«Прийшли росіяни – все було одразу розорено...»

Добре відомий в Україні Сергій Марков (екс-депутат Держдуми та екс-член ПАРЄ, довірена особа Володимира Путіна на президентських виборах, професор політології etc., etc.), нещодавно у виступі на російському телебаченні авторитетно заявив: «В Украину вошли огромные русские области, Крым и Донбасс, великие русские города: Одесса, Харьков, Николаев, Днепропетровск». Чи так це?

ХЕРСОНЕС—АХТІАР—СЕВАСТОПОЛЬ

Ще за президентства Ющенка у самому центрі Севастополя на вулиці Леніна постав монумент Катерині ІІ, на постаменті якого вибиті слова з указу імператриці: «Объявляем сим волю нашу устроить следующия укрепления: ...Крепость большую Севастополь, где ныне Ахтияр и где должны быть Адмиралтейство, верфь для первого ранга кораблей, порт и военное селение». Але от проблема: указ був підписаний 15     червня 1784 року. А місто офіційно засноване на рік раніше...

Що ж, ім’я Катерини ІІ — символ «історичних прав Великої Росії» на ці землі. Тому реальний засновник Севастополя — адмірал Томас (або, за русифікованим варіантом, Фома Фомич) Маккензі (Мекензі) — мало кого сьогодні цікавить. А от в Російській імперії, попри офіційну пропаганду, добре знали, хто є хто. У Військовій енциклопедії (СПб, 1914) написано: «Мекензи Фома Фомич (Томас) — основатель г. Севастополя». Тоді місто звалося Ахтіар. А у нотатках учасника подій, майбутнього адмірала Дмитрія Сенявіна сказано: «Назначив места под строения, доставив туда надобное количество всякого рода вещей и материалов 3-го числа июня месяца, адмирал [Маккензи] заложил четыре здания... Часовня освящена 6-го августа, кузница была готова в 3 недели, пристань сделана с небольшим в месяц, а в дом перешел адмирал и дал бал на новоселие 1-го ноября. Вот откуда начало города Севастополя».

А як із тим, про що гучно заявив Путін: мовляв, Севастополь — це давній Херсонес? Факти — вперта річ: в останньому на момент заснування Ахтіара ніхто не жив. Утім, Російська імперія мала шанс розбудови Севастополя як прямого продовжувача історії античного Херсонеса й середньовічного Херсона (Корсуня), якби цьому не завадила... Російська імперія.

Усіх кримських греків 1778 року депортував до північного Приазов’я майбутній генералісимус, тоді ще генерал Суворов. Серед селищ, заснованих цими переселенцями, був і Херсонес. На Приазов’ї переселенці зазвичай називали нові поселення іменами рідних місць... А в часи правління першого Романова — Михаїла Федоровича — була створена «Книга Большого чертежа», де зібрані мапи Московії та сусідніх держав. Херсонес у ній фігурує як «живе» місто, розташоване на відстані 60 км від Бахчисарая. А британський мандрівник Едвард Кларк у 1800 році зафіксував, що «руїни Херсонеса ще були міцними і всюди були ще навіть двері» (як би дерев’яні двері простояли під дощами, снігами й вітрами 400—500 років?); на малюнках, зроблених одразу після заснування Ахтіару, добре видно величні стіни і будинки Херсонеса (це ще не руїни, описані Кларком). Що сталося? Читаємо у Кларка: «Як тільки прийшли росіяни, все було одразу розорено. Ці варвари зайнялися своєю улюбленою справою — знищенням. Перевертали, розбивали, закопували й нищили все, до чого могли дотягнутися і що могло б послужити висвітленню старовинної історії цієї країни... Під античні храми закладалися міни, гаками розтягалися мармурові блоки...»

Іншими словами, Ахтіар, потім Севастополь, потім знову Ахтіар, і знову Севастополь будувався так швидко тому, що каміння для споруд бралося з будинків і фортечних стін Херсонеса за рахунок руйнації цього «священного міста». Тому сліди його останніх мешканців (бо, схоже, він не був остаточно полишений 1399 року), депортованих Суворовим, були знищені, й зараз про них ми можемо вести мову тільки на підставі непрямих свідчень. А якби цієї депортації не було, якби Херсонес не понищили, якби нове місто будували поряд зі старим, то про спадкоємність можна було би говорити. А так... Французький мандрівник Жан-Франсуа Гамба, який відвідав місто через 25 років після Кларка, писав: «Під час свого перебування в Севастополі ми відвідали руїни древнього Херсонеса — купи розкиданого в безладі каміння, серед яких ми не побачили ні найменшого сліду пам’ятників, які, безумовно, прикрашали це місто грецького походження».

Те саме робилося по всьому Криму. Колонізаторів лише на словах цікавила історична спадкоємність; звідси назви Сімферополь, Севастополь, Євпаторія тощо. Реально ж вони нищили захоплені міста й селища, використовували на поточні потреби каміння висаджених ними в повітря храмів, фортець і будинків, щоб спорудити, за словами поета Максиміліана Волошина, «несколько убогих уездных городов по российским трафаретам...»

КОДАК—КАТЕРИНОСЛАВ—ДНІПРОПЕТРОВСЬК—ДНІПРО

Дніпро також офіційно вважається заснованим Катериною  ІІ у 1776 році. Та що це за дата? Того року був поданий рапорт князю Потьомкіну, губернатору Новоросійського краю, утвореного на землях зруйнованої Запорозької Січі, про укладання проекту міста і кошторису для його будівництва, при цьому місто почали будувати на лівому березі Дніпра. Та це місто видалося непридатним як адміністративний центр через свою віддаленість від битого шляху. Тоді вирішили перенести його на інше місце. Указом від 30 березня 1783 року було створено Катеринославське намісництво, а місце губернського міста визначено на правій стороні річки Дніпра біля Кодака. Опис Катеринославського намісництва 1784 року відзначає: «Катеринославль — вновь основываемый город из местечка Новым Кодаком называемого...»

Іншими словами, документи того часу недвозначно засвідчують, що йдеться не про побудову нового міста, а про перезаснування і перейменування вже існуючого. Адже Новий Кодак продовжував існувати на момент, коли почав будуватися Катеринослав. Це було козацьке місто, перша згадка про яке належить до 1645 року. Місто Кодак згадується і в «березневих статтях» 1654 року, які узгоджували протекторат Московії над Україною. Новий Кодак був центром Кодацької паланки, мав вигідне  розташування на битому чумацькому шляху. Кодацька паланка була однією з найбільших та найзаселеніших у межах Вольностей Війська Запорозького; вона охоплювала значну частину правобережжя сучасної Дніпропетровської області та деякі інші території. Саме місто було обнесено ровом та валом; вал мав чотири бастіони для гармат та три дерев’яні вежі з в’їзними брамами.

Ось перелік державних будівель Нового Кодака в XVIII столітті: канцелярія, скарбниця, арсенал із пороховим льохом, церковне правління, митна контора при перевозі, шпиталь, школа, казарми, військовий палац. У місті були дві церкви та синагога. Головним нервом життя Нового Кодака була торгівля. Тут відбувалося три ярмарки на рік, проходили чумацькі валки та каравани суден. Таким чином, місто мало ярмарковий майдан, шинки, склади, заїжджі двори, різноманітні майстерні. За ревізією, проведеною у лютому 1754 року, в місті нараховувалося понад 500 дворів і понад 3000 жителів. Це місто якраз й увійшло в «другий» Катеринослав...

КОЦЮБЕЇВ—ГАДЖИБЕЙ—ОДЕСА

Ще абсурдніша ситуація з Одесою. Першим поселенням міського типу там стала давньогрецька колонія з невідомою сьогодні назвою, заснована у V столітті до нашої ери в районі нинішнього Приморського бульвару Одеси. За нашої ери на тому самому місці існувало генуезьке місто-колонія, яке, за деякими відомостями, називали Джинестрою. У перші роки ХV століття, за правління засновника Кримського ханства і родоначальника династії Ґіреїв хана Хаджі-Ґірея, тут стояло татарське укріплене поселення Хачибей.

На початку ХV століття князь Вітовт приєднав землі Північного Причорномор’я до складу Великого князівства Литовського, і Хачибеєм заволодів литовський магнат Коцюб Якушинський, який розбудував селище і звів пристань та замок. Звідти купецькі кораблі вивозили подільське та волинське збіжжя до середземноморських портів. Уперше Качибей згадується в історичних документах 1415 року в зв’язку з відправкою польським королем Владиславом ІІ Ягайлом кількох кораблів зі збіжжям до Константинополя.

1480 року Хачибей-Качибей-Коцюбеїв захопило турецьке військо. Згодом, після заселення його греками та едисанськими татарами, воно стало називатися Гаджибей чи Хаджибей (у дослівному перекладі — «князь, що здійснив паломництво до Мекки»). 14 вересня 1789 року, під час чергової російсько-турецької війни, фортецю Гаджибей захопили авангард російської армії під командуванням генерала Івана Гудовича та загін чорноморських козаків на чолі з кошовим Захарієм Чепігою й отаманом Антоном Головатим. 1793 року цитадель була перебудована за проектом голландського інженера Франца де Волана. Наступного року російська імператриця Катерина ІІ підписала указ про розбудову міста і порту Гаджибея за проектом того самого де Волана: «Уважая выгодное положение Гаджибея при Черном море и сопряженные с оным многая пользы, повелеваем мы нужным устроить тамо военную гавань купно с пристанью для купеческих судов... Повелеваем открыть свободный вход в Гаджибеевскую гавань купеческим судам как наших подданных, так и чужестранных держав...»

А у січні 1795 року Гаджибей був офіційно перейменований. Але назва не одразу прижилася. Ось що писав впливовий російський державний діяч Федір Ростопчин у 1796 році: «Один Рибас ворует более 500 000 рублей в год. По его проекту решено построить у Гаджибея порт, под названием Одессы, для гребной флотилии... Уже три года, как оно началось. Каждый год назначаются по 1 200 000 рублей и с лишком 5 000 солдат, из которых четвертая часть умирает либо от истощения, либо по недостатку пресной воды и по влиянию летнего зноя». Ось таку характеристику має ще один персонаж «одеського міфу» — де Рібас, який начебто «побудував місто»...

У тому ж 1795 році міська влада віддала район міста під назвою Пересип для поселення тих чорноморських козаків, які оселилися у Гаджибеї після падіння турецької фортеці. Вони стали ядром української громади міста. Другою великою громадою міста була грецька. 1819 року в Одесі був запроваджений режим порто-франко («вільний порт»), заснований на безмитному ввезенні й вивозі товарів. Це перетворило місто на найбільший в Європі порт із вивозу збіжжя і сприяло переселенню до Одеси підприємців з країн Середземномор’я, тож місто стали звати «чорноморським Марселем».

Як бачимо, Коцюбеїв—Гаджибей—Одеса — це місто, органічно включене у «велику» європейську історію, а зовсім не форпост Російської імперії. Воно безперервно існує щонайменше понад 600 років. Ба більше: Катерина ІІ ніколи не видавала рескриптів про його заснування — йдеться тільки про побудову великого порту, а потім — про перейменування міста. Як і в інших випадках, ідеться не про «російське місто», а про форпост Російської імперії.