Шлях веде до вогню

«Ми загинули б, якби не гинули». Український народ може з повним правом розглядати й власну національну історію крізь призму цих знаменитих слів Фемістокла, давньогрецького полководця та державного діяча (V століття до нашої ери), палкого патріота своєї Вітчизни. Готовність піднятись над особистими інтересами, відмовитись від таких, здавалося б, природних компромісів зі «стабільним» ладом пригноблення, колоніальної «законності» та «порядку» — ці найкращі риси українського національного характеру не раз рятували наших предків від ганебної асиміляції, по суті, від зникнення з лиця Землі. Але важливо додати ось що: від воєводи Дмитра, який, спливаючи кров’ю, захищав Київ від монгольської навали, і так звитяжно, що навіть вороги зберегли йому життя, до нашого сучасника Василя Стуса, від Івана Богуна й до Олега Ольжича — українці різних часів чудово розуміли, що висока, життєдайна, свята ідея (свободи рідної землі, свободи для рідної мови та культури, свободи для кожної людини в Україні) варта чогось лише тоді, коли народ має достатню кількість людей, готових віддати за неї життя. Легко прийняти ідею на теоретичному, абстрактному, «книжковому» рівні — і безмежно важко пройти нещадний іспит вірності обраній ідеї, коли на терезах лежать Буття й Небуття. Твоє особисте Буття й Небуття... Але віра в те, що Україна варта «вогню святого», варта того, щоб пожертвувати задля неї життям (у поєднанні з тверезим усвідомленням хиб свого народу) вела кращих людей нації до мук і страждань. Вела на смерть. Героя нашої розповіді ця віра вела до вогню. Не в образному, символічному — у прямому сенсі слова.

...Пасажири міжміського автобуса, що прямував 21 січня 1978 року за маршрутом Київ — Канів, навряд чи звернули особливу увагу на немолодого вже пасажира із суворим обличчям, досить скромно одягненого, який у якихось своїх справах їхав до Тарасової Гори. Якби ті люди, що їхали одним рейсом з цим чоловіком (його звали Олекса Гірник і було йому 66 років) знали, що він везе з собою каністру з трьома з половиною літрами бензину і що він вже прийняв для себе єдино можливе (відчував це), жахливе й невідворотне рішення... А ранком 22 січня, близько 10 години, один зі співробітників канівського Музею Тараса Шевченка помітив на невеликій відстані від пам’ятника Кобзареві на Тарасовій Горі (приблизно в сотні метрів), обвуглене тіло людини, яка лежала на спині. Відразу викликали «швидку допомогу», обгородили місце трагедії тканиною (музейним працівникам було категорично заборонено наближатися до цієї точки), повідомили також «компетентні органи» — бо поруч, на схилах Тарасової Гори, чиєюсь рукою (як невдовзі з’ясувалось, рукою цієї ж загиблої людини), було розкидано декілька сотень листівок, не типографських, а написаних ручкою, з гострим засудженням колоніального уярмлення України, системної русифікації, брутальних порушень свобод і прав людини. Співробітникам музею сповістили, що то спалила себе психічно хвора людина, і суворо попередили: не розпускати ніяких чуток!

Тодішній заступник начальника Канівського РВС міліції Олександр Гнучий згадує, що ця страшна подія сталася чудовим, сонячним морозним ранком. «Кроків за десять від оглядового майданчика на Тарасовій Горі, — згадує Олександр Гнучий, — на снігу лежав на спині обгорілий чоловік у позі боксера: його руки й ноги були зведені. Поряд — порожня сумка з квитком до Києво-Печерської лаври і пасічницький ніж. Згодом з’ясувалося, що саме цим ножем чоловік, уже охоплений полум’ям, пришвидшив смерть, розпоровши собі живота. Схил гори під оглядовим майданчиком мав біло-фіолетове забарвлення; особливого кольору йому надали сотні розкиданих по снігу листівок, написаних фіолетовим чорнилом. Я на свій страх і ризик приховав шість листівок (саме тому правда про подвиг незламної людини стала, далеко не відразу, відомою в Західній Україні, згодом — у Польщі та Європі. — І. С.). З одного боку, ці листівки мали однаковий текст, з іншого боку — політичні заклики до звільнення України. Спільний текст був таким: «Хай живе Самостійна Соборна Українська Держава! Радянська, та не російська! Україна для українців! З приводу 60-річчя проголошення самостійності України Центральною Радою 22 січня 1918 року — 22 січня 1978 року на знак протесту спалився Гірник Олекса з Калуша. Тільки в цій спосіб можна протестувати в Радянському Союзі!».

Хто ж такий Олекса Гірник, що нам відомо про життя цієї незвичайної людини? (До речі, його подвиг, нарешті, належно поцінований державою: Указом Президента Віктора Ющенка від 18 січня 2007 року борцю за звільнення рідного народу присвоєно високе звання Герой України). Він народився 27 березня 1912 року (у момент загибелі йому, отже, було майже 66 років) у селі Богородчани на Івано-Франківщині в селянській українській родині, де глибоко шанували українські національні традиції і за часів панування польської окупаційної влади зазнавали утисків. У сім’ї було п’ятеро дітей, найстарший з них — Олекса. Статки батьків були більше ніж скромні, через це дати освіту вони змогли тільки старшому синові. Олекса Гірник навчався у польській школі та українській гімназії, працював у молодіжній організації «Сокіл», служив у польському війську. 1937 року рядовий Гірник відкрито заявив польським командирам, що мріє змінити польську «конфедератку» на українську «мазепинку» — і за це був заарештований і засуджений окупаційним трибуналом на п’ять років ув’язнення.

У 1939 році, під час розподілу Польщі між СРСР та Німеччиною, Олекса Гірник утік із в’язниці й повернувся на Львівщину. У місті Стрий Олекса був заарештований удруге, тепер органами НКВС, згодом — депортований до Житомирської області, де й був засуджений за звинуваченням у «зраді Батьківщині» (слідство начебто «викрило» його зв’язки з «українськими буржуазними націоналістами») до восьми років ув’язнення. Відбував покарання Олекса Гірник у концтаборах на Уралі та на Півночі. Після звільнення (1949 рік) повернувся у рідні місця, до Калуша. Дізнався, що мати й сестра вже померли, брат загинув на фронті. Проте Олекса саме тоді зустрів своє сонячне кохання — Кароліна Петраш, сусідська дівчина... Вони побралися, виховали двох синів — Маркіяна та Євгена, збудували дім. Дуже характерно, що влада постійно нагадувала Гірнику про його колишню судимість, що вона, неначе тінь, йшла слідами його долі. І все ж таки життя, хоча й гранично скромно, все ж налагоджувалося (при тому, що Олекса Гірник працював там, де це було можливо, там, де пропонували: землекопом, рахівником...). Українець, який зазнав стільки ударів долі, тяжко мучився наодинці з собою.

Чому? Чи тільки особисті проблеми були цьому причиною? Щоб зрозуміти правду, варто згадати, що то була за доба — 70-ті роки ХХ століття, доба загибелі Олекси Гірника? Що означав цей час для України? Імперський удав прагнув тоді не тільки «мирно» проковтнути, але й «мирно» перетравити національно-визвольні рухи поневолених республік. Була проголошена інтеграційно-урочиста за формою, вбивчо-садистська за змістом теза про «образование единой, новой исторической общности людей — советского народа», що, по суті, приховувало прагнення нехай не відразу, але в «історичній перспективі» цілком асимілювати, точніше, русифікувати народи радянських республік. (Брежнєву деякі «вчені» від КПРС навіть рекомендували офіційно взяти курс на створення «єдиної радянської нації» — чому вже не відверто російської? — але радники старого Генсека збагнули, що тут слід «пригальмувати» русифікаторсько-інтернаціоналістське завзяття, і вписали в одну з його промов такі слова: наміри похвальні, але дещо передчасні!). Будь-який вільний вияв української національної самосвідомості (а тим більше — національної гордості) таврувався Сусловим, Маланчуком та ідеологами «нижчого рівня» як «український буржуазний націоналізм» з усіма відповідними наслідками — для «особо закоренелых националистов», як Чорновіл, Стус, Лукьяненко — аж до тривалого ув’язнення в концтаборах! (Утім, теперішні «інтернаціоналісти», чи то пак «антинаціоналісти», такі, як Дмитро Табачник, здається, пішли ще далі, оголошуючи націоналізм... синонімом фашизму. Проте це тема для окремої розмови.) Тож брежнєвське «благоденствіє» («На всіх язиках все мовчить, Бо благоденствує». Шевченко, як завжди, б’є в десятку!) означало для України одне: відмирання мови, відмирання і знищення культури, історичної пам’яті, національної гордості. Нація постала перед перспективою зникнення. Чи міг Олекса лишатися бездіяльним?

У листі до дружини майбутній Герой України, зокрема, писав: «Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я тільки його учень і виконавець». Він не міг вчинити інакше, ніж кинутись у пекучий океан вогню, болю, протесту й помсти... Увечері 21 січня 1978 року Олекса Гірник піднявся на Чернечу Гору, тричі неквапом обійшов навколо могили Тараса Шевченка і розкидав (вже починалась ніч) на північному схилі гори майже тисячу саморобних листівок з протестом проти русифікаторського поневолення (писав ці листівки протягом чотирьох років потайки навіть від дружини). Близько 3 години ночі Олекса Гірник облив себе бензином і підпалив. Коли думаєш про його долю (до речі, Гірник був не першим українцем, хто здійснив такий подвиг: за 10 років до нього в Києві таким же самим чином протестували Василь Макух з Дніпропетровська та Микола Бериславський з Бердянська), перше, про що згадуєш, це самоспалення чеського героя-студента Яна Палаха в Празі, в центрі міста, у 1969 році на знак протесту проти радянської окупації. Спільного багато. Але є одна принципова різниця: Палах пішов із життя серед скупчення людей, вдень; Гірник спалив себе серед глухої ночі, абсолютно сам — один, навіть не знаючи точно, чи долетить його протест до людей...

Долетів! Хоча, звичайно, за радянських часів на ім’я та вчинок Олекси Гірника було накладено найсуворіше табу. Перша публікація в українській пресі про загибель героя з’явилась лише в 1992 році — її підготував Михайло Іщенко, лікар «швидкої допомоги», що прибула 22 січня 1978 року на місце трагедії. Зараз там, де спалив себе Олекса Гірник, Герой України, встановлено пам’ятний знак: між двох дубів стоїть невеликий камінь, на ньому кладуть пучки калини. Це життєво важливо саме для нас: бо якщо ми забудемо про таких людей — і про нас теж ніхто не згадає. Ніхто й ніколи.