаймо конфлікт Олексія Михайловича та Патріарха Нікона в середині ХVІІ століття, не останню чергу спричинений саме цим). Що ж до Петра, то він довів таку політику до абсолюту, до вищої  «досконалості» (лише один факт: 1700 року цей цар взагалі скасував звання Патріарх і передав невдовзі відповідні повноваження «Святейшему Синоду», цілком контрольованому ним особисто — причому ця інституція проіснувала аж до 1917 року!). Цар Петро розглядав усіх священиків — аж до найвищих — як посадових осіб, чий обов’язок — служити державі й персонально йому (про Христа реально не йшлося), так само, як це роблять чиновники будь-якого рангу. Православні священики були зобов’язані діяти як помічники слідчих спецслужб (страшного «Преображенского приказа», згодом — не менш страшної  «Таємної канцелярії»), в разі потреби, бути присутніми на тортурах (недарма блискуча праця Євгенія Анісімова називається «Російські тортури» — «Русская пытка»), ретельно «увещевать» в’язнів, сповідувати їх (проте Петро видав нещадний наказ: зміст таких сповідей обов’язково повідомляти у Таємну канцелярію, в разі непокори священик міг помінятися місцями з катованим — подвиг чеського святого Яна Непомука, якому король у ХІV ст. наказав відрізати язика за відмову відкрити таємницю сповіді дружини короля, був незбагненним у Московії часів Петра). Як правило, роль «слідчих у рясі» — вислів Є.Анісімова — виконували  «перевірені» й «надійні» попи з Петропавлівського собору.

Коли влаштовувалися судилища над важливими «державними злочинцями», серед членів суду обов’язково були вищі церковні ієрархи, які брали активну участь у розгляді справи (щоправда, включені до складу суду церковники особисто не підписували смертні вироки, посилаючись на заборону церковних соборів виносити вироки у світських судах, але все ж таки...). Петро та його наступники геть не рахувалися зі священним статусом монастирів і ставилися до них як до в’язниць, засилаючи туди «злочинців», часто хворих і покалічених тортурами. Але й самі священики теж ставали жертвами політичних розправ: їх заарештовували, катували, страчували, як і будь-якого з підданих «государя» (такий страх тримається століттями!). Жодні обставини — похилий вік, високий сан, повага серед православних, навіть загальновизнана святість — тут не рятували. У «підвали» потрапляли священики, котрі не згадували в церкві ім’я правлячого царя (цариці), забували згадати Синод, наважувались у чомусь критикувати церковну політику влади, заперечували справедливість скасування патріаршого сану тощо... Причому в натовпі прихожан під час церковних служб була сила-силенна потенційних донощиків!

Попри те, що існувало правило, що забороняло катувати священиків, — його легко обходили. «Таємна канцелярія» просто вимагала від Синоду надати попа для публічного позбавлення такого «злочинця» духовного сану. Коли це було зроблено, то, як писав Петро І про архімандрита Гедеона, котрий викликав його лють: «О нем объявить в Синоде, и когда с него тот сан сымут — накрепко пытать» (тобто — на дибу, батогом і вогнем. Такий от взірець «христианского государя»...).

Декілька «промовистих» нюансів до нашої теми. «Гуманна», «людяна» цариця Катерина ІІ (це вже 1763 рік) наказала суворо покарати — багатьма роками ув’язнення — архієпископа Ростовського Арсенія Мацієвича, який став на захист церковної власності. На несміливі докори О. Бєстужева-Рюміна у жорстокості монархиня відповіла так: «Не знаю, какую б я причину подала сумневаться о моем милосердии и человеколюбии. Прежде сего и без всякой церемонии и формы не по столь еще важным делам преосвященным головы секали ...»

Другий показовий момент. 1753 року, за часів цариці Єлизавети Петрівни, між Синодом та Сенатом (найвищою юридичною інстанцією імперії) зчинилася суперечка: з якого віку неповнолітніх «злочинців»-підлітків можна притягати до слідства й піддавати тортурам? Сенат: з 16 років, Синод — з 12 років (!).

І, нарешті, про знаменитого Феофана Прокоповича, українця, одного з головних ідеологів Петра. Він був «за сумісництвом» ще й експертом із релігійних питань у справах про «державну зраду» (коли йшлося про розкольників, високого сану священників тощо). Його підтверджувальний висновок як «експерта» означав тортури, часто — довічне заслання або й смерть. Робив він це охоче. Ще й інструкцію слідчим склав: «Пришед к подсудимому, тотчас нимало немедля допрашивать. Всем вопрошающим наблюдать в глаза и на все лице его, не явится ли на нем каковое изменение, и для того поставить его лицом к окошкам. Как измену, на лице его усмотренную, так и все речи его записывать». А поруч — диба, батіг і вогонь... Ось таким був наш «високоосвічений» філософ-землячок.

***

Зараз ми не будемо розглядати те зло, що його Московська церква накоїла у нас на Україні — переслідування інакодумців, гоніння на мову, русифікація впродовж трьох століть... Це — окрема тема. Скажемо лише одне — та церква глибоко покалічена страхом і злобою. Українцям слід це дуже добре знати і розмежуватися з нею якнайшвидше.