Повстанська війна: армія і народ

«Керівництво Української повстанської армії не лише теоретизувало, а й на практиці враховувало фактори ведення війни — при створенні з’єднань та об’єднань, у планах розгортання бойових дій, тактиці ведення бойових дій, стратегії визвольного руху. Це, в свою чергу, дало можливість не тільки створити армію, а й забезпечити її боєздатність»

ВІД ТЕОРІЇ ДО ПРАКТИКИ

Видатний теоретик повстанської боротьби Степан Фрасуляк (Хмель) писав, що для провадження війни потрібно політичне і військове керівництво, підтримка народу, національна та політична свідомість, військова підготовка кадрів, необхідна кількість зброї та спорядження. Невідомий автор праці «Партизанка (партизанський вишкіл)» основними факторами війни вважав чітко визначені політичні цілі, наявність політичного керівництва та командування армії, підтримка народу.

Керівництво Української повстанської армії не лише теоретизувало, а й на практиці враховувало фактори ведення війни — при створенні з’єднань та об’єднань, у планах розгортання бойових дій, тактиці ведення бойових дій, стратегії визвольного руху. Це, в свою чергу, дало можливість не тільки створити армію, а й забезпечити її боєздатність.

Дослідник партизанської теорії й практики В. Боярський на узагальненому досвіді ведення партизанських воєн робить такий висновок про ймовірність участі населення у війні: через кілька років окупації захопленої території ворог схилить на свій бік 10% населення, які стануть зрадниками. З них близько 3% активно співпрацюватимуть із ворогом і 7% стануть симпатиками окупаційної влади. З усієї іншої частини, а це 90% населення, тільки 20% візьмуться за зброю і вестимуть активну боротьбу. Інші, близько 70%, займуть вичікувальну позицію.

Для УПА чинник готовності людей до війни (не тільки безпосередня участь, а й підтримка визвольної боротьби) залишався надзвичайно важливим протягом усіх років збройного опору. Проте підтримка не була стабільною, вона коливалася, залежала від ставлення повстанців до населення, загального успіху збройного опору або його поразок, поведінки ворога й окупаційної політики. Щоразу це чудово ілюструють підпільні інструкції та накази, практичні дії повстанців.

Розглядаючи акції УПА, воєнні фактори треба поділити на дві категорії: суб’єктивні та об’єктивні, які можуть бути зовнішніми та внутрішніми. До першої категорії належать моральний фактор, якість і підготовка командного складу УПА, її структура або, іншими словами, організація армії та організація забезпечення. Об’єктивними факторами є час, погода й місце та придатний для дій армії рельєф.

Для ведення визвольної війни чи не найголовнішим із суб’єктивних факторів є моральний — психологічна готовність людей до участі у війні.

УВО та ОУН протягом довгих років готували громадськість до можливості повстання чи радше війни: широка й всеохопна пропагандистська робота, впровадження культу героїв, плекання військових традицій серед молоді. Першим значення підготовки не лише кадрового потенціалу ОУН, а й усього населення, до революційної діяльності зрозумів С. Бандера. Ставши провідником Крайової екзекутиви ОУН західноукраїнських земель 1933 р., він кардинально перебудував роботу організації: тепер ОУН працювала не лише у студентському середовищі та серед колишніх військовиків, а й «серед усіх суспільних шарів, з окремою увагою на село й робітництво». Це дало можливість започаткувати нову форму боротьби — масові акції, найвідомішими з яких стали антимонопольна та шкільна.

Другий Великий Збір ОУН травня 1941 р. оцінював як великий успіх «зорганізування реальної людської сили, готової і придатної до боротьби». Але цього виявилося недостатньо в час загострення відносин на зовнішньополітичній арені.

Хитра політика німців щодо «українського питання» та вступ у війну Радянського Союзу під прапором «визволення» Західної України з-під «гніту панської Польщі» дезорієнтували західноукраїнську громадськість. «Раптова зміна з напівтоталітарного польського режиму на диктаторську московську тиранію викликала велике почуття переляку серед національно і політично вироблених мас, які мріяли про незалежність своєї батьківщини», — писав оунівець Дмитро Куп’як. Радянська влада за два роки «господарювання» в Західній Україні показала своє справжнє обличчя, й тепер навіть ті, хто плекав якісь надії, усвідомили неминучість жорстокої боротьби не тільки заради здобуття держави, але й заради звичайного виживання.

Незважаючи на складність ситуації, Бандера зайняв безапеляційну позицію орієнтації на власні сили, на відокремлення від А. Мельника, який орієнтувався на перспективи союзництва з Німеччиною.

Бандерівці в постановах Другого Великого Збору твердили: народ відіграє свою роль у боротьбі з ворогом тільки тоді, коли буде опанований політичними гаслами ОУН та включиться в «плянову роботу, боротьбу, яка єдина веде до остаточної перемоги». В політичних вказівках «Боротьба й діяльність ОУН під час війни» говориться: «Засяг революції: пірвати маси до боротьби з Москвою, до боротьби на всіх ділянках життя, а передусім збройної». Мовилося про підготовку до збройного протистояння не тільки населення Галичини чи Волині. Розуміючи складність цього завдання в умовах війни між двома найпотужнішими силами у тогочасній Європі — Німеччиною та Радянським Союзом, — бандерівці цілком тверезо розмірковували, що «звуження всеукраїнської визвольної проблематики до одної української провінції» з огляду на мету є нереальним, бо «сама Галичина всієї України не визволить, байдуже скількома дивізіями».

ПСИХОЛОГІЯ ПОВСТАННЯ

Звісно, готовими до війни виявилися далеко не всі. Причин цьому було кілька. Схід України не міг повністю сприйняти ідеї здобуття незалежної держави за відносно короткий час. Тут покоління українців, які боролися за державність України в 1920-х рр., було винищено Голодомором та репресіями 1930-х рр. і не встигло прищепити фермент боротьби нащадкам. Попри це чимало вихідців зі сходу вступило до УПА.

У 1942—1943 рр. населення Галичини й Волині психологічно було готове до збройної боротьби під впливом не лише націоналістичної пропаганди. До цього прислужилися також німці, довівши своєю окупаційною політикою селян до межі повстання, готовність до якого підхопила ОУН, розпочавши в 1942 р. підготовку до створення УПА.

На Закарпатті ж спостерігаємо іншу ситуацію. Незважаючи на відповідний рельєф та прилеглість охопленої вогнем Галичини, тут не було створено жодного повстанського місцевого відділу через багатонаціональний склад регіону (українці, румуни, угорці, євреї, німці) й невисоку національну свідомість. Командир сотні Ярослав Юсип — «Журавель» — у звіті писав: «Національна свідомість між біднішим населенням стоїть низько. Називають себе русинами. [...] Чекали на прихід большевиків, бо уявляли їх собі такими, як подавала большевицька пропаганда. [...] робітниче несвідоме населення хотіло перебувати в такій державі, яка забезпечила б їх цілком харчами й одягом. Такою державою, про яку думає темна робітнича маса, мала б бути Чехословаччина».

Основою УПА були селяни, які не тільки становили 60% особового складу армії, але й активно підтримували діяльність збройного підпілля ОУН аж до завершення боротьби в середині 1950-х рр. Селянин чи не найбільше відчував на собі весь тягар війни та німецької й радянської окупаційної політики, оскільки господарство ставало об’єктом економічного зиску.

Інтелігенція складала лише 15% повстанців, і то це була студентська молодь або старі кадри ОУН. Інтелігенція, на відміну від селян, в умовах окупації більше коливалася, не мала єдиного бачення перспективи. Вона відігравала як позитивну, так і негативну роль у впливах на громадську свідомість та політичну ситуацію. Сучасник характеризував настрої інтелігенції так: «Довкруги УПА нагромадився в українському політичному світі, а головно в українській інтелігенції, ряд дуже крайніх понять. Від найбільш позитивних до найбільш негативних, від найрожевішого ентузіязму й оптимізму до найчорнішого песимізму й обруджування. Це так, зрештою, типове для української душі й для політичного невироблення інтелігенції, в якої солом’яний вогонь запалу чергується з чорною меланхолією та безпорадним опущенням рук».

Не варто забувати, що кадри підпілля — це те ж саме населення, тільки законспіроване, яке перебувало у підпіллі чи у відділах УПА зі зброєю в руках. Від його морально-психологічного стану залежала тривалість збройного опору. Відтак керівництво ОУН не сміло лукавити та ілюзорно сприймати жорстоку реальність — це могло завершитися катастрофою.

«Пропагандивні інструкції» від 5 грудня 1943 р., розроблені під час переходу фронту через територію дій УПА, мабуть, психологічно найскладнішого періоду для Західної України, говорять: «Не говорити, що ми переходитимемо від успіхів до успіхів, що ми, мовляв, у боротьбі ніколи не зазнаємо невдачі й поразки від ворогів. Бо так виховані кадри при найменшій невдачі на фронті революційної боротьби зневірюються у своїх провідників та у самій роботі».

Провід розумів, що навіть за наявності морально стійких та політично свідомих кадрів підпілля боротьба нічого не вартує без залучення широких кіл до участі у визвольному русі. Згадана вже інструкція вимагала: «В сьогоднішній суворий час ані на хвилину не забувати політичної роботи серед мас. Не віддалюватися від них і пускати їх самопас, бо інакше замість свідомої боротьби за Українську Державу будемо мати бунт голодної і невдоволеної маси».

Інструкція для пропагандистів та політвиховників «Політично-пропагандивна робота між населенням», яку за змістом можна датувати 1944 роком, чітко говорила: «Нашим завданням є піддержати в народі дух боротьби і активну поставу до життя». Наприклад, ОУН чітко пов’язувала явище сексотства з психологічним станом людей, з наслідком моральної депресії, що виникла через жахливий терор німецької та радянської карально-репресивних машин. Тому боротьба з сексотами вважалася не лише безпосереднім обов’язком Служби безпеки ОУН, а й обов’язком пропаганди.

Після закінчення Другої світової війни радянська влада кине на ліквідацію визвольного руху весь наявний і фактично необмежений ресурс. Підпілля чітко розуміло, в якій складній ситуації можуть опинитися й повстанці, й Україна загалом. Важливо було підтримати віру в ідеї визвольного руху: не замикатися в «організаційному гетто» і не вести боротьбу тільки за своє існування. Війна мусила тривати в тісному зв’язку з життєвими потребами населення.

Через це в «Інструкції до виконання Ч. 1/45» 1945 р. ставилося завдання: «Не допускати до витворення прірви між організацією і народом, до чого змагає саме радянська влада, а противно бути все між народом і бути для нього постійно взірцями праці і посвяти».

Після Другої світової: вибити ґрунт із-під визвольного руху

Повстанці не мали баз постачання ззовні. Тому спиралися на населення, яке відігравало життєво важливу роль, адже становило соціальну базу підпілля й надавало йому всі необхідні ресурси. Це добре розуміла й радянська влада, котра намагалася всіма засобами підірвати запілля (тили) УПА. Зробити це можна було єдиним методом, який застосувала польська влада на Закерзонні: 28 квітня — 30 липня 1947 р. шість дивізій Війська Польського під час операції «Вісла» виселили з українських сіл (Воєнної округи «Сян» групи УПА «Захід») 140 тисяч цивільного населення та 3800 підпільників арештували за причетність до підпілля й посадили до концтабору в Явожно. Таким чином, відділи УПА та підпілля ОУН були позбавлені підтримки. Через це частина підрозділів перейшла рейдом на Захід в Австрію, інші перейшли польсько-радянський кордон та продовжили діяти на території УРСР, ще частина — зазнала втрат у боях із польськими військами й перестала існувати.

Акція «Вісла» не могла обійтися без радників із Радянського Союзу, а досвід її реалізації був у постійному полі зору НКВС. Через кілька місяців у Західній Україні радянські карально-репресивні органи, не без урахування досвіду «Вісли», провели операцію «Захід».

21 жовтня 1947 р. у всіх західних областях України о 6.00 війська МДБ приступили до виконання операції «Захід». За десять годин виселили більшість із передбачених списками родин. Партійні органи мали на меті виселити 75 тис. осіб, хоча МДБ УРСР планувало репресувати всі 100 тис. осіб. Опісля МДБ звітувало про виселення з семи областей 77 791 особи, або 26 332 сімей. Щоправда, є твердження, що тільки з Чернівецької області за час операції, а тут вона тривала до 23 жовтня, виселили 76 192 особи. Операція проводилася в жовтні, після здачі контингенту (продовольчого податку), тобто після того, як населення виконало свої «зобов’язання» перед державою. Потім держава конфіскувала також майно депортованих.

Підпілля ж утратило можливість заготовки необхідного запасу продуктів та влаштування криївок у родинах симпатиків визвольного руху. Люди боялися надавати допомогу повстанцям, останні переживали за долі родин. Підпільник із Дрогобиччини В. А. Драгомирецький говорив: «Вся наша праця і боротьба проти радянської влади здармовані. Подальша боротьба безцільна. Опора підпілля ОУН в селі підірвана. Населення налякане виселенням, зустрічей із підпільниками уникає, до хат їх не пускають. Я особисто маю намір піти в МГБ...».

Заступник господарчого референта Калуського окружного проводу П. А. Голинський — «Рогач» — навіть вийшов із підпілля та здався органам. На допиті він розповів про психологічний стан серед низового членства та середньої керівної ланки ОУН внаслідок операції «Захід»: «У зв’язку з виселенням, у багатьох підпільників з’явилися занепадницькі настрої і замішання. Кожний боїться за долю своїх родичів. Керівники підпілля ОУН кажуть, що без жертв не обійтися. Однак бояться, що, якщо виселення повториться, то це підірве в населення віру в будь-який успіх ОУН і може призвести до того, що народ буде нас видавати органам влади або навіть фізично знищувати».

Однак повстанці швидко оговталися від шокового стану і впорядкували свої лави — відтак радянська влада не отримала очікуваного результату, хіба що спровокувала ще сильніший опір.

Придушення визвольного руху шляхом масового виселення в Західній Україні із самого початку було приречене на поразку. Щоб досягнути такої мети, радянська влада мала б організувати депортацію всього населення, окрім цілком лояльного. В цьому випадку йшлося не про десятки, а про сотні тисяч, а можливо, й мільйони людей. Технічно органи МДБ не могли цього зробити, а регіон зазнав би страшних економічних руйнувань. А той мізер активістів, який підтримував радянську владу, не був спроможний самотужки вести господарство.

Від ставлення до людей залежали перемога або поразка протиборчих сторін. В одному із підпільних підручників із тактики повстанець-теоретик «Ратник» писав: «Повстанці повинні дуже вважати на те, щоб не надуживати доброї постави населення до нас нерозважливими кроками (неконспіративне поводження і непотрібне наражування населення на небезпеку), та всією своєю поведінкою, ширенням наших кличів і вказуванням на займаницько-руїнницьку політику ворога, проти якої ми боремося, старатися населення цим з’єднувати собі». Такий підхід українського визвольного руху дав можливість йому протриматися найдовше в Європі в боротьбі проти тоталітарної машини СРСР — ще понад десять років після офіційного завершення Другої світової війни.