Пушкін як міфотворець

1. ЛІТЕРАТУРНІ ІМПУЛЬСИ

Поема О. Пушкіна «Полтава» спочатку мала називатися «Мазепа». Історією гетьмана, який пішов проти царя Петра, поет цікавився ще в часи свого кишинівського й одеського заслання. Біографічна хроніка Пушкіна зафіксувала, що в січні 1824 р. разом із братами Ліпранді він спеціально приїздив у Бендери, щоб побувати на місці, де розташовувався табір Карла ХІІ й Мазепи. Відвідав Варницю, зустрівся із 135-річним українцем Миколою Іскрою (який колись, у дитинстві, бував у таборі шведів і бачив короля!), розпитував його про Мазепу; намагався відшукати могилу гетьмана1.

Згодом, завершуючи поему «Полтава», Пушкін згадав цей епізод:

«И тщетно там (в околицях
Бендер. — В.П.) пришлец унылый
Искал бы гетманской могилы:
Забыт Мазепа с давних пор!»

Факт поїздки в Бендери вельми красномовний, хоча прямо й не пов’язаний із задумом «Полтави». Задум поеми оформився в Пушкіна згодом, у 1828 р., і виростав він із полемічних намірів автора.

Передусім, знаючи поему Байрона «Мазепа» (1819 р.), Пушкін хотів показати іншого Мазепу, — не молодого романтичного коханця, покараного суперником, а старого, обтяженого політичними проблемами гетьмана, який — до всього — переживає пізню любов до юної Кочубеївни. Відповідаючи в 1830 р. своїм критикам, Пушкін пояснював: «Байрон знав Мазепу тільки за вольтеровою «Історією Карла ХІІ». Він вражений був тільки картиною людини, прив’язаної до дикого коня, який мчить степом. Картина звичайно поетична, ... але не шукайте тут ані Мазепи, ні Карла, ні цієї похмурої, ненависної, страдницької особи, яка з’являється у всіх майже творах Байрона, але якої ... в Мазепі якраз і немає»2.

Інший Мазепа, згідно із задумом Пушкіна, мав бути максимально наближений до свого реального образу і вписаний у драматичний контекст історичних подій початку ХVІІІ століття. «Пушкін завжди досадував, що Байрон узявся за Мазепу і не доробив», — писав Петро В’яземський3. Виходить, серед творчих стимулів було бажання «доробити» за Байрона, вийти за рамки романтичної концепції образу.

Проте не лише Байрон став для Пушкіна подразником. У творчій історії «Полтави» надзвичайно важливим виявився діалог-суперечка Пушкіна з Кіндратом Рилєєвим, чия поема «Войнаровський» з’явилася 1824 року. Її сюжет будується як сповідь Андрія Войнаровського, якого випадково зустрів у далекому Якутську молодий російський історик Гергард-Фрідріх Міллер. Один із найближчих соратників гетьмана Мазепи, син його рідної сестри, Андрій Войнаровський у 1716 р. за наказом Петра І був схоплений у Гамбурзі та, всупереч дипломатичним протестам Австрії, Франції та Швеції, відправлений у Росію. Там на нього чекало кількарічне ув’язнення у Петропавлівській фортеці, а потім довічне заслання до Сибіру.

Факт зустрічі з Войнаровським історика Міллера, який у 1733 р. вирушив у наукову експедицію в Сибір — цілком достовірний, Рилєєв тут нічого не вигадував. Його, поета-романтика, не могла не вразити «байронівська» ситуація: самотній засланець серед сибірських лісів; незвичайна доля яскравого героя; контраст блискучої європейської освіченості й напівдикого побуту аборигенів; туга Войнаровського за рідною Україною...

Історія засланця поставала в контексті боротьби за волю України — і це теж був байронівський мотив, якщо згадати участь Байрона у національно-визвольних рухах Італії та Греції. Сповідь Войнаровського в поемі К. Рилєєва увібрала згадки про козацькі наїзди у Крим і землі Речі Посполитої, поезію «дикої волі», степових битв, самотніх могил, що розмовляють із вітром (як в українському фольклорі!), кохання до «юної козачки», яка згодом шукатиме Войнаровського аж у Сибіру — і таки знайде його...

Проте увібрала поема й драматичні події 1708—1709 років на Гетьманщині, пов’язані з гетьманом Іваном Мазепою. Фінал другої частини поеми — це, власне, розмова Мазепи з Войнаровським, у якому старий гетьман бачив свого спадкоємця. Історія щасливого кохання відступила на другий план. На перший же вийшла драматична ситуація 1708 року: Карл ХІІ повернув свою армію на українські землі, Гетьманщина стала ареною Північної війни.

«Нагрянул Карл на Русь войной —
Все на Украйне ополчилось,
С весельем все летят на бой;
Лишь только мраком и тоской
Чело Мазепы обложилось.
Из-под бровей нависших стал
Сверкать какой-то пламень дикий;
Угрюмый с нами, он молчал
И равнодушнее внимал
Полков приветственные клики.
Вину таинственной тоски
Вотще я разгадать старался, —
Мазепа ото всех скрывался,
Молчал — и собирал полки.»

Зрештою, настає момент, коли Мазепа, заручившись клятвою Войнаровського себе не пожаліти «за Украйну», зважується відкрити йому свої потаємні думки:

«Я зрю в тебе Украйны сына;
Давно прямого гражданина
Я в Войнаровском угадал.
Я не люблю сердец холодных:
Они враги родной стране,
Враги священной старине, —
Ничто им бремя бед народных.
Но чувств твоих я не унижу,
Сказав, что родину мою
Я более, чем ты, люблю.
Как должно юному герою,
Любя страну своих отцов,
Женой, детями и собою
Ты ей пожертвовать готов...
Но я, но я, пылая местью,
Ее спасая от оков,
Я жертвовать готов ей честью.
Но к тайне приступить пора.
Я чту Великого Петра;
Но — покоряяся судьбине,
Узнай: я враг ему отныне!..
Шаг этот дерзкий, знаю я;
От случая всему решенье,
Успех не верен, — и меня
Иль слава ждет, иль поношенье!
Но я решился: пусть судьба
Грозит стране родной злосчастьем,-
Уж близок час, близка борьба,
Борьба свободы с самовластьем!»4

Рилєєву закидали, що Войнаровський і Мазепа в нього виглядають як «двійники декабристів». Останні слова із цитованого фрагменту (про «борьбу свободы с самовластьем») і справді розраховані на гру алюзій. Проте є в них і дух 1708 року, є правда історичного Мазепи, який бачив, як самодержавна рука Петра безжально відбирає в Гетьманщини її вольності.

Сповідаючись перед істориком Міллером, герой Рилєєва розкаюється, проте від свого українського патріотизму не відмовляється. Тепер, з висоти пережитого, він картає себе за те, що, переповнений патріотичним почуттям, сліпо довірився Мазепі, що вважав царя Петра тираном, тільки згодом збагнувши, що «самовластье» Петра І насправді було виявом його... державного розуму. Засланець Войнаровський нарікає на жорстоку долю, на самотність і тугу — і жалкує, що не загинув під Полтавою, «в родной стране»...

Зі сповіді Войнаровського — попри його каяття і саморевізії історичних оцінок — Мазепа в поемі К. Рилєєва постає як постать трагедійного масштабу. Так, він потаємний, його похмура скорбота й зосередженість часом нагадують «світову тугу» Чайльда Гарольда. Засланець Войнаровський визнає, що він так до кінця й не збагнув задумів хитрого гетьмана («хотел ли он Спасти от бед народ Украйны Иль в ней себе воздвигнуть трон»), — а проте читач поеми все ж бачив перед собою передусім державного мужа. «Мы в нем главу народа чтили, Мы обожали в нем отца, Мы в нем отечество любили», — зізнається Войнаровський. Попри всі свої пізніші сумніви, попри жах усвідомлення того, що катастрофа Мазепи обернулася катастрофою для всієї України, герой Рилєєва жодного разу не осуджує гетьмана.

Осуд звучить лише з вуст двох полонених козаків, про яких згадує Войнаровський. Якось — уже після Полтави — у табір Мазепи привели полонених, і вони розповіли гетьману дивні речі, — дивні з огляду на історичні реалії 1708—1709 років:

«Я из Батурина недавно, —
Один из пленных отвечал, —
Народ Петра благословлял
И, радуясь победе славной,
На стогнах шумно пировал.
Тебя ж, Мазепа, как Иуду,
Клянут украинцы повсюду;
Дворец твой, взятый на копье,
Был предан нам на расхищенье,
И имя славное твое
Теперь — и брань и поношенье!»

Схоже, що цією сценою Рилєєв віддав данину офіціозу 1820-х: російська історіографія охоче протиставляла Мазепі український простолюд, власне — народ, який начебто «благословляв» царя Петра і радів його перемозі, а також «брани и поношенью» Мазепиного імені. Щодо «поношенья» і пограбування гетьманського палацу — все так, от тільки важко уявити, як спалений, винищений, вирізаний військом Меншикова Батурин міг «благословляти» царя Петра, та ще й «шумно пировать». Реакцію населення тодішньої Гетьманщини (в тому числі й старшини) на хід подій визначав масовий СТРАХ, викликаний жорстокими репресіями Петра, проте в Рилєєва про СТРАХ не йдеться.

Вражений почутим з уст полоненого козака, Мазепа «горько улыбнулся; прилег, безмолвный, на траву И в плащ широкий завернулся». І тим самим ще більше нагадав байронівських героїв-самітників! Що ж до Войнаровського, то він коментує цей епізод уже й не від свого імені, а від колективного «ми». Він пояснює вибір тих, хто залишився з гетьманом. Це саме тепер у поемі з’явилися вже цитовані слова: «Мы в нем главу народа чтили...»

Гетьман Мазепа, як це виглядає в поемі Рилєєва, володів даром прихиляти до себе інших, вселяти віру. Недарма ж Войнаровський зізнається: «дивился я его уму», — і це вже в дорозі до Бендер, після пережитої поразки! Навіть у сценах принизливої для короля й гетьмана втечі Рилєєв не малює Мазепу жалюгідним зрадником: Мазепа й тут залишається трагічним гетьманом (як назвав його в одній із ранніх своїх статей Євген Маланюк). Знесилений хворобою та страшним психологічним тягарем, він марить, — і тоді в його видіннях з’являються то Кочубей з Іскрою в момент їхньої страти; то цар Петро з його прокляттями; то митрополит, який виголошує анафему Мазепі...

І ще:

«Он часто зрел в глухую ночь
Жену страдальца Кочубея
И обольщенную их дочь...»

Ці рядки особливо важливі у контексті розмови про поему О. Пушкіна «Полтава»: розробляючи сюжет, Пушкін відштовхуватиметься саме від них.

Російські радянські літературознавці багато разів дорікали К. Рилєєву за антиісторизм у змалюванні Войнаровського й Мазепи. «Історична оцінка ролі Мазепи ... цілком сповторена»; «сам образ його різко антиісторичний», — писав, наприклад, Дмитро Благой5. «Образ Мазепи в поемі Рилєєва не витримує критики», — додавав М. Гіллельсон, автор передмови до однієї з книжок поета-декабриста, виданої у часи горбачовської «перебудови»6. В обох випадках (а їх число можна примножувати й примножувати!) закиди авторові поеми зводилися до одного: Мазепу слід було показувати як аморальну людину, як зрадника, який перейшов на бік Карла ХІІ тому, що керувався виключно егоїстичними мотивами.

А тим часом, найновіші дослідження істориків (в тому числі й російських) свідчать, що художня правда Рилєєва в найголовнішому якраз і не розходилася з істиною. Рилєєв показав свого Войнаровського і свого Мазепу крізь призму трагедії, не здрібнюючи масштаби цих особистостей. Він відмовився від концепції «злодея» Мазепи — і виграв як художник.

Незадовго до смерті Іван Мазепа (у поемі Рилєєва) каже слова, які мають прямий стосунок до теми правди:

«Спокоен я в душе своей:
И Петр и я — мы оба правы;
Как он, и я живу для славы,
Для пользы родины моей.»

К. Рилєєв не відмовив своєму героєві у правоті. Поведінку його Мазепи визначає прагнення відшукати таку політичну комбінацію, яка б принесла «пользу Родине» — Україні. Варто відзначити, що такий погляд на гетьмана Мазепу сформувався в Рилєєва не одразу. В. Маслов, один із найгрунтовніших дослідників творчості поета, відзначав, що «погляд /Рилєєва. — В.П./ на Мазепу почав змінюватися (після його думи 1823 року «Петр Великий в Острогожске». — В.П.); Мазепа з «хитрого й владолюбного лицеміра» перетворився в очах Рилєєва у щирого патріота й захисника свободи своєї батьківщини»7.

Саме з таким поглядом і не погоджувався О. Пушкін, обдумуючи свою «Полтаву».

2. ДВОЇСТІСТЬ ОБРАЗУ МАЗЕПИ

У передмові до першого видання поеми «Полтава» він не приховував своїх полемічних настанов: «Мазепа є однією із найвизначніших осіб тієї епохи (кінця ХVІІ-початку ХVІІІ століть. — В.П.). Дехто з письменників (виразний натяк на К. Рилєєва. — В.П.) хотів зробити з нього героя свободи, нового Богдана Хмельницького. Історія показує його честолюбцем, закоренілим у підступності й злодіяннях, наклепником Самойловича, свого благодійника, убивцею батька нещасної своєї коханки, зрадником Петра перед його перемогою, зрадником Карла після його поразки: пам’ять його, піддана церквою анафемі, не може уникнути прокляття людства»8.

«Історія показує...», — наголошував Пушкін, протиставляючи історичне (своє!) розуміння постаті гетьмана Мазепи — романтичному (рилєєвському!). Проте з яких достовірних джерел міг постати цей образ? Дослідники називають «Історію Малої Росії» Бантиша-Каменського, «Історію Петра Великого» та «Історію Карла ХІІ» Вольтера. Що ж до головного «консультанта», то, на думку М. Дашкевича, цю роль виконав Михайло Максимович, «главное сведущее лицо, от которого Пушкин мог почерпнуть данные для малороссийской истории»9. Здогад М. Дашкевича цілком правомірний, особливо якщо зважити на виразну суголосність «Отрывка из рукописи Пушкина (Полтава)», вміщеної М. Максимовичем в альманасі «Денница» за 1831 рік, — і статті самого Максимовича, в якій він висловлювався на користь «історичної достовірності» пушкінської «Полтави» («Атеней», 1829, травень). По суті, в них спільна матриця фактів та аргументів.

У сюжеті поеми «Полтава» переплітаються дві лінії — любовна та історична. Пізній роман Мазепи, його стосунки з Мотрею Кочубеївною (у поемі — Марією), страждання Кочубея, який хоче помститися гетьманові, — у Пушкіна ця драма розгортається поруч і водночас із драмою великих подій Північної війни. Екстравагантна, хоч і цілком приватна історія кохання старого гетьмана та юної Мотрі видалася автору ключем до концептуального вирішення образу Мазепи. «Прочитавши вперше у «Войнаровському» ці вірші «жену страдальца Кочубея И обольщенную им дочь», я здивувався, як міг поет пройти мимо такої страшної обставини, — писав Пушкін. — Обтяжувати вигаданими жахами історичні характери й немудро, й не великодушно. Наклеп і в поемах завжди видавався мені непохвальним. Але в описі Мазепи пропустити таку вражаючу історичну рису було ще більш непрощенним»10.

Отже — Мазепа і Марія-Мотря, дивовижна українська «love story» початку ХVІІІ століття, сюжет якої розгортався у Диканьці й Батурині. Марією Пушкін назвав Мотрю Кочубеївну вслід за Єгором Аладьїним, автором повісті «Кочубей» (1827). Він і любовну фабулу зберіг такою, як у Аладьїна, пов’язавши в один вузол події, які в реальній історії, очевидно, належали різним рокам: кульмінацію роману старого гетьмана з юною Кочубеївною — і страту її батька, генерального судді Василя Кочубея.

Марія у Пушкіна перейнята глибоким почуттям до Мазепи. Що ж до самого гетьмана, то Пушкін його демонізує. «Злой старик», «душа коварная», «враг России», «Иуда», «душа свирепая и развратная», «святой невинности губитель» — подібних авторських оцінок у поемі вдосталь. Змальовуючи свого героя, поет виходив із концепції «злодея», який — згадаймо пушкінський автокоментар до поеми — заслуговує на «прокляття людства».

Проте Пушкіна чекала несподіванка: його герой вийшов із-під влади автора! Він і в любовній історії не виглядає негідником, і в стосунках із Петром не вельми схожий на «злодея».

Осіннє почуття Івана Мазепи до юної Кочубеївни — радше його драма, тиха розрада, ніж банальне спокусництво старого ловеласа. Він щирий у цьому своєму почутті. «Тебя люблю Я больше славы, больше власти», — каже Мазепа Марії, і автор не дає підстав сумніватися в цих його словах. За велінням Мазепи Марію викрадають і привозять до гетьманського палацу? Так Марія й сама цьому рада! Її кохання — безоглядне, воно не визнає розрахунку й житейського практицизму. Навіть коли Марія каже гетьману, який щойно розкрив їй свої таємні задуми: «Ты будешь царь земли родной», то в цих її словах немає нічого іншого, крім захоплення героєм, мужем, лицарем.

Хіба що в епізоді, коли Мазепа ставить дівчину перед тяжким для неї вибором («я — чи батько?»), його альтернативи справді виглядають як жорстокість. Утім, якби Мазепа не поставив перед Марією питання «Так я дороже тебе отца?», то не сумніваймося, що сама Кочубеївна все одно опинилася б віч-на-віч із страшною дилемою.

Гетьман стратив свого суперника, не порахувавшись із тим, що Кочубей — батько його коханої? Але ж Пушкін моралізує вибірково: Петро І убив власного сина — і це не завадило поетові уподібнити його богові (про це — далі). І знову ж таки: у момент страти Кочубея Мазепа ніяк не схожий на «злодея» — він сповнений душевних мук, сумнівів, болю: «Он терзался Какой-то страшной пустотой. Нездешней мукою томим...»

І в своїй політичній іпостасі гетьман Мазепа, герой Пушкіна, також не вписується в стандарт «честолюбця, закоренілого у підступності» та «зрадника», як поет писав про нього в автокоментарі. Об’єктивно все виглядає значно драматичніше й глибше. Мотиви, якими керується пушкінський Мазепа, аж ніяк не вичерпуються честолюбством, підступністю чи пережитою колись образою (цар привселюдно посмикав гетьмана за вуса). «Независимой державой Украйне быть уже пора», — каже гетьман Марії, і ці його слова переважують власні кривди. Зрештою, із думкою старшини він також змушений рахуватися, адже, пише автор поеми, «Украйна глухо волновалась», себто — переймалася тривогою за свої «вольності». Коли ж настала розв’язка, і Мазепа разом із королем покидає «Украйну», знову бачимо його в сум’ятті, сумнівах і навіть каятті: «Поторопились мы...»; «Ошибся в этом Карле я...». Це — з розмови Мазепи з Орликом (який, до слова кажучи, зовсім не подібний на історичного Орлика, що свого часу відзначив М. Дашкевич: «изображение Орлика зверем — плод недоразумния»). Знову «злодей», не схожий на «злодея»!

Таким чином, образ Мазепи в поемі «Полтава» — двоїстий. Схоже, суб’єктивні наміри автора розійшлися з об’єктивним художнім результатом, — таке трапляється. Тож полеміки з Рилєєвим у Пушкіна фактично не вийшло: в обох поемах Мазепа постав як трагічний герой. Щоправда, в «Полтаві» це сталося мимоволі, всупереч авторським настановам.

3. ДЕРЖАВНИЙ МІФ «НОВОГО ПЕТРА»

Поема Пушкіна «Полтава» спонукає до розмірковувань на тему «Пушкін і царі». Йдеться про ставлення поета до двох російських імператорів — Петра І та Миколи І.

У часи кишинівського заслання Пушкін писав про Петра: «Історія показує навколо нього всезагальне рабство. ... Всі стани ... були рівні перед його дубиною. Все тремтіло, все безмовно підкорялося». Цар Петро «зневажав людство, може, навіть більше, ніж Наполеон»11.

Минуло кілька років — і оцінка Пушкіним Петра І змінилася: Петра-деспота заступив Петро-реформатор. Переломним був, очевидно, рік 1826-й, коли цар розпорядився повернути поета із заслання. Пушкіна було «прощено». В очах російської публіки все виглядало вельми ефектно: щойно покаравши декабристів, цар виявив великодушність до опального поета (тепер би це назвали вдалим піар-ходом!). 8 вересня 1826 р., просто з дороги, михайлівський засланець потрапив на аудієнцію до Миколи І.

Цар зумів справити на Пушкіна сильне враження. Важливим підсумком аудієнції стало «переконання (Пушкіна. — В.П.) в тому, що уряд має намір стати на шлях рішучих реформ»12. «Микола І зумів переконати Пушкіна в тому, що перед ним — цар-реформатор, новий Петро І», — стверджував Юрій Лотман (і не він один). Можна цілком погодитися з авторитетним дослідником: з вірою в те, що Микола І — це новий Петро, Пушкін жив не тільки у вересні 1826 року, а й у 1827-му, і в 1828-му, коли писалася «Полтава».

Тепер він уже не написав би про «обломки самовластья», як колись у посланні «К Чаадаеву». Тепер він адресував імператору свої «Станси» (1826), в яких паралель «Микола І — Петро І» є магістральним мотивом. У першій строфі Пушкін нагадував, що початок правління Петра так само був затьмарений «мятежами и казнями» (натяк на невдалий виступ декабристів). У трьох наступних строфах поет звеличував Петра І в дусі одописної традиції: правитель Росії поставав з-під його пера як реформатор і мудрий просвітитель, який «правдой ... привлек сердца», «нравы укротил наукой» (не «дубинкою», як вважав поет раніше!). «Самодержавною рукой Он смело сеял просвещенье», — писав автор «Стансів» про Петра, славлячи його як «вечного работника» на троні.

В останній же строфі Пушкін звертався безпосередньо до Миколи І, закликаючи його повторити шлях Великого Петра:

«Семейным сходством будь же горд;
Во всем будь пращурам подобен:
Как он, неутомим и тверд,
И памятью, как он, незлобен.»

Цілком можливо, що заради останнього рядка й писалися «Станси». Пушкін апелював до великодушності царя, сподіваючись, що той змінить гнів на милість щодо покараних декабристів (серед яких, як відомо, було чимало поетових друзів). Лестощі, адресовані Миколі І, порівняння його з Петром І мали розтопити імператорське серце.

Утім, справа не тільки в тактичних намірах поета, в його маленьких психологічних «хитрощах». Пушкін справді змінився. Помилуваний Миколою І, який 8 вересня 1826 р. пообіцяв бути його особистим цензором, він ставав офіційним поетом Росії.

Що ж до паралелі між Петром І та Миколою І — «пращуром» і «нащадком», — то вона з’явилася одразу після 14 грудня 1825 року. Свою роль зіграло суспільне розчарування в Олександрові І, проте не обійшлося, вочевидь, і без «політтехнологів» із царського оточення. Та й сам цар підтримував цю «соціальну моду». Потоки лестощів лилися з усіх боків. Олександр Пушкін не був самотнім. «Новим Петром» називав Миколу Павловича князь Петро В’яземський. І навіть декабрист Олександр Бестужев писав із Петропавлівської фортеці у листі до царя: «Я впевнений, що небо дарувало у Вашій особі другого Петра Великого». Ще один декабрист, О. Корнілович, хвалив Петра за те, що той «знищив залишки деспотизму (! — В.П.) і ствердив нинішнє законне самодержавство»...

У густій атмосфері вірнопідданства творився державний міф про Петра І й Миколу І, про високу місію просвіченого монарха, про самодержавну велич Росії. Чималу роль у творенні цього міфу відігравала література. «Улюблений герой історичної белетристики миколаївської епохи — Петро І, — пишуть сучасні російські дослідники О. Осповат і О. Рогінський. — ...Перед читачами поставав не той реальний Петро Великий, який поєднав у собі шекспірівських Просперо і Калібана, а його «культова модель» — дуже важливий атрибут вікового державного міфу»13.

Автор поеми «Полтава» також запропонував свою версію «культової моделі». Уже епіграф із поеми Байрона «Мазепа» — «Могуть і слава війни, як і люди, їх суєтні прибічники, перейшли на бік царя-тріумфатора» — обіцяв, що йтиметься не так про любовні перипетії Мазепи й Марії-Мотрі, як про тріумф Петра І. Пушкінський Петро — богоподібний. Він з’являється у сцені битви під Полтавою, наче всевишній:

«Тогда-то свыше (! — В.П.) вдохновенный
Раздался звучный глас Петра:
«За дело, с богом!». Из шатра,
Толпой любимцев окруженный,
Выходит Петр. Его глаза
Сияют. Лик его ужасен.
Движенья быстры. Он прекрасен,
Он весь, как божия гроза.»

Парадоксальне поєднання «ужасного» і «прекрасного» в образі Петра справедливо вважається блискучою художньою знахідкою поета. Перекошене гримасою обличчя, на якому відбилася печать натхнення («упоения»!) боєм, — це той випадок, коли богонатхненність героя така велика, що зовнішні його риси вже не мають жодного значення. Цар уподібнюється богові: він — всемогутній творець перемоги:

«И он промчался пред полками,
Могущ и радостен, как бой.
Он поле пожирал очами...»

Пушкініст Д. Благой зауважував, що «в ... характері зображення Петра в «Полтаві» радіщевська традиція ранньої історичної статті Пушкіна («Заметки по русской истории ХVІІІ века». — В.П.) була відтіснена видозміненою і суттєво розвинутою ломоносовською традицією»14. Ломоносовська ж традиція — це апологія Петра, величава ода Петру. Цього вимагав державний міф, що творився в обставинах миколаївської Росії.

Перший біограф Пушкіна Павло Анненков, коментуючи історію поеми «Полтава», висловлював думку, що «Полтава» була написана як протидія розшукам таємної поліції, чи як вдячність государеві за виявлене покровительство в справі Леопольдова»15. Хтозна, можливо житейська прагматика і зіграла свою роль. Не варто забувати й того, що поема вийшла друком навесні 1829-го, за кілька місяців до 120-річчя Полтавської битви. Наближення цієї історичної дати також могло стимулювати інтерес Пушкіна до теми Полтави, Петра й Мазепи. І тут теж була своя прагматика. Проте якби нею справа обмежувалася, то все виглядало б до банальності просто.

Складність же полягала в тому, що після михайлівського заслання, після аудієнції з царем, після катастрофи декабристського руху новий Пушкін входив у накинуту йому (проте й прийняту самим Пушкіним!) роль офіційного поета. Поема «Полтава» була важливою віхою на цьому його шляху.

1 Див.: Липранди И.П. Из дневника и воспоминаний//А.С.Пушкин в воспоминаниях современников. — В 2 тт. — Т.1. — М., 1985.

2 Отрывок из рукописи Пушкина (Полтава) //Денница. Альманах М.А.Максимовича. 1830, 1831, 1834. Издание подготовили С.Н.Лахно и Л.Г.Фризман. — Харків, 2000. —С.209.

3 Див.: Дашкевич Н. «Полтава» Пушкина. — К., 1908. — С.5.

4 Рылеев К.Ф. Думы. Поэмы. Стихотворения. Проза. — М., 1989. — СС.122—123.

5 Благой Д.Д. Историческая поэма Пушкина («Полтава») //Пушкин. Исследования и материалы. — М.-Л., 1953. — С.246.

6 Гиллельсон М. Поэт и гражданин Кондратий Рылеев //Рылеев К.Ф. Думы. Поэмы. Стихотворения. Проза. — М., 1989. — С.17.

7 Див. про це: Ленобль Г. У истоков «Полтавы» //Новый мир. — 1959. — №10.

8 Пушкин А.С. Собр. соч. У 10 т. — Т.3. — М., 1975. — С.405.

9 Дашкевич Н. «Полтава» Пушкина. — К., 1908. — С.8.

10 Цит. за: Благой Д.Д. Историческая поэма Пушкина («Полтава»). — СС.247—248.

11 Там само. — С.241.

12 Лотман Ю.М. Александр Сергеевич Пушкин. — Л., 1983. — С.139.

13 Осповат А., Рогинский А. Историческая проза и государственный миф//Старые годы. Русские исторические повести и рассказы первой половины ХІХ века. — М., 1989. — С.361, 363.

14 Благой Д.Д. Историческая поэма Пушкина («Полтава»). — С.265.

15 Соч. Пушкина. Ред. П.Ефремова. — Т.8. — Изд. А.Суворина. — 1905. — С.300.