Розв’язання «єврейського питання» по-сталiнськи

Епіграфом до цього матеріалу взято рядки із «самвидавного» вірша, але чомусь пригадався мені спочатку вірш зовсім інший. Жахливий вірш під назвою «ГПУ». 20 грудня 1929 року, на свято чекістів, його написав мовою ідіш Ізі Харік, відомий єврейський поет. Він народився 1898 року в містечку Зембін у Білорусі. Був І. Харік онуком відомого бадхена (народного актора на кшталт російських скоморохів) Лейзера Шейнмана. І.Харік мав непогану освіту, у 1917 році був директором школи, діячем профспілкового руху, бібліотекарем у Мінську. 1919 року добровільно пішов до Червоної Армії, брав участь у встановленні більшовицького режиму у Білорусі. У 1921 — 1923 роках вчився у Московському літературному інституті імені В.Брюсова, працював головним редактором літературно-художнього і громадсько-політичного журналу «Штерн». Його обрали членом-кореспондентом АН БРСР і навіть членом Центрального Виконавчого Комітету Білорусі.

Так от, у грудні 1929 року він написав такі рядки, які подаю у підрядковому перекладі Олександра Заремби:

Так багато ворогів вистежують нас,
Вони внутрішньо спустошені
І сповнені жаху,
Я сьогодні буду оспівувати тебе, ГПУ,
І піднесу мою любов як оду.
О, ГПУ, моя ніжна ГПУ!
Оксамитова суворість у твоєму імені
Благословенним нехай воно буде,
І хай мені вибачать насолоду
помсти...
Я сьогодні радів від смерті
Однієї людини так ніби я радію,
граючись з дітьми...
Хай мені вибачать жахливу
Радість, яка підбадьорює і заспокоює
мене.
І я зараз беру свою задавнену
Ненависть І виплескую її у сумному
крику,
Хай будуть благословенні
Любов і ненависть,
Що виступають ніби роса на всіх
мертвих...
Хай буде благословенна чуйна рука,
Яка звикла до крові та до прощення,
Коли вороги обливають брудом
Мою єдину в світі країну
І дивляться з жахом на наше життя —
Хай буде благословенною караюча
рука!

Зрозуміло, І.Харік не міг знати, що останнім роком його життя, саме завдяки «благословенній караючій руці», стане фатальний 1937 рiк, а ті, хто конструював, освячував і навіть поетизував терористичну більшовицьку систему, невдовзі стануть її жертвами.

У тих подіях, про які йтиметься далі, так само не все було зрозуміло з самого початку, а чимало майбутніх жертв справи ЄАК прагнули, якщо не оспівувати, то меншою мірою бути лояльними до панівного комуністичного режиму. Одначе в тому й полягала специфіка цього режиму, що він послідовно і перманентно шукав ворогів не лише серед тих, хто йому не симпатизував, а й серед багатьох щирих своїх адептів.

Цілком точно Л.Люкс зауважує, що сталінський режим у 30-ті роки не виявляв однозначних ознак антисемітизму. Євреї були як його жертвами, так і катами. Переслідування іудаїзму і єврейської культури якісно не відрізнялось від репресій проти інших релігій і культур.

Відомо, що євреї грали важливу роль у радянських репресивно-каральних структурах, однак ця ситуація поступово почала змінюватися. За даними Голови Ради і керівника наукових програм Московського науково-інформаційного і просвітницького центру «Меморіал» Арсенія Рогинського, у 1935 році у НКВД працювало 40% євреїв, а у 1940 році їх залишилось всього 4%. Якщо в середині 30-х років у національному складі найвищого керівництва НКВД УСРР, за підрахунками Вадима Золотарьова, євреї становили 60%, (росіяни — 13%, українці — 6%), то в роки «великого терору» картина вже була іншою. За керівництва Миколи Єжова (він очолив НКВД восени 1936 року) почалася «чистка» євреїв.

Не забули і про тих, хто належав раніше до сіоністського та інших рухів. Наприклад, НКВД УРСР своєю телеграмою № 83921 від 28 грудня 1937 року дав вказівку «негайно переглянути всі обліки і розробки по сіоністах, заарештувавши антирадянський сіоністський актив». І такі пошуки було розпочато під орудою тодішнього наркома внутрішніх справ УРСР Ізраїля Леплевського. Продовжились вони і після того, як Леплевського усунули і знищили. Достатньо сказати, що тільки у першій половині 1938 року було заарештовано 1 279 «учасників сіоністського підпілля», ліквідовано «бундівські комітети» у Києві, Харкові, Одесі, Дніпропетровську, Вінниці і Молдавській АСРР.

Почалося витискування євреїв не лише з партійного та чекістського апаратів, а й державних та господарських органів управління. Тоді були започатковані обмеження у розвитку єврейської національної культури, мови, релігії. Поступово антиєврейська лінія набувала більш виразної форми і охоплювала інші сфери. Напередодні війни Сталін у розмові з Ріббентропом відверто висловив свої погляди на єврейське питання. Він пообіцяв Гітлеру покінчити із «єврейським засиллям», особливо серед осіб інтелектуальної праці.

ВИТОКИ

У мемуарах Микита Хрущов згадує про сталінську юдофобію: «Великим недоліком Сталіна було неприязне ставлення до єврейської нації. Він як вождь і теоретик у своїх працях й виступах не давав навіть натяку на це... Зовні все виглядало пристойно. Але, коли у своєму колі йому доводилося говорити про якогось єврея, він завжди говорив з підкреслено утрируваною вимовою. Так у побуті висловлюються несвідомі, відсталі люди, які з презирством ставляться до євреїв й навмисне перекручують російську мову, витинаючи єврейську вимову або якісь негативні риси. Сталін любив це робити, і виходило у нього типово».

Він, за оцінкою М.Хрущова, був «схильний до цього мерзенного недоліку, який має назву антисемітизму... Відбулась розправа з Міхоелсом, найбільшим артистом єврейського театру, людиною великої культури. Його по- звірячому вбили таємно, а потiм нагородили його вбивць і з честю поховали їхню жертву... Гадаю, що прийде час, коли все це розкриється ширше й буде дано глибокий аналіз того, як це сталося, для того, щоб надалі нічого схожого не могло повторитись».

Йдеться про видатного актора Соломона Міхоелса, який, за офіційною версією, загинув у Мінську 13 січня 1948 року разом iз театральним критиком В.Голубовим-Потаповим. У зв’язку з цим доцільно нагадати, що Світлана Алілуєва, дочка Сталіна, у книзі «Тільки один рік» написала про телефонну розмову батька, свідком якої їй довелося бути. «Ну, автомобільна катастрофа», — вимовив він. А за кілька хвилин, звертаючись до доньки, промовив: «У автомобільній катастрофі розбився Міхоелс». С.Алілуєва стверджувала: «Його було вбито, і ніякої катастрофи не було. «Автомобільна катастрофа» була офіційною версією, запропонованою моїм батьком, коли йому доповіли про виконання».

До речі, той факт, що це було вбивство, у квітні 1953 року підтвердив ніхто інший, як Лаврентій Берія. В листі на ім’я Георгія Маленкова він поклав відповідальність за це на колишнього міністра державної безпеки В.Абакумова, який після свого арешту визнав, що виконував пряму сталінську директиву. «Коли Міхоелса було ліквідовано, — свідчив він, — і про це доповіли Й.В.Сталіну, він високо оцінив цей захід i наказав нагородити орденами, що i зробили». Л.Берія повідомляв, що було кілька варіантів усунення С.Міхоелса, з яких обрали такий: «Привезти його на територію приміської дачі Цанава Л.Ф. (Тодішній міністр безпеки Білорусі. — Ю.Ш. ), де й ліквідувати, а потім труп вивезти на малолюдну (глуху) вулицю міста, покласти на дорозі, що веде до готелю, й здійснити наїзд вантажної машини... Так і було зроблено. В ім’я таємниці прибрали і Голубова, який поїхав з Міхоелсом в гості... (на дачі вони були розчавлені вантажною машиною)».

3 лютого 1948 року на засіданні Секретаріату ЦК ВКП(б) під головуванням Георгія Маленкова було ухвалено рішення про розпуск об’єднань єврейських письменників у Москві, Києві, Мінську й про закриття єврейських альманахів, що видавалися у цих містах. Кількома днями по тому це рішення було підтверджено на засіданні Політбюро ЦК ВКП(б). У листопаді 1948 року був ліквідований створений у 1942 році Єврейський антифашистський комітет (ЄАК), перша (з часів приходу більшовиків до влади) офіційно санкціонована позакласова громадська організація, що будувала свою діяльність на чисто національній основі. Цей комітет очолював Соломон Міхоелс, а від Радінформбюро, при якому було створено ЄАК, відповідальним був Соломон Лозовський. Однак ця акція була лише частиною широкої антиєврейської політико- ідеологічної кампанії.

ПРОТИ «БЕЗРІДНОГО КОСМОПОЛІТИЗМУ»

Навряд чи хто з представників колишньої історичної спільноти «радянський народ» хоча б одного разу не чув про «безрідних космополітів». Свого часу їх гучно таврували на форумах громадськості, на партійних зборах, у засобах масової інформації. Це було на початкових етапах «холодної війни» в тодішньому біполярному світі. У критику «космополітизму» за законами політичної логіки впліталась протидія «низькопоклонству» перед Заходом, його наукою, культурою, мистецтвом. Наперед було визначено і «переможця» у цій боротьбі: це була радянська, тобто в першу чергу російська, наука, культура і мистецтво. «Чи личить нам, — підкреслював у доповіді про журнали «Звезда» і «Ленінград» у вересні 1946 року секретар ЦК ВКП(б) Андрій Жданов, — представникам передової радянської культури, радянським патріотам, роль схиляння перед буржуазною культурою або роль учнів?! Звичайно, наша література, яка відображає лад вищий, ніж будь-який буржуазно-демократичний лад, культуру в багато разів вищу, ніж буржуазна культура, має право на те, щоб навчати інших нової загальнолюдської моралі».

Вся тодішня система пропагандистських і «виховних» засобів була покликана підтверджувати цю тезу. Комплекс обмежувальних заходів паралельно був покликаний боронити «радянську людину» від «розбещуючого» західного впливу. Саме цій меті підпорядковувалась і боротьба проти «космополітів». Крім того, за її допомогою у черговий раз формувався образ «внутрішнього ворога». Архівні документи, що відкрилися в останні роки, говорять про те, що режим не просто заохочував такого роду кампанії, а й ретельно готував їх.

У серпні 1942 року Управління агітації та пропаганди ЦК ВКП(б), яким керував Г. Александров, підготувало доповідну записку для секретарів ЦК. У записці проводилася думка про те, що протягом багатьох років у всіх галузях культури перекручувалася національна політика партії. Підсумком стало те, що «в управліннях Комітету у справах мистецтв і на чолі закладів російського мистецтва опинились неросійські люди (переважно євреї)», натомість «у багатьох закладах російського мистецтва російські люди опинились у меншості».

Особливе роздратування влади викликав надісланий Сталіну в лютому 1944 року за підписом С.Міхоелса, І.Фефера, Ш.Епштейна і відредагований С.Лозовським лист iз пропозицією створити на території Криму Єврейську радянську соціалістичну республіку. Її створення, як зазначалося в документі, «назавжди розв’язало б по-більшовицьки, в дусі ленінсько-сталінської національної політики проблему державно-правого становища єврейського народу і подальшого розвитку його вікової культури». Автори цього листа не могли уявити, що влада пригадає їм цю пропозицію.

Однак на рівень державної політики в СРСР юдофобія поступово піднімається після завершення радянсько-нацистської війни. Колишній заступник міністра державної безпеки М.Рюмін визнавав, що з кінця 1947 року у роботі його відомства «почала виразно виявлятися тенденція розглядати осіб єврейської національності як потенційних ворогів радянської держави».

Наступ на «космополітів» було започатковано після згаданої доповіді Андрія Жданова. Більш активна і систематична «проробка» вчених, діячів мистецтва, літературознавців, біологів («вейсманістів- морганістів»), мовознавців, театрознавців, яким приписували те, що вони потрапили під вплив Заходу, розпочалася у 1947 роцi. Тоді, а саме 17 червня 1947 року, до партійних організацій було надіслано «закритого листа» ЦК ВКП(б) «Про справу професорів Клюєвої та Роскіна», в якому підкреслювалось, що «небезпечна хвороба низькопоклонства перед закордоном може вражати найменш стійких представників нашої інтелігенції, якщо цій хворобі не буде покладено край».

Кампанія боротьби проти «космополітизму» в Україні почала готуватись практично водночас із розгортанням чергового туру гонінь на представників української інтелігенції. Особливо активно пошуки «націоналізму» стимулював Лазар Каганович, який з березня по грудень 1947 року очолював ЦК КП(б)У. Зокрема, він постійно тероризував партійних працівників, Спілку письменників України, вимагаючи від окремих літераторів каяття у «націоналістичних « гріхах.

Наведу такий приклад. У жовтні 1947 року Л.Каганович розіслав керівникам України «для ознайомлення» текст статті «Про одне шкідливе антирадянське оповідання». Цей матеріал підготували на замовлення ЦК КП(б)У для «Літературної газети» і запропонували його підписати письменникам Григорію Полянкеру і Матвієві Талалаєвському. Стаття була спрямована проти оповідання письменника Ісаака Кіпніса під назвою «Без хитрощів, без розрахунку», надрукованому однією з газет польського міста Лодзь. Оповідання було присвячене тому, як під час війни українська жінка врятувала від загибелі двох єврейських дітей. Однак і в цьому благородному сюжеті було знайдено «брутальні політичні помилки, які зводять нанівець і навіть перекручують саму ідею розповіді». Критикам не подобалась сама назва твору, оскільки, як зазначалось у статті, «у нашій радянській країні мільйони людей творять патріотичні справи без будь-яких хитрощів або низького розрахунку». А далі ставилось запитання: «Чи може авторові потрібна була згадка про чиїсь «хитрощі», щоб прикрити хитрощі власні?»

Однак найбільшу лють і роздратування викликали слова І.Кіпніса про те, що він би хотів, щоб «усі євреї, які проходять тепер твердим переможним кроком берлінськими вулицями, носили на грудях поруч з орденами і медалями також і маленький красивий щит Давида». Це було розцінено як вияв сіонізму, неприпустимий для радянського єврея. У статті підкреслювалось: «Кіпніс хоче поставити щит Давида — цю емблему націоналізму — поруч з емблемами Радянського Союзу, що символізують собою братерство і дружбу народів. Не завадило б знати Кіпнісу, що п’ятикутна радянська зірка давно затьмарила і шестикутну зірку Давида, і петлюрівський тризуб, і всіляких орлів й інші націоналістичні емблеми».

Для Ісаака Кіпніса ця історія не завершилася лише критикою: у червні 1949 року він був заарештований за обвинуваченням у націоналістичній агітації, а у січні 1950 року його засудили до 10 років виправно-трудових таборів суворого режиму. І лише 1956 року він був звільнений і реабілітований. Надзвичайно характерним для тодішньої ситуації було те, що, коли вже були заарештовані М.Талалаєвський і Г.Полянкер, їм пригадали серед іншого і те, що, здавалося б, можна було поставити їм в «заслугу» — їхнi критичні оцінки твору Ісаака Кіпніса.

ПОГРОМ ЄАК РОЗПОЧИНАЄТЬСЯ

Ще 12 жовтня 1946 року з’явилась перша записка МГБ СРСР «Про націоналістичні прояви деяких працівників Єврейського антифашистського комітету», яку було надіслано до ЦК ВКП(б) і Ради Міністрів СРСР. Після цього завідувач відділом зовнішньої політики ЦК ВКП(б) Михайло Суслов (майбутній «сірий кардинал» доби Леоніда Брежнєва) організував перевірку діяльності ЄАК. У листопаді того самого року М.Суслов доповів про підсумки перевірки, стверджуючи, що ЄАК відіграв позитивну роль під час війни, а згодом його діяльність перетворилася на політично шкідливу. Вносилася пропозиція ліквідувати ЄАК. І справді, під час війни iз нацистами ЄАК відіграв велику позитивну роль.

7 квітня 1942 року було опубліковано його першу відозву до світового єврейства за 47 підписами. Це були підписи літераторів, лікарів, акторів та євреїв-військових. 24 травня на мітингу представників єврейського народу, що транслювався по радіо, було оголошено про збирання коштів на придбання 1 тисячі танків і 500 літаків для Червоної Армії. ЄАК організував трансляцію передач мовою ідиш чотири рази на тиждень для євреїв США та Англії, насамперед з метою інформування про звірства нацистів проти радянських євреїв. Разом з тим, як точно зауважував Ю.Грачевський, «поступово (з позицій нібито крайньої військової необхідності) згори (йдеться про сталінське керівництво. — Ю.Ш. ) почали пропагувати думку про можливість використання пресловутої «всеєврейської допомоги й взаємовиручки» у світовому масштабі».

Кампанія по збиранню грошей принесла результат, а до того ж у 1943 році С.Міхоелс разом iз письменником І.Фефером здійснив поїздку до США, Канади та Великої Британії, де так само збирали кошти для Червоної Армії. Однак діячі ЄАК не лише збирали гроші. У 1943 році С.Міхоелс робить вражаючу доповідь про геноцид проти євреїв на окупованих територіях. Ілля Еренбург засуджує поширення антиєврейських настроїв і розмов про те, що євреїв «не бачили» на фронті. ЄАК починає привертати увагу влади до становища, в якому перебували євреї у визволених від нацистів районах. 18 травня 1944 року С.Міхоелс надсилає В.Молотову листа, в якому, зокрема, зазначалось: «Після пережитої вцілілими євреями катастрофи місцева влада не тільки не приділяє їм належної уваги, але подекуди порушує радянську законність... Звертає на себе увагу той факт, що одержувана Червоним Хрестом iз різних країн допомога... до нужденних євреїв рідко доходить». ЄАК планував видання «Чорної книги» про нацистські звірства і «Червоної книги» про збройну боротьбу євреїв проти окупантів. Однак набір «Чорної книги» було розсипано у 1948 році.

Потрібний сталінському керівництву виключно як мобілізуючий і пропагандистський орган, ЄАК, однак виразно не хотів бути «кишеньковою» установою. Все це не могло подобатись керівництву. Тим більше, що сприяючи утворенню Ізраїлю, Сталін прагнув протиставити цю державу США та Великій Британії, а ЄАК мав добрі контакти з єврейством цих країн і не збирався змінювати вектори своїх симпатій.

26 березня 1948 року, Міністерство державної безпеки СРСР знову сигналізувало партійно-державним структурам про те, що ЄАК присвоїв собі право бути головним уповноваженим у справах єврейського народу і права посередника між цим народом і партією та урядом, а також про антирадянську і націоналістичну діяльність ЄАК. Саме на цій підставі рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) від 20 листопада 1948 року ЄАК, як такий, що є «центром антирадянської пропаганди і регулярно подає антирадянську інформацію органам іноземної розвідки», було ліквідовано. Цього разу, на відміну від ситуації 1946 року, пропозицію МГБ було реалізовано.

У своїй книзі «Моє життя», згадуючи про закриття єврейських видань та культурних установ, Голда Меїр, яка з вересня 1948 року була першим послом Ізраїлю у СРСР, писала: «Що з того, що вони були віддані лінії партії? Надто великий інтерес до Ізраїлю та ізраїльтян виявило російське єврейство, щоб це могло сподобатись у Кремлі. Через п’ять місяців (Йдеться про січень 1949 року. — Ю.Ш. ) в Росії не залишилось жодної єврейської організації і євреї прагнули не наближатись до нас більше».

РОЗПРАВА

28 січня 1949 року у «Правде» з’явилась редакційна стаття «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків». У лютому того самого року Секретаріат ЦК ВКП(б) розглянув питання «Про заяви, що надійшли до ЦК ВКП(б) щодо діяльностi антипатріотичної групи театральних критиків». Невдовзі було ухвалено партійну постанову «Про буржуазно-естетські перекручення у театральній критиці», а в «Правде» вміщено розгромну статтю «До кінця викрити космополітів-антипатріотів».

Саме відтоді в Україні, як і в усьому тодішньому СРСР, ще більш посилилось цькування літераторів єврейського походження (О.Борщагівський, А.Гозенпуд, Л.Санов-Смульсон, І.Стебун, Є.Адельгейм, Є.Мартич-Фінкельштейн та ін.). Тепер вже «викриття» супроводжувалось обвинуваченнями у просіоністських симпатіях, єврейському буржуазному націоналізмі, пропаганді буржуазного способу життя. Причому критикували не тільки живих, а й померлих літераторів, діячів науки і культури.

Тепер викритих «космополітів» звільняли з роботи, засуджували, висилали у віддалені райони СРСР. Поняття «космополіт» поступово перетворювалося на синонім слова «єврей». Тим самим сталінський режим ставив під підозру євреїв як народ і ніби сигналізував населенню: ми можемо зміцнити наш патріотизм і нашу могутність, лише звільнившись від «антипатріотичного» впливу євреїв. Звертає на себе увагу і те, що в усіх обвинуваченнях незмінно фігурували єврейський націоналізм (сіонізм) і шпигунство на користь іноземних розвідок.

«Органи», після того, як їм було дано сигнал від партійних органів, почали збирати матеріал проти конкретних «безрідних космополітів». Для багатьох єврейських діячів це означало арешти, а для декотрих згодом — смерть. Почалося все з арештів наприкінці 1947 року старшого наукового співробітника Інституту економіки АН СРСР І.Гольдштейна та старшого наукового співробітника Інституту світової літератури АН СРСР З.Грінберга. Протизаконними методами з них вичавили свідчення, що стали формальною підставою для початку кримiнального переслідування членів ЄАК.

Сценарій «справи» про єврейський націоналізм було підготовлено на початок 1948 року, а у другій половині року почалися масові арешти осіб, які були тією чи іншою мірою пов’язані з діяльністю ЄАК. Арешти тривали і в Україні. Тут, зокрема, наприкінці 40-х — початку 50-х років були піддані арештам і засуджені до різних строків позбавлення волі Мойсей Альтман, Рива Балясна, Йосип Бухбіндер, Абрам Веледницький, Давид Гофштейн (розстріляний у 1952 році по справі ЄАК), Айзик Губерман, Веніамін Гутянський, Ірма Друкер, Натан Забара, Абрам Каган, Ісаак Кіпніс, Юхим Лойцкер, Ноте Лур’є, Мойсей Мижирицький (помер в арештантському вагоні), Михайло Пинчевський, Григорій Полянкер, Матвій Талалаєвський, Михайло Шмушкевич та ін. У 1950 році було ліквідовано Кабінет єврейської літератури, мови і фольклору при Академії наук УРСР, який очолював член- кореспондент АН УРСР, мовознавець Ілля (Ель) Співак. Він був заарештований у січні 1949 року, а пізніше заарештували завідуючого літературним відділом Кабінету Юхима (Хаїма) Лойцкера, а також співробітників М.Берегівського, Б.Вайсмана, М.Майданського, А.Веледницького, Р.Лернера, Х.Кин-Шаргородського, І.Спектора та ін. Згадані діячі не зробили нічого такого, за що заслуговували б на жорсткі оцінки і покарання. Для того, щоб розпочати їхні «справи», за давньою традицією, були використані ті або інші їхні критичні висловлювання, міркування, оцінки, висловлені, як правило, у приватних розмовах, у різні роки . Всі ці матеріали були віднайдені, дбайливо зібрані і систематизовані, коли прийшов час боротьби із «космополітами». Саме за їхньою допомогою формувався образ єврейських діячів як ворогів режиму.

Слідство просувалося важко, оскільки заарештовані особи то «зізнавалися», то відмовлялися від своїх «зізнань». Одначе у березні 1950 року було вирішено провести широкий показовий процес. У обвинувальному висновку фігурували П.Жемчужина (дружина В.Молотова, яку позбавили волі), Г.Соркін, С.Котляр, С.Галкін та ще 11 осіб. Однак процес не відбувся. Частину заарештованих було засуджено Особливою нарадою у 1950 — 1951 роках, інші знов були піддані допитам.

На допитах обвинувачені заперечували всі висунуті проти них обвинувачення. Однак згодом, під відповідним тиском, всі, крім Б.Шимеліовича, визнали свою «провину», дали свідчення, яких від них вимагали. Саме Б.Шимеліович, колишній головний лікар Боткінської лікарні, 6 червня 1952 року надіслав голові Військової колегії Верховного Суду СРСР листа, у якому описав методи «роботи» слідчих. Ось що він, зокрема, писав: «...У ту саму ніч арешту слідчий підполковник Шишков повів мене до приймальної міністра, де був його секретар — полковник, ще троє співробітників у військовому... Запропонували зняти окуляри і як футбольна команда кидали мене з одного боку в інший і били увесь час по обличчю. Оскільки я падав кожного разу на підлогу (жовтий килим), лунав голос того, хто стояв біля столу «вставай»... Я ставав, і знов все продовжувалося. Тут я вперше почув багато разів: «усі євреї — антирадянські люди», і, нарешті, «усі євреї — шпигуни...»

У липні 1951 року за доносом старшого слідчого Слідчастини з особливо важливих справ, підполковника держбезпеки Михайла Рюміна було заарештовано міністра держбезпеки СРСР Віктора Абакумова. Тоді було заарештовано і В.Комарова, який перед тим очолював слідчу групу у справі ЄАК і який 18 лютого 1953 року у листі до Сталіна прагнув довести свою відданість режимові, а тим самим писав і про методи роботи із заарештованими. Ось що він, зокрема, писав:»...У колективі слідчастини добре знають, як я ненавидів ворогів. Я був нещадний з ними, як мовиться, виймав з них душу, вимагаючи видати ворожі справи і зв’язки... Особливо я ненавидів і був нещадним з єврейськими націоналістами, в яких вбачав найбільш небезпечних і злобних ворогів. За мою ненависть до них не тільки заарештовані, а й колишні співробітники МГБ СРСР єврейської національності вважали мене антисемітом і намагались скомпрометувати перед Абакумовим. Ще під час роботи у МГБ СРСР я доповідав Абакумову про свою політичну недовіру до Шварцмана, Іткіна і Бровермана. Дізнавшись про злодіяння, скоєні єврейськими націоналістами, я наповнився ще більшою злобою до них і переконливо прошу Вас: дайте мені можливість iз усією притаманною мені ненавистю до ворогів помститися їм за ту шкоду, що вони завдали державі...Прошу Вас, товаришу Сталін, не відмовте мені у своїй довірі. Не віддавайте мене до суду».

В.Комарова замінив М.Рюмін, який під орудою нового міністра держбезпеки СРСР С.Ігнатьєва продовжив слідство у справі ЄАК. Навесні 1952 року слідство було закінчено. До речі, М.Рюмін згодом зізнався, що одержав від Сталіна складений ним перелік питань для заарештованих. Чільне місце у цьому переліку займали питання, пов’язані із з’ясуванням зв’язків заарештованих з іноземними розвідками. 18 липня 1952 року Військова колегія Верховного суду СРСР присудила до розстрілу 13 осіб: С.Лозовського, І.Фефера, Д.Бергельсона, Й.Юзефовича, Б.Шимеліовича, П.Маркіша, В.Зускіна, Л.Квітко, Д.Гофштейна, Е.Теуміну, І.Ватенберга, Л.Тальмі, Ч.Ватенберг-Островську. 12 серпня того самого року усіх засуджених було страчено.

Тоді ж були організовані суди над учасниками так званих організацій єврейських буржуазних націоналістів у промисловості, у засобах масової інформації, у органах охорони здоров’я. Відбувся процес над керівниками Єврейської автономної області, тривали арешти євреїв — співробітників Міністерства закордонних справ і Міністерства державної безпеки СРСР. В цілому було сфабриковано понад 70 справ. На весну 1953 року практично всі євреї були «вичищені» з МГБ СРСР, за винятком маленької групи «прихованих євреїв» — осіб, меншою мірою частково, єврейського походження, але офіційно зареєстрованих представниками іншої національності.

ЗАПІЗНІЛА РЕАБІЛІТАЦІЯ

Смерть диктатора докорінно змінила ситуацію. У 1954 році почалась, а у 1955 роцi закінчилася перевірка матеріалів справи ЄАК. Завершилася тихою посмертною реабілітацією розстріляних. А невдовзі із місць ув’язнення почали повертатись ті, кому пощастило вижити. Було покарано і декого з катів, зокрема згаданого М.Рюміна, заарештованого у березні 1953 року.

Зверну увагу на необхідність подальших досліджень мотиватиції антиєврейських дій сталінського керівництва, зокрема щодо ЄАК. Єжи Томашевський у рецензії на книжку Шимона Редліха «Війна, голокост і сталінізм: документована історія Єврейського антифашистського комітету в СРСР» зауважує, що Редліх (додам від себе — і інші автори) вказує на те, що ЄАК став неофіційним представницьким органом радянського єврейства і відтак викликав підозру і гнів партійно-державних структур.

«Це, — читаємо далі у рецензії, — ставить перед нами другу низку проблем. Читач, необізнаний з радянською дійсністю, прочитавши цю книжку, може легко дійти висновку, що критика і звинувачення проти Комітету з боку радянських політичних діячів не мали раціональних підстав. Однак, якщо розглянути документи з точки зору радянських цінностей та стратегії, такий висновок не здається адекватним. Комітет дійсно поступово розвинувся в орган, що представляв погляди та потреби єврейської радянської громадськості й у такий спосіб міг сприйматись як загроза радянській монополії. Діяльність ЄАК слугувала фокусом для єврейського національного відродження, що кидало виклик тезі Сталіна про те, що євреї — не народ. Цей виклик поєднувався з тодішніми радянськими підозрами щодо будь-якої особи чи групи, яка мала контакти з «капіталістичними країнами» або людьми, які мешкали там. Комітет безумовно мав такі зв’язки...»

Напевно, це так. Однак наважуся стверджувати, що якби у ЄАК не було згаданих «гріхів», режим обов’язково їх би вигадав. А тому завершу, як і починав, поетичними рядками. Цього разу словами Ігоря Губермана:

За все на евреев найдется судья.
За живость. За ум. За сутулость.
За то, что еврейка стреляла в вождя.
За то, что она промахнулась.