Про щирість тону і щирість переконань

Для заголовку цих нотаток автор використав назву відомої полемічної статті Івана Франка. Що ж, Франко актуальний і сьогодні, бо сучасні польсько-українські взаємини дають для цього підстави. Виявляється, не все тут з’ясовано, залагоджено, приведено до правових і моральних норм, як того вимагають європейські стандарти.

До Європи нам іще далеченько, отже, скористаємося мірою політичної щирості, якої так часто нам бракує у взаєминах, котрі «виростають» із минулого, але чомусь перебувають під його диктатом...

Статті історика Тараса Чухліба «Спільна спадщина України та Польщі: де зберігати батальні полотна Мартіно Альтамонте» («День», № 199-200, 2 — 3 листопада ц. р.) та Романа Кабачія «Навіщо того Грушевського в Україні виготовляти, щоб він лежав десь у коморі, припадав пилом?» («День» № 204 — 205, 9—10 листопада ц.р.) видалися мені гострими, але справедливими сигналами про те, що в міжнародній політиці й практиці з нашими західними сусідами час від часу дає про себе знати камінь спотикання.

Часом за розмовами про «європейський вектор» високопосадовці вдають, що його немає, інколи в романтичних мріяннях політики закидають його словесним камуфляжем, а він, чортів камінь, таки заважає, тобто робить своє...

Квітучої весни цього року, через кілька днів після того, як загинув Борис Возницький, істинний Герой України, кавалер численних польських державних і недержавних відзнак, було піднято веремію навколо чотирьох батальних полотен особистого художника польського короля Яна Собеського. За бажанням сановного володаря цей художник створив картини, які відображали тріумфальні битви під Віднем, Парканами (нині територія Словацької Республіки), під нашим Хотином та підмосковним Клушином... Відсилаю зацікавлених до статті авторитетного вченого, з якої можна дізнатися про умови, що передували створенню картин, чому король розпорядився зберегти їх у «родинній» Жовкві (нині районне місто неподалік Львова), що зображено на картинах і де належить після чергової реставрації їх експонувати. Попутно автор говорить про незаконність претензій деяких польських мистецтвознавців (а за ними, відчувається, стоять «режисери і постановники» від політики!), які порушують принципи елементарної етики в державі, котра розпоряджається набутками культури згідно з власними законами та порядками.

Як людина, що добре знала покійного, я готовий стверджувати, що Борис Григорович підписався б під публікацією Тараса Васильовича як співавтор. Та повернімося до суті конфлікту. Він має своє «коріння» в далекому минулому, себто в післявоєнні роки, коли Борис Возницький рятував мистецькі шедеври із церков, костелів, сплюндрованих замків та палаців. Так він дістався й до Жовкви, де в пограбованому костелі св. Лаврентія помітив на вікнах клапті пошматованого полотна. Так почалася рятівна епопея повернення до життя шедеврів світового малярства. Найвизначніший — «Битву під Віднем» — Борис Возницький переніс у відбудований Олеський замок. Саме тут, за історичними даними, народиться внук руського (українського) воєводи Івана Даниловича... Його назвуть Яном. І стане він королем Польщі Яном Собеським. Родинна лінія гетьмана Богдана Хмельницького також має відношення до Олеська.

Отже, експозиція, розпланована і вибудована Борисом Возницьким, не ігнорує польсько-українського контексту, який доповнено численними раритетами: дерев’яною скульптурою, давніми іконами, зброєю — козацькою і шляхетською, колекціями меблів, посуду, побутових предметів...

Стаття Т. Чухліба має велику пізнавальну цінність: чи не вперше протягом останніх десятиліть він показує важливість присутності на європейських полях битв української військової потуги (козацьких полків, людності, найманих озброєних загонів, своєрідних волонтерів чи й шукачів пригод). Але саме регулярне українське військо, зображене на полотнах Мартіна Альтамонте, спричинило перемогу над османами під Віднем: три народи — польський, український та угорський — мають рівні права перед історією. Стаття Т. Чухліба всіма аргументами — від історичних до конфесійних — підтверджує правильність рішення багаторічного директора Львівської галереї. До речі, він надзвичайно багато зробив для вивчення польського мистецтва в нас, а українського — в Польщі. Так от, саме Возницький запропонував, як сам про це згадував не раз, поняття «спільна культурна спадщина». А ще автор статті відкриває завісу над ситуаціями, які проектуються на нашу добу. У суперечках про спільну спадщину він відстежує нашу національну поступливість, синдром меншовартості. І справді. Польські патріоти — і раніше, і сьогодні — вміють цінувати національні вартості, відстоювати їх суцільною владною вертикаллю — від президента і прем’єра до сільського війта. А сьогодні влада, політичні еліти, чиновники від культури послідовно утверджують власну польську присутність — і дома, і на землях близьких сусідів, і далеко по світах.

А вишколені дипломати пильнують за кожною польською пам’яткою на колишніх «кресах». А численні урядові програми і всілякі Фонди (особливо «Фонд допомоги полякам на сході») — все працює «як дзигарек». Цього й нам треба вчитися. Але Кабінет Міністрів України, мабуть, не бажає, наші патріотичні організації — убогі, а чиновництво на місцях часто-густо готове поступитися не лише власним сумлінням, а й загальнонаціональною пам’яттю.

Та повернімося до різночитання поняття «спільна культурна спадщина».

Наші західні сусіди — політики й урядовці — поводяться та працюють більш цивілізовано й делікатно. Патріоти своєї Батьківщини, вони пам’ятають про різні конфігурації Польської держави в минулому й досі лікують рани «бездержавності», тож, боячись утратити державність у майбутньому, ладні закрити очі на українсько-польські конфлікти, але всіма силами нав’язують власне бачення історичного минулого з його польською домінантою, і ця домінанта прочитується в підтексті розмов, дискусій, доброзичливих заяв і про «спільну культурну спадщину». Але ж «спільна спадщина» — не торба з пирогами з нашої інтермедії, поставленої в Кам’янці Струмиловій ще в XVIII ст.! Кожна складова її має свою «біографію», тож право на спільне не слід з’ясовувати із застосуванням різних або протилежних критеріїв. Зацікавлена держава, згадуючи своє панівне становище щодо іншої (нехай навіть і незалежної сьогодні!), дуже неохоче бажає ділитися з нею «нажитим добром», а що вже ділитися по-братньому?! Сюжет «братнього поділу» цінностями, викраденими або награбованими в Україні, експлуатується сучасною Росією — це стосується «нерухомого» історичного майна! Але експлуатується з користю для себе.

Пристрасті щодо обсягів, потаємних переміщень і тримання у сховищах цілих колекцій та архівів, привласнених за трагічних (як для кого) обставин, ігнорування права на власність згідно із заповітом утворювача цінної збірки, повертаються непоправними втратами для сторін, які не зуміли знайти порозуміння. Так трапилося із гравюрами А. Дюрера, реквізованими німецькою владою під час Другої світової війни із Львівської картинної галереї. Колекція розпорошена, вона вже не повернеться ні до Львова, ні до Кракова, ні до Варшави...

«Спільновласницькі» пристрасті найчастіше спалахують тоді, коли мова заходить про справи, які стосуються міжетнічних проблем, не так довоєнних та післявоєнних, як сьогоднішніх — між «кресов’яками» та «надсянцями».

І раптом — суперечки довкола зручних, здавалося б, дефініцій.

Після двох «атак» на Львівську національну з боку музейників та чиновників від Міністерств культури Польщі та України (червень ц. р.) пролунало декілька залпів «важкої артилерії».

Посол Республіки Польща в Україні дав інтерв’ю двом газетам — «Високий замок» (5—11 липня 2012 р.) та «Дзеркало тижня» (1 вересня 2012 р.). Позиція пана посла однозначна: картини Альтамонте — спільна культурна власність Польщі та України, а тому... А тому картини слід передати Жовківському костелові ім. св. Лаврентія.

У «твердості» лінії Його Ексцеленції я переконався під час приватної зустрічі. Інтелігентний, толерантний п. Генрік Літвін своїми знаннями у сфері польсько-українських відносин може бути взірцем для багатьох українських дипломатів. До того ж бездоганно володіє українською мовою, а про «баталії» навколо картин Мартіно Альтамонте — «в матеріалі» найменших подробиць.

Оскільки статтею Т. Чухліба газета «День» поставила всі крапки над «і» й тим самим вивела польську сторону з вельми незручного становища, будемо вважати, що «статус-кво» відновлено: картини мають експонуватися в Олеському й Золочівському замках, а для Жовкви слід виготовити досконалі широкоформатні копії.

Та якби на цьому проблема «спільної культурної спадщини» була вичерпана! Якби... Бо й справді, численні замки та палаци на українських землях, які будувала спольщена українська шляхта, неможливо розділити на «своє» й «чуже».

Згадаймо Вишнівець, Збараж, Бережани, Теребовлю... А Підгорецький замок, проектантом якого був француз Боплан, він же архітектор замку в Кодаку...

А от пам’ятник Адамові Міцкевичу у Львові має риси і спільності й окремішності — його авторами були українець Михайло Паращук і поляк Антон Попель. Чи не до «спільної спадщини» належать лемківські церкви, дзвіниці, ікони, творчість геніального художника-примітивіста, котру деякі автори приписують винятково польському мистецтву? А чи наголошують польські літературознавці на такому факті: сучасний класик Єжи Гарасимович, чий талант формувався під впливом Антонича і «лемківської стихії», залишив заповіт, у якому просив вважати себе українським поетом, який писав польською мовою?.. Але політика, немов лиха чаклунка, ладна перемішати праведне з грішним, аби тільки — скандал, аби сварка. Через те дефініцію «спільна спадщина» слід сприймати як умовне визначення. А щоб воно стало прийнятним без будь-яких застережень із того чи з іншого боків і стало правовим еталоном, потрібно опрацювати таку концепцію, яка б відповідала історичній правді, науковим критеріям і... загальній культурі і «в нас», і «в них».

«День», опублікувавши статтю Романа Кабачія, не просто продовжив злободенну тему, а, сподіваюся, привернув до неї увагу політиків, істориків, археологів, музейників, журналістів.

Автор зафіксував (хотів було написати: сфотографував...) сучасну ситуацію в Холмі, в легендарній столиці князя й короля Данила Галицького.

Русько-українські акценти тут почасти стерто, почасти приглушено. Я це також можу підтвердити, бо 1999 року разом із архітектором В. Каменщиковим їздив до Холма з метою підшукати місце для встановлення пам’ятного знака князю й королю Данилові Галицькому, котрий мав би був урочисто відкритий за участю президентів Польщі та України — А. Квасневського та Л. Кучми.

Ми з хвилюванням піднялися на узгір’я. Звідси, як свідчить літописець, в ясну погоду можна було бачити відносно недалекий Львів. Потів наблизилися до Пречистенського собору, в криптах якого поховано Данила Романовича, а також його сина й онука.

Нам не вдалося знайти відповідного місця для знаку ні на подвір’ї, ні всередині храму.

А в підземелля доступ, як нам повідомили, давно замуровано. Зі статті Р. Кабачія дізнаємося: завдяки міністру Петрові Порошенку з’явилася надія доступитися до головної Крипти — принаймні нашим археологам. А яким буде наступний крок найвищої влади Польщі, коли навіть на табличці — польською, російською та англійською мовами (українську проігноровано) — виписано загальники: «Холмська гора є місцем релігійного культу з багатолітньою традицією...» І далі — рекомендація, як поводитися: для мешканців Холма і туристів.

З усього видно, що відносно Данила Галицького в місті, ним заснованому, існує несприйняття, котре нам, українцям, зрозуміти важко: то був один із найвидатніших вінценосних мужів на європейському просторі, людина, яка вела гідний міждержавний діалог як на Заході, так і на Сході... І тут аж проситься аналогія: декілька років тому у Львівському римо-католицькому кафедральному костелі було відзначено 400-річчя одруження польського короля Яна Казимира. До речі, за присутності високих державних посланців обох країн.

Ще складність у Холмі з гідним пошануванням пам’яті уродженця цього славетного міста Михайла Грушевського. Автор статті нагадує про те, що 20 років тому на будинку, де мешкала родина Грушевських, встановлено меморіальну дошку першого президента незалежної України.

Не сьогодні виникла думка, що необхідно встановити пам’ятник Грушевському. Але, як зауважує Р. Кибачій, «дедалі складніше розгортається дискусія про доцільність і взагалі потребу вшанувати його постать».

Що називається, приїхали! Хіба такі справи, як доступ до крипти Данила Галицького чи встановлення пам’ятника Михайлові Грушевському винятково належить до компетенції «місцевих» держслужбовців, газетярів чи ще там когось?! Чи їхнє право вето (nie pozwaliam) матиме силу й надалі?!

Тому, коли іноземні дипломати педалюють на спільності історичної та культурної спадщини, виникає бажання зацитувати ще один уступ зі статті Романа Кабачія:

«Те, що не є польським (особливо, коли це українська спадщина), нерідко сприймають неоднозначно. Бракує розуміння того, що в історії Холма своє повноправне місце має також (а, може, насамперед ? — Р.Л.) український, руський компонент. Наслідком цього є те, що в назвах вулиць чи площ міста, а також у популярних виданнях про його історію і сучасність доволі важко знайти свідчення про українську спадщину і традицію».

А що казати нам, коли до спільної культурної спадщини долучаються новітні й політичні компоненти (не тільки чиновники, а й суборендатори)? Так, у селі Більшівці Галицького району (Івано-Франківщина) відбудовано монастир Якуба Стрети й костел Благовіщення (XVII ст.). Комплекс входить до складу заповідника «Давній Галич». Господарюють тут отці-францискани римо-католицького чину, відправляють літургії українською мовою. Але ніхто — ні місцева влада, ні представники українських конфесій — не висловлюють заперечення щодо одностороннього ставлення до «спадщини», збереженої й підтримуваної коштами Євросоюзу на українській землі. І — зовсім свіжий приклад. На початку вересня цього року в Кременці, як і щорічно, відбувалися урочистості на честь Юліуша Словацького. Але цього разу половину подвір’я музею зайняли величезний банер та фотовиставка, присвячені маршалові Ю. Пілсудському. Промовець (правнук державного діяча, діяльність якого неоднозначно трактується в Україні) інформував прихильників геніального поета про справи, які могли б, напевно, когось зацікавити. Але дома. У Варшаві чи Кракові... На превеликий жаль, у тому, що акценти зміщуються подібним чином, є й наша, українська вина. Ми хоча б інколи почули щось конкретне про українсько-польську співпрацю? А чого очікувати від прем’єр-міністра, уряду, міністерств і відомств так званої гуманітарної сфери? Коли щось і відбувається, то на прикордонному рівні (теплі братні зустрічі!), але не більше: Україна не пропонує ні окремих проектів, ні продуманої міжнародної культурницької політики. Європа обходиться без нашої участі. І Польща — також!

Але є обнадійливі винятки. Наскільки мені відомо, холмська проблематика турбує директора Музею Михайла Грушевського у Львові пані Марію Магунь, письменника та краєзнавця Юрія Гаврилюка (живе в м. Бяльську-Бялій, видає журнал «Над Бугом і Нарвою»), а ще голову товариства «Надсяння» (м. Львів) Володимира Середу. Можливо, з їхньої ініціативи та завдяки їхній праці й розпочнеться в Польщі відродження української історичної та культурної присутності. Й прихильні до України та українців поляки зрозуміють: і наші, й їхні надбання, покладені до спільної історичної та культурної скарбниці й для нас, і для них — святе!

Дорожню карту співпраці двох незалежних держав, безумовно, треба довершувати і вдосконалювати. Деякі пропозиції хочу висловити (сподіваючись, що їх буде враховано тими, кого це стосується...)

1. На найвищих державних рівнях Республіки Польща та України підписати довготермінову угоду «Про гуманітарне співробітництво та пріоритетні програми в галузі культури, мистецтва та збереження національної спадщини».

2. Провести докладну інвентаризацію надбань історії та культури, що викликають взаємне зацікавлення, визначити механізми та фінансові можливості щодо їх збереження та популяризації.

3. Затвердити правові основи переміщених національних цінностей, опрацювати чітку схему реституції та надання в депозит рухомих пам’яток історії та культури.

4. Надати державну допомогу щодо збереження історико-культурної спадщини на етнічних територіях у Польщі та в місцях, історично пов’язаних із польською присутністю в Україні.

5. Затвердити програму підготовки виходу в світ енциклопедичних видань, мистецьких альбомів та каталогів, довідкової літератури про найвизначніші пам’ятки історії та культури України та Польщі.

6. Забезпечити виготовлення копій музейних артефактів, цифрових дублікатів, упорядкування й опис архівних матеріалів, які належали численним українським інституціям.

7. Відновити видання часопису «Kultura», надавши йому діалогічного характеру з метою співпраці між польською й українською елітами. Звичайно пропонований «план дій» дуже загальний. Звичайно, треба вести мову й про музеї, котрі мали б, так би мовити, представницький характер.

Закінчу ці нотатки слушним побажанням-висновком автора «Спільної спадщини...»: «Отже, необхідно об’єднати зусилля України та Польщі задля відродження спільних сторінок нашої історії, рівноправного культурного діалогу та реституції музейних цінностей. Напередодні святкування 330-ї річниці Віденської битви в Європі потрібно також сприяти утворенню на теренах Львівської області музею або музейної експозиції «Україна-Русь у битвах з Осьманською імперією в останній чверті ХVII ст.», проведенню відповідної наукової конференції, встановленню меморіальної дошки у Львові на честь участі українських вояків у вікопомних для всієї Європи подіях, виданню історичних книжок тощо. Адже пам’ять про Віденську та Парканську битви 1683 року належить не тільки Польщі, а й Україні, Австрії та іншим країнам світу».

До речі, ця дата припадає на наступний рік... А 2014 р. принесе 750-річчя від дня смерті Данила Галицького. Чи готові ми — в Україні, в Польщі та на всьому європейському просторі — гідно відзначати ці вікопомні ювілеї? Вірю, що цьому посприяє редакція газети «День», здійснюючи свій патронат над «спільною спадщиною». Бо вміє й може рятувати найскладніші та найболючіші сторінки історії від забуття і кривотлумачень. Адже послуговується перевіреним інструментарієм: щирістю тону, котрий іде від щирості переконань!