Штрихи до портрета дракона

Лікарі-онкологи не втомлюються повторювати: при будь-якому злоякісному захворюванні порятунок хворого залежить передусім від своєчасно поставленого правильного діагнозу. І якщо давнє, що стало вже традиційним, порівняння суспільства, його розвитку і стану з людським організмом дійсно містить в собі певну частку істини — то наближення диктатури також неминуче дає про себе знати уважному спостерігачеві, оскільки супроводиться рядом об’єктивних симптомів. Якщо це так, тоді і в цьому випадку життєстійкість соціуму (особливо коли йдеться про організм юної, зростаючої, крихкої поки що демократії) також у вирішальній мірі пов’язана з вірним — і при цьому не дуже пізнім! — діагностуванням. Бо встановлення тоталітарної диктатури або авторитарного режиму, як правило, являє собою більш або менш тривалий процес (результат процесу), а не одномоментну, лавиноподібну катастрофу.

У ролі діагноста можуть з успіхом у нашому випадкові виступати висококваліфіковані фахівці-історики. Не забуваймо про те, що наука за самою своєю сутністю — це не лише реєстрація і дослідження фактів, але передусім — встановлення зв’язку явищ (причому часто несподіваного зв’язку явищ, зовні абсолютно незалежних один від одного!). І тому, вдивляючись у політичні портрети таких несхожих особистостей, як Гай Юлій Цезар, Нерон, Тамерлан, Філіп II Іспанський, Людовік ХIV, Наполеон, Беніто Муссоліні, Адольф Гітлер, Сталін, Мао Цзедун, Саддам Хусейн, Чаушеску... (і головне, аналізуючи їхню політичну практику), вчений може виявити деякі типологічно спільні риси. Що і є умовою вірного діагнозу.

Рухаючись цим шляхом, ми доходимо до неочевидних, але вельми повчальних висновків. Як правило, прихід до влади багатьох зі згаданих (і незгаданих) правителів деспотичного типу став результатом системної кризи суспільства, причому нерідко навіть у більшій мірі духовної, аніж економічної. Зі сторіччя в сторіччя повторювалася така картина (мало не символічна): великі потрясіння — війни, революції, криваві громадянські конфлікти — розтоптували душі декількох поколінь людей, буквально нічого не давши їм натомість. При цьому попередня, «стара» система, роблячи глобальну ставку насамперед на насильство, терпіла очевидний крах, нічого не домігшись ні в політичній, ні в морально-духовній, ні в економічній, ні у військовій сферах (зазначимо при цьому, що «ідеологічне прикриття» самого насильства може бути, це зрозуміло, абсолютно різним, бо залежить від конкретних обставин доби). І ось тоді і є Месія (імператор, якийсь інший «великий» монарх, непереможний полководець, фюрер, дуче, Генсек або інший, ніколи необраний народом партійний вождь)... Причому вже кандидата в Месії (ще лишень кандидата!) можна досить точно розпізнати за однією надійною ознакою: він не просто заявляє, що здатний керувати країною краще за інших — він при цьому клянеться виправити все зло негайно і на всі часи.

Травень — місяць особливий; він вічно нагадуватиме людям про Велику Перемогу над, можливо, найстрашнішим різновидом тоталітаризму — нацистським, і про страшні жертви, принесені на вівтар цієї Перемоги. Тому далі ми дещо детальніше зупинимося на деяких найбільш повчальних методах і прийомах, використаних фюрером третього рейху на шляху до влади (пам’ятаючи при цьому, що між гітлерівським і сталінським тоталітаризмом є як безперечна типологічна схожість, так і досить істотна відмінність, бо в першому випадкові йдеться про ідеологію расово-національної ненависті, а у другому — про ідеологію ненависті класової; так що тут ми, очевидно, не маємо справу з повною тотожністю за формулою а=а, хоча спільним є одне і головне: терористична воля до влади).

І ось вдумливий дослідник (історик, філософ, політолог) не може не звернути уваги на ряд вельми характерних моментів, що є, по суті, не чим іншим, як симптомами тоталітаризму, який шалено рветься до влади. За ігнорування цих симптомів, цих метастазів суспільства людство заплатило страшну ціну (і справедливість вимагає зазначити, що винні в цьому й лідери західних демократій, які свого часу активно загравали зi Сталіним і особливо з Гітлером!). Тому розмова про ці процеси носить зовсім не академічний характер. Тим більше, що тиранії саме ХХ сторіччя набули ряд якісно нових рис: потрібно було вміти працювати з масами, потреби в чому (принаймні, такої насущної потреби) у колишніх деспотів, як правило, монархів за народженням, часто не було.

Ще Цезар знав дві великі істини: щоб панувати, потрібно майстерно розділ яти народ i народ, готовий прийняти «хліб і видовища» замість свободи — найзручніший об’єкт для маніпуляцій. У ХХ сторіччі ці істини «творчо удосконалили» Гітлер, Сталін і їхнi наступники. Фюрер, наприклад, спираючись на «людину з вулиці» (смертельно наляканих і розлючених дрібних і середніх господарів, що судорожно шукають: 1. Захист — Гітлер обіцяв їм його! — і 2. Ворога, якого він тогочасному німецькому «середньому класові» вказав: ліві партії і «неповноцінні раси», передусім слов’яни та євреї), майстерно насаджував психопатичну ідеологію «боротьби за існування», якому (існуванню — ні більше, ні менше!) загрожують полчища ворогів нації і арійської раси. Так він ішов до влади. Аналогічним чином і Сталін з його теорією «СРСР — обложена фортеця» і «концепцією» безперервного загострення класової боротьби стверджував свою тиранічну владу.

Говорячи про Гітлера, корисно було б подолати ряд стереотипів. Цей звіриний антиінтелектуал, що ненавидить вільнодумців, освічених людей (особливо, що цікаво, чесних юристів!), проте в реальній політиці був по-диявольському хитрий і не дуже й відповідав тому загальноприйнятому образові примітивного, кровожерного погромник-істерика, який робив ставку лише на своїх штурмовиків. Його тактикою було не одне лише насильство, а передусім «проїдання зсередини» демократичних механізмів тогочасної Веймарської республіки (існувала в 1919—1933 роках). Саме це й зробив майбутній «коричневий» диктатор, залишивши від парламентарних і судових механізмів ненависної йому демократичної держави одну лише порожню оболонку. Щось подібне, безперечно, склалося і в Радянській імперії в міру зміцнення влади «червоного» диктатора.

Найяскравішим прикладом того, як Гітлер знущався з «третьої влади», може служити відомий судовий процес над нацистським вождем, що проходив у Мюнхені в лютому-березні 1924 року. Фюрера звинувачували в спробі насильницького захоплення влади (горезвісний «пивний путч»), за що згідно із законом йому належало довічне ув’язнення(!). Простежимо, як саме проходив суд. Один із репортерів, що був присутнім, писав: «Судове засідання? Ні, скоріше семінар із питання про державну зраду». Прокурор, що відкрив дебати сторін, заявив, що Гітлер і його спільники «переслідували високу мету» — і зовсім не шокував явно цим залу, що співчувала нацистам. Фашистський бандит №1 поводився гранично нахабно: щохвилини перебивав суддів, влаштовував перехресний допит свідків (аналогія з Хусейном?), зухвало заявив, що його метою дійсно було знищення «злочинної держави»... Його вступна промова тривала п’ять годин; виразивши впевненість, що «суд історії розірве на клапті» майбутній вирок, Гітлер істерично залементував: «Кінець нашої боротьби такий: або ворог пройде по наших трупах, або ми пройдемо по його трупах!». Чи розуміли «демократичні» судді, з яким фантастичним демагогом мають вони справу, і головне — наскільки злочинні його плани? Безперечно! Але вони самі здійснили, по суті, злочин, давши цьому демагогові найширшу трибуну (процес висвітлювали десятки газет і радіо!). Вирок був такий: п’ять років в’язниці; через 8 місяців (!) Гітлер був уже на волі... Метастази нацистської тиранії стали швидко поширюватися.

Фатальну роль у подальших подіях зіграли, безперечно, невміння і небажання всіх демократичних, ненацистських партій домовитися між собою з метою протистояння тиранії. Дрібні інтриги, крихкі, безпринципні коаліції «імені мильної бульбашки» (до речі, доволі цікавий факт: перший уряд Гітлера, який став канцлером у січні 1933 року, був... коаліційним! Ця коаліція з правою Німецькою національною народною партією проіснувала рівно 33 дні; потім новий фюрер просто вигнав чужих міністрів), постійні розпуски рейхстагу, безперервні дострокові вибори, як правило, дуже вигідні брунатному параноїкові...

А проте чи був цей грандіозний лиходій параноїком? Аж ніяк. Майбутній фюрер володів пекельною хитрістю, мертвою хваткою бультер’єра, неабияким умінням прораховувати варіанти дій (а ось стійкість свого головного ворога — СРСР — недооцінив!). Ось його фраза, сказана після дострокового звільнення з в’язниці наприкінці 1924 року: «Якщо ми не можемо поки що їх (ворогів.— І.С. ) перестріляти — ми повинні переголосувати їх». Зростання числа депутатів нацистської партії в рейхстагу (1928 р. — 12; 1930 — 107; 1932 — 230) свідчить про те, що парламентарна система сама собою ще не є гарантією від тоталітаризму. Імунітетом може бути лише наявність могутніх соціальних сил (більшість суспільства), кровно зацікавлених у реальній, працюючій демократії.

Як колись говорив Бальзак, «люди повинні нарешті усвідомити, що у них є спільні інтереси». Його слова, з усією справедливістю, можуть бути віднесені і до нашої країни. Треба лише визначити нам, громадянам України, в чому ж ці спільні інтереси полягають. Очевидно, основою цих спільних інтересів може стати виховання (точніше, самовиховання) громадян Свободою — у всьому нескінченно глибокому значенні цього великого слова.