Протектор козаків та «гетьман» індепендентів
Підстав для проведення паралелей між постатями козацького гетьмана й лідера Англійської революції спостерігачі та дослідники бурхливих європейських подій середини XVII сторіччя мали більш, ніж досить. Обидва народилися наприкінці століття і померли майже одного віку, в зеніті слави. Обидва повстали проти своїх королів та уславили себе у битвах як визначні полководці; їхнім прапором була віра; непереможні за життя, по смерті стали об’єктами варварської помсти: звірячою політичною некронікією (чи то некрофобією?) навіки «уславились» Стефан Чарнецький та король Карл II. Коронний гетьман Речі Посполитої, захопивши Суботів, «выбросил из могил кости Богдана Хмельницкого и сына его Тимоша и сжег их на площади» (Дмитро Яворницький). За наказом Карла II Стюарта забальзамовані рештки Кромвеля були ексгумовані, тіло повішене на лобному місці і згодом закопане під шибеницею, а головою, насадженою на шпиль Вестмінстер-холлу, роялісти милувалися аж до кінця правління цього «відреставрованого» монарха.
Польський історик Л.Кубаля писав: «Чужоземці порівнювали Хмельницького з Кромвелем, бо це порівняння напрошувалося само собою, особливо в ті роки, коли обидва вони привертали до себе ледве не виключну увагу Заходу й Сходу Європи», а П. Шевальє заявляв у передмові до своєї «Історії війни козаків проти Польщі», що в ній читачі знайдуть «образ мужа, який для того, щоб піднятися над іншими, приводить у рух величезний механізм та наводить жах на те королівство, якого ні всі могутні держави християнського світу, ні навіть могутня імперія турків не змогли похитнути. Одним словом, Кромвеля, який вдруге з’явився на Русі, який був не менш честолюбний, хоробрий та спритний, ніж Кромвель в Англії». Як «двох найбільших бунтівників» характеризував Кромвеля й Хмельницького тогочасний французький поет Жан Лоре в своїй «історичній музі», котра «являла собою своєрідну «бурлескну газету» з відповідним щотижневим оглядом подій у Франції і всій Європі (1650 — 1664). Оскільки для Лоре, як він сам про це каже, основне джерело інформації — це «те, що говорять при дворі і в місті», робимо висновок, що наведене зближення було тоді популярне у Парижі. Аналогічні порівняння подій на Україні з подіями в Англії, а Кромвеля з Хмельницьким були досить поширені також в тогочасній італійській історіографії, а найповніше вираження знайшли в «Історії громадянських війн останнього часу» М.Бізаччіоні, перший том якої відведено Англійській революції, а в другому томі центральне місце посіла Визвольна війна в Україні» (Д.Наливайко).
Проте на відстані віків події, що відбувались в середині XVII століття в різних кінцях Європи, набувають іншого значення та інших оцінок. Громадянська війна Кромвеля з англійським абсолютизмом остаточно утвердилася в історії як Англійська буржуазна революція, що мала надзвичайно велике значення для світової історії, в той час як очолювана Богданом Хмельницьким козацька революція та його «wojna domowa» поступово трансформувалась у «Визвольну війну українського народу за возз’єднання з Росією» і нарешті стала невеличким розділом історії російської, а згодом і радянської імперії.
Ще зовсім недавно існували лише суто академічні докази хибності такої російсько-радянської інтерпретації нашої історії, які з відомих причин не набували широкого розповсюдження та визнання. Тепер, після розвалу СРСР, значущість Хмельниччини як події світового масштабу, революції, що змінила обличчя Європи та світу, є доведеною емпірично: адже лише декларація про незалежність України, на відміну від декларування своєї незалежності іншими частинами Радянського Союзу, поклала край останній імперії світу. І була це саме та Україна — створена 1648 року славною революцією під приводом Богдана, країна, яка три з половиною століття існувала у міфах народу та ділах його героїв, аж поки на порозі третього тисячоліття світовий дух не обрав її, аби змінити хід всесвітньої історії.
Це зараз ми сприймаємо «революцію» виключно як соціальне явище, завдяки якому у суспільстві запроваджується щось нове — норми, ідеали, закони тощо. У цьому розумінні кажуть, наприклад, про наукову чи соціальну революцію. Проте у первинному розумінні революція (re-volutio) — це повернення до старого, відновлення того, що теперішній стан речей відміняє та заперечує. Саме так сприймався термін «революція» в XVII сторіччі. Революціонери Кромвель та Хмельницький взялися за зброю задля відстоювання давніх, споконвічних прав своїх народів, прав, що їх теперішня влада ігнорувала, обмежувала та порушувала.
«Молим тебе, великого государя нашего твое царское величество, — писав гетьман до московського царя (переклад дяків Посольського приказу) — изволь нам права, привилея, свободы и все добра отческие и праотеческие, з веков от князей благочестивых и от королев наданые , утвердити и своими грамотами государскими укрепити навеки». (А ще гетьман писав: «Обычай тот бывал, чтобы всегда Войску Запорожскому платили».) Гетьманське «моління», тобто умови протекторату, царем визнавалися саме у такому революційному формулюванні: «Велели им быти под нашею царского величества высокою рукою по прежним их правам и привилиям, каковы им даны от королей польских и великих князей литовских , и тех их прав и вольностей нарушивати ничем не велели, и судитись им велели от своих старших по своим прежним правам». Такими ж посиланнями на «давні права та привілеї» обгрунтовувала обвинувачення проти короля Карла I і англійська палата громад. В проекті ордонанса щодо притягнення короля до судової відповідальності сказано: «Карл Стюарт, нинішній король Англії, не задовольняючись багатьма зазіханнями на права та свободи народу, вчиненими його попередниками, взяв собі за мету повністю знищити давні та основоположні закони і права цієї нації» .
На відміну від майбутніх революціонерів, які задля світлого майбутнього бралися руйнувати старий світ дощенту і з цієї причини не мали жодних проблем із узгодженням своїх дій з традицією чи прецедентом, революціонери — захисники старовини — мали на це зважати. Проблема полягала в тому, що протистояла їм не новітня новація, а така ж старовина — у вигляді королівської влади та принципів «звичайного послушенства». Найбільш гостро ця проблема постала перед Кромвелем, адже Англія була країною з давніми традиціями судочинства, заснованого на прецеденті. Коли головуючий на суді над королем Джон Бредшоу, верховний суддя графства Чешир, заявив підсудному: «Ми сидимо тут владою громад Англії, перед якою всі ваші попередники і ви відповідальні», Карл I слушно заперечив: «Покажіть мені хоча б один прецедент». Король був правий — прецедентів не було. Тому тут були конче потрібні правові, але одночасно й революційні методи — вже в новітньому розумінні цього слова.
Не в останню чергу англійський протектор славний тим, що прийняв виклик, і король-тиран був осуджений судом та законно страчений на очах народу, а не раптово помер у коридорах палацу внаслідок «апоплексичного нападу» чи «гемороїдальних кольок». Саме це викликало нечуваний резонанс у Європі. Як пише М.Барг, «европейцев XVII века было трудно поразить сообщением, что в такой-то стране подданные подняли мятеж против «своего» законного государя. Как известно, на протяжении всего этого столетия мятежи сотрясали троны во многих европейских государствах... И все же облетевшая Европу в начале 1649 г. весть о том, что по приговору созданного «мятежниками» суда английскому королю Карлу I Стюарту палач публично, при огромном стечении народа отрубил голову, была потрясающей, неслыханной. Коронованные особы содрогнулись и в странах, далеких от мятежного острова, в том числе и царь московский Алексей Михайлович, выразивший свое негодование по поводу того, что англичане своего короля «до смерти убили».
Увага, яку сучасники англійських подій приділяли революції в далекій Речі Посполитій, пояснюється пошуком прецеденту. Кромвель, який не знаходив прецедентів в історії своєї країни, міг би послатися на прецедент історії світової. Якщо на іншому кінці Європи під приводом іншого революціонера народ підняв переможну руку проти свого монарха, отож, революція взагалі є справою богоугодною та виправданою. Чи не тому у посланні до Хмельницького англійський автор, навіть, можливо, сам Кромвель, пише: «Титул від англійців, даний Хмельницькому: Богдан Хмельницький, Божою милістю генералісимус війська і стародавньої грецької релігії та церкви, володар всіх запорозьких козаків, страх і знищувач польської шляхти, завойовник фортець, викорінювач римських священиків, переслідувач язичників, антихриста й іудеїв...» (решта документа, на жаль, не збереглась)?
Центральним пунктом обвинувачувальної промови, що її виголосив Джон Бредшоу, були не конкретні злочини Карла I, а абстрактно-історичні міркування про народ як джерело влади, суверена як посадову особу та право народу на повстання в разі неналежного виконання найвищим державним посадовцем своїх обов’язків. «Чи були ви, — звернувся до короля суддя Бредшоу, — заступником Англії, ким ви за посадою зобов’язані були бути, або ж її ворогом та руйнівником, нехай судить вся Англія та весь світ». Апелювання до «всього світу» вкрай характерне. «Весь світ» спостерігав у той час не лише за Англією, але й за Україною.
Після гучних перемог під Жовтими Водами, Корсунем та Пилявцями в Україну прибули комісари польського уряду новообраного короля Яна Казимира. Маючи багатий досвід брехливих обіцянок на переговорах із повсталими козаками, а також враховуючи масштаб нинішнього «заколоту», поляки обіцяли все та відразу: прощення всіх попередніх вчинків, свободу давньої грецької релігії, збільшення реєстрового війська, відновлення давніх прав та свобод запорізьких та особисто Хмельницькому — гетьманську булаву. Як згадує один із комісарів, львівський підкоморій М.Мясковський, щоденнику якого ми маємо дякувати за докладне викладення позиції Хмельницького, гетьманові вручили оздоблену бірюзою булаву та червону корогву з білим орлом та написом: Ioannes Casimirus Rex. «Прийнявши те та інше досить недбало, Хмельницький подякував по-козацькому, а потім запросив нас до себе в дім. Перед обідом й.м. (його милості) воєвода (Адам Кисіль. — Є.З. ) виголосив у приємних та відбірних висловах промову, показуючи гетьману, якими щедрими були дари, котрих він бажав та які сьогодні отримав від й.м. короля». З української сторони простіше за все було б піддати сумніву – і цілком справедливо! – спроможність протилежної сторони тримати дане слово. Проте Хмельницький залишився у правовому полі та суто правовими аргументами уразив поляків у самісіньке їхнє шляхетське серце: «Я не отримав сатисфакції за кривди, що їх завдали мені Чаплинський та Вишневецький. Перший має бути неодмінно мені виданий, а другий наказаний; тому що від них є причина кровопролиття та всіх смут». Гетьман знав, що казав: ніколи королівська влада не видала б польського шляхтича! Це доводило неспроможність сюзерена виконувати свої обов’язки щодо свого васала Хмельницького. І тоді васал має право відстоювати своє право самотужки, силою зброї, навіть проти короля. Якщо король не може встановити правовий лад у державі, то він не має права вимагати послушенства у підданих. У польській державі, дорікав комісарам Хмельницький, панує анархія, вільною почувається лише католицька шляхта, навіть король не є вільним: «Король королем будет, щоби карал і стинал шляхту і дуки і князі, щоби вольний був собі – згріши князь – урізати йому шию, згріши козак – тоє є йому учинити... Не схочет король королем вольним бити – як ся видит».
Цікаво, що жодного правового аргументу польської сторони підкоморій у своєму щоденнику не наводить. «Ми просили його, доводили, переконували згадати про Бога та короля, подумати про наслідки таких вчинків, схаменутися, та нічого не допомогло». Що мало допомогти, які докази? — залишається незрозумілим. На згадку про Бога Хмельницький іронічно зауважив: «Святий патріарх у Києві благословив мене на цю війну (...) і наказав винищити ляхів. Як же мені не коритися великому владиці, главі нашій та люб’язному гостеві?» Нічого розумнішого за образи на адресу гетьмана комісари вигадати не могли, мовляв, «важко було говорити з навіженим звіром». Справді, важко, коли бракує вагомих аргументів! Облили брудом і безвинного єрусалимського патріарха; навіть понавигадували, нібито у Москві, куди відбув Паісій, «цей волоцюга був погано прийнятий... Москва впізнала самозванця та обманщика» («государь, встав, патриарха встретил от места с полсажени. И патриарх государя благословил, а благословя государя, целовал руку, а государь патриарха целовал в правое плечо» – досить дивне у московітів обходження з волоцюгою, розбійником та самозванцем).
Богдан Хмельницький усвідомив своє високе призначення вже після того, як полум’я революційного повстання розгорілося (про його масштаб свідчить цікаве зізнання Мясковського: «По дорозі челядь наша обох статей, навіть дівчата, переходили до козаків»). Тоді він придумав таке, про що «ніколи не мислив...: виб’ю з людської неволі народ весь руський. А що первей о шкоду й кривду свою воював, тепер воювати буду о віру православную нашую».
В діях Олівера Кромвеля релігійний чинник був визначальним із самого початку його політичної діяльності. Перша зафіксована промова члена парламенту від Гентінгдону була присвячена захисту пуританських поглядів Томаса Бірда, автора книги «Театр Божих відплат» та шкільного учителя Кромвеля. Характерно, що коли король наказав припинити засідання цього парламенту, Кромвель був серед тих, хто не підкорився наказу. Через одинадцять років, вже будучи членом так званого Довгого парламенту, Кромвель встав на захист Джона Лільберна, якого ув’язнили на невизначений термін («який королю заманеться») за розповсюдження пуританських памфлетів. Як згадує рояліст Філіп Уорік, цій справі Кромвель «надав таке велике значення, що можна було подумати, що... у великій небезпеці опинилась сама держава». Так воно насправді й було: королівська сваволя вважай щонайбільше виявлялася у релігійному переслідуванні; жорстокість влади примушувала багатьох пуритан шукали порятунку у Новому Світі. Тому «справа Божа» та «справа парламенту» були нероздільні у думках та діях Олівера Кромвеля; він був «ратником Господа» в армії парламенту та генералом на службі у провидіння Божого.
З погляду пуританина, королівська влада не має у собі ніякої харизми. Томас Бірд вчив школяра Олівера, що «добрі государі були дуже рідкісними у всі часи» та «навіть найвеличніших та наймогутніших з них не мине караюча десниця Всевишнього — вони, як і прості смертні, мають підкорятися громадянському закону». Тому на полі бою Кромвель був ладен розрядити свій пістолет у короля, як у будь-яку приватну особу, опинись той у ворожих лавах, і радив своїм солдатам вчинити так само. А якщо чиясь совість цього не дозволяє, то він радить таким «совісним» не перебувати під його командуванням. На превеликий жаль, для народу Англії, який страждав від тривалої війни, помірковані командувачі армії парламенту боялися не так короля, як перемоги над помазаником Божим. Граф Манчестер, наприклад, так розтлумачив веління своєї совісті: «Якщо ми розіб’ємо короля дев’яносто дев’ять разів, він все таки залишиться королем, як і його нащадки після нього. Якщо ж король розіб’є нас хоча б один раз, всіх нас повісять». Кромвель відповів: «Мілорде, якщо це дійсно так, то навіщо нам було ставати до зброї?... Якщо це так, то укладемо мир, якими б принизливими не були його умови».
Ані страху, ані пієтету перед «королівською харизмою» не мав і протектор козаків. Певним чином цьому, звичайно, сприяла виборність, а не спадковість польської королівської влади. Як переповів патріарх Паісій московським дякам, «присылали к гетману двух посланцов своих езуитов и иных людей о миру и о королевском обиранье, кого им на королевство Бог даст, и черкасы де им в том отказали, кого они хотят, того и обирают» . Але головна причина полягає у чіткому розумінні козацьким гетьманом сутності влади, королівської в тому числі, — яка сутність полягає у договорі (в тому числі і суспільному). Московському послу Г.Унковському гетьман намагався розтлумачити цивілізовані принципи договірних відносин: «И царского величества вечному докончанью нарушенья в том нет, потому повинны мы были и крест целовали Владиславу королю. А ныне в Польше и в Литве обрали на королевство Яна Казимера, брата Владислава короля, и коруновали и присегали Польша и Литва, а король им присегал (! – Є.З. ), а нас Господь от них избавил — короля мы не обирали и не коруновали и Божиею [милостью] тем от них стали свободны» .
Наскільки правовими були думки та дії Богдана Хмельницького видно на прикладі змін, що їх зазнала протягом революції гетьманська титулатура. На прапорі, що його 20 лютого 1649 року (ст.стиль) передали гетьману польські комісари, був напис, який не потребує розшифрування: Ioannes Casimirus Rex. А лист від 8 червня 1648 року, що його гетьман надіслав московському цареві і в якому йдеться про перші перемоги над поляками та про бажання мати «собі самодержца господаря такого в своєй землі, яко ваша царская велможность православний хрестиянский цар», підписаний — «Богдан Хмельницкий, гетман з Войском єго королевской милости Запорозким». Між іншим в листі сповіщається про смерть того короля, чиєю милістю є Військо Запорозьке, і про те, що «земля тепер власне пуста». Згодом ця «пустота» позначилась на гетьманській титулатурі: додавання слів «єго королевской милости» зникає, і до укладення Зборівського договору Хмельницький підписується просто – «Богдан Хмельницкий, гетман з Войском Запорозким, рука власна». Згодом визначений цим договором титул – «Божию милостию великого короля Іоана Казимера полского і великого князя литовского, руского і інних королевств, Богдан Хмельницкий, гетман великого Войска Запорозкого» – знов зникає після фактичної денонсації Білоцерківського договору. Нарешті, 8 січня 1654 року в листі до царя Олексія, нового законного сюзерена, з’являється підпис: «Богдан Хмельницкий, гетман с Войском вашего царского величества Запорожским».
Враховуючи характерну символічність феодальної культури, слід визнати, що такі формальні зміни мають змістовне історичне підгрунтя (нагадаймо, що casus belli був знайдений Москвою у неправильному титулуванні поляками царя: «А терпети больше того нельзя, потому что многие годы в королевских грамотах и в порубежных листех писали их государские имянованья и титлы мимо вечного докончанья и посольского договору, со многою пропискою»). Отже, не у харизмі справа, а в суто правовому обличчі гетьманської політики; московські дяки, перекладаючи гетьманські листи, недарма констатували: «А на подписи у листа государево имянованье и титлы написаны все сполна». Виходить, не лише революційні перемоги на полі бою поєднують історичні постаті протектора козаків та «гетьмана» індепендентів; паралелі знаходимо і в правовому полі.
Декому Англійська революція здавалась (і здається) Заколотом, Великим, але Заколотом. Дійсно, монархію досить швидко було реставровано, палату лордів відновлено, республіканські закони скасовано. Так само сприймалась (у певних колах сприймається й досі) Велика українська революція 1648 року та її наслідки. Мовляв, «воно і так було наше», котре нині, внаслідок якихось дивних обставин, тимчасово стало «чужим». Але як Кромвель безповоротно повернув англійську монархію до часів «Великої хартії вільностей», так і революція Хмельницького повернула Польщу у межі 1569 р., а Московію — до європейських кордонів 1648 року. Щоправда, через століття. Ну то й що ж — історичне правосуддя неспішне, але невідворотне.
