Смертний вирок народу

24 квітня 1915 року уряд младотурків у Османській імперії ухвалив Закон про переселення, на підставі якого було ліквідовано аборигенне населення Великої Вірменії, а також вірмени, які перебували в інших регіонах країни. Півтора мільйона людей обох статей різного віку були забиті або померли з голоду. Вірменський народ, історія якого налічує 2,5 тис. років, перестав існувати на своїй споконвічній території. Сучасна Вірменія розташована на невеликій частині цієї території (30 тис. кв. км, у 20 разів менше за територію України), яка входила в кордони Російської імперії. Населення її — 3 млн осіб, тоді як вірменська діаспора в усьому світі налічує 7 млн. Вірмени діаспори — це здебільшого нащадки тих, кому пощастило покинути Османську імперію до 24 квітня 1915 р.

Українці, які пережили власний геноцид, повинні знати, як жив і вмирав вірменський народ впродовж 38 років, починаючи з Російсько-турецької війни 1877 — 1878 років.

ПЕРШІ ВБИВСТВА

На Берлінському конгресі, яким завершилася Російсько-турецька війна 1877 — 1878 рр., фігурували дані про розселення вірмен в Османській імперії, надані Вірменським патріархатом на підставі парафіяльних книг. 400 тис. вірмен проживало в європейських володіннях турецького султана, 600 тис. — в західній частині Малої Азії (на узбережжі Егейського моря) і в Кілікії (на узбережжі Середземного моря), 670 тис. — в Малій Вірменії (Трабзон, Сівас) і 1 330 тис. — у Великій Вірменії (Ерзурум, Ван, Бітліс, Сіірт, Шарпут, Діярбакир).

Вірмени були християнами, тобто розглядалися панівними колами імперії як піддані другого сорту. Вони не могли мати зброю, платили більш високі податки, не мали права свідчити в суді. Не дивно, що вірменське населення вітало російські війська, коли вони з’явилися в Карсі й Баязеті, після чого мали намір наступати на Ерзурум. Однак війна закінчилася, і російський уряд задовольнився приєднанням Карса, Ардагана і Батума. Султан Абдулхамід II помстився вірменам, нацькувавши на них іррегулярні загони курдських племен. 1878 року було знищено 6 тис. вірмен.

Після Берлінського конгресу османський уряд поділив територію Великої Вірменії (близько 200 тис. кв. км) на шість вілайєтів із центрами в Ерзурумі, Вані, Бітлісі, Сііфрі, Шарпуті й Діярбакирі. У кожному з них вірмени становили меншість населення. Більшістю були турки і кочові курдські племена, які постійно влаштовували грабіжницькі набіги на вірменські села. Після придушення царським урядом національних рухів на Кавказі й окупації Карса та Ардагана в Османській імперії з’явилися десятки тисяч мусульман. Втікачі-мухаджири не мали засобів існування, і султан дозволив їм разом із курдами грабувати вірменські поселення.

У листопаді 1890 року англійський консул в Ерзурумі Кліффорд Ллойд надіслав у Лондон таку депешу: «Ситуація у Вірменії постійно погіршується, і збереження такого стану призведе до загибелі вірменського народу». Однак на подібні повідомлення в Європі не реагували. Характеризуючи становище, Фрітьйоф Нансен пізніше зауважив: «Абдулхамід надто добре знав, що жодна з великих держав не має наміру вживати іншу зброю, ніж дипломатичні ноти, і він може цілком безкарно продовжувати чинити злочини у Вірменії».

Злочини набули масштабності з 1891 року, коли султан розпорядився утворити на турецько-російському кордоні 48 регулярних загонів курдської кавалерії по 500—600 вершників у кожному — хамідіє (назва походила від імені султана). Ці війська створювали нібито для охорони кордону, а насправді — для попередження спроб самозахисту з боку вірмен. Вірменські селяни або тікали в міста, залишаючи курдам чи мухаджирам своє господарство, або емігрували.

РІЗАНИНА СЕРЕДИНИ 1890-х рр.

В населеній вірменськими і курдськими селянами Сасунській долині стосунки між людьми різних національностей і віросповідань були добросусідськими. Та виконуючи волю свого володаря, валі (губернатор) Бітліса Тахсін-паша нацькував на Сасун курдських кочовиків, і життя вірменських селян стало нестерпним. 1894 року вони відмовилися платити податки. Тоді з Константинополя прислали 15-тисячне військо, яке разом із місцевими загонами хамідіє почало екзекуцію. Загинуло не менше 3 тис. вірмен (за іншими даними — до 8 тис.). Міжнародний резонанс змусив уряди Франції, Великої Британії і Росії створити комісію з розслідування. Вона провела за півроку 106 засідань, але османський уряд спустив справу на гальмах, після чого організував у 1895 році страхітливу різанину в усіх східних вілайєтах.

У Ерзурумі погром почався 30 листопада. Впродовж доби вірмен нищили різними способами: перерізали горло, душили, вішали на м’ясницьких гаках, обливали гасом і підпалювали, знімали живцем шкіру. В Сіірті забили всіх священиків і вчителів, зґвалтували жінок, після знищення батьків забрали дітей, обертаючи їх у мусульманську віру. В Урфі (стародавній Едессі) вірменський погром набув форм, яких не знала навіть середньовічна історія. Один із шейхів наказав покласти на землю горілиць 100 зв’язаних вірменських юнаків, після чого, читаючи Коран, перерізав усім горло згідно з ритуалом, заведеним під час жертвопринесення баранів. В Арабкірі (вілайєт Сівас) місцева влада роздала всім мусульманам зброю і розклеїла такі відозви: «Кожний нащадок Магомета виконає свій обов’язок, вбиваючи всіх вірмен та плюндруючи і спалюючи їхні будинки. Жодного вірменина не можна пощадити. Так звучать накази Палацу».

Далеко не все, що творилося на сході імперії, доходило до Європи. Проте щось доходило, і європейські політики впадали у ступор. На мітингу в Честері міністр громадських робіт Герберт Гладстон (син славетного британського прем’єра Вільяма Гладстона) покрив ганьбою «великого злочинця в Палаці» — Абдулхаміда. Через десять років, коли окремі фрагменти подій середини 1890-х рр. злилися в цілісну картину, Анатоль Франс у листі, адресованому учасникам конференції Англо-Вірменського товариства в Лондоні, визнав, що Європа виявилася безсилою перед фактом винищення 300 тис. підданих османського султана.

ПЕРЕД СВІТОВОЮ ВІЙНОЮ

Політична партія младотурків, яка діяла під девізом «Єднання і поступ», з кінця 1907 року почала готувати повстання в європейських володіннях султана. У липні 1908 року центральний комітет младотурків Іттіхад (укр.: єднання) встановив контроль над двома корпусами османської армії, захопив Стамбул і відправив Абдулхаміда в заслання.

На відміну від Абдулхаміда, який 33 роки правив імперією твердою рукою, Мехмед V був маріонеткою уряду. Однак становище вірмен аніскільки не покращилося. Нова влада взяла на озброєння ідеологію пантюркізму і панісламізму. Вірмени самим своїм існуванням перешкоджали їй добиватися під цими гаслами єднання османського суспільства. Середньовічна релігійна нетерпимість мусульманського духовенства, помножена на шовінізм європейських освічених младотурецьких «поступовців» дали диявольський заміс, що незабаром втілився у чергову різанину. Центром її стала Кілікія.

1895 року Кілікія, за винятком віддаленого від узбережжя Мараша, відносно мало постраждала від погромів. Середземноморський порт Мерсін часто відвідували європейці, й Абдулхамід побоювався візиту французьких або англійських військових кораблів. 1909 року в цій провінції почало наростати напруження. Младотурки переконували мусульманську більшість населення, що вірмени загрожують державі, релігії й навіть їхньому життю. Військовим комендантом Кілікії вони призначили Реліз-пашу — організатора різанини 1895 року в Мараші. Кілікійська різанина почалася, коли з гір на рівнину спустилися десятки тисяч курдських і турецьких робітників, які працювали на полях бавовни. Було спалено дві сотні вірменських сіл, забито від 15 до 20 тис. вірмен.

Під час Балканських війн 1912 — 1913 рр. Османська імперія зазнала великих територіальних втрат. Турки, які жили на цих територіях, були вигнані або самі втекли в Анатолію. Близько 400 тис. мухаджирів уряд оселив на землях, які належали вірменам.

На сході імперії уряд младотурків продовжував політику Абдулхаміда, яка вносила розбрат між курдами і вірменами. Російський посол у Стамбулі Гірс характеризував у березні 1913 року цю політику в депеші міністру закордонних справ С. Сазонову таким чином: «Більша частина землі силою захоплена курдами, і влада санкціонує ці акти насильства. Всі наші консули підтверджують, що грабунки і розбій курдів тривають безупинно».

ПОЧАТОК СВІТОВОЇ ВІЙНИ

Становище вірмен і українців у Першій світовій війні було схожим і несхожим в рівних пропорціях. Схожість полягала в тому, що етнічну територію українців і вірмен було поділено між протиборствуючими сторонами, і навіть в тому, що одній із сторін належала істотно більша частина цієї території (Велика Україна — Росії, Велика Вірменія — Османській імперії). Цей об’єктивний факт призвів до того, що в царській армії воювало близько 150 тис. вірмен, а на боці турок — від 60 до 100 тис. (про їхню долю — трохи пізніше). Паралельно в царській армії перебувало 3,5 млн, а в цісарській — близько 300 тис. українців.

Відповідь на питання про несхожість ситуації допоможе уяснити причини вірменського геноциду. Цісар в ході переможної війни сподівався примножити кількість своїх українських підданих за рахунок приєднання Правобережної України, а цар домагався того ж самого приєднанням Галичини. На Кавказькому театрі воєнних дій цар розраховував на територіальні прирощення. Власне, цього завжди домагалася Росія в ході численних російсько-турецьких воєн. У разі успіху (якого не було, як показали дальші події) до вірменських земель із центром у Єревані були б приєднані вірменські землі з центром в Ерзурумі. Навпаки, младотурки не були зацікавлені у збільшенні підданих султана за рахунок вірмен, які були підданими царя. Метою було завоювання російської території, населеної мусульманами, і перетворення Стамбула в столицю ісламського світу. «Невірних» ні на власній території, ані в російській Вірменії младотурки впритул не бачили. Ситуація Великої війни, як вони зрозуміли, сприяла тому, щоб вірмен не побачили й всі інші. У попередньому переслідуванні вірмен ідеологічна складова була на другому плані. Основна мета полягала у нищенні економічної сили вірменства — тієї сили, яка робила небезпечним для імперії його політичне пробудження. Війна для шовіністів, якими були младотурки, створювала інші можливості. Ставало можливим не тільки закликати до єднання підданих султана під гаслами панісламізму й пантюркізму, а й реально домагатися цього. Про єднання з православними меншинами не могло бути й мови за означенням. Ідеться не тільки про вірмен. Можна згадати трагічну долю греків, які впродовж кількох тисячоліть залишалися на егейському узбережжі Малої Азії, але зникли, тобто були забиті або втекли під час Греко-турецької війни 1921—1922 рр.

Османська імперія вступила у війну на боці Центральних держав 2 листопада 1914 року. Султан оголосив джихад — «священну війну» мусульман проти «невірних».

Проте в січні 1915 року турецька армія зазнала катастрофічної поразки під Сарикамишем. Мусульманське населення і відступаюча армія почали плюндрувати вірменські села. Командування армії роззброїло вірменських солдатів і сформувало з них трудові батальйони. Через деякий час батальйони було поділено на групи від 50 до 100 осіб, після чого роззброєних солдатів тихцем почали знищувати. Свідки розповідали, що іноді їх закопували живими.

ГЕНОЦИД

На початку січня 1915 року міністр внутрішніх справ М.Талаат, генеральний секретар партії младотурків М.Назим, член Іттіхаду, керівник таємної служби младотурків Тешкілат-іМахсуде Б.Шакір, голова служби безпеки в Міністерстві внутрішніх справ І.Джамболат розіслали керівникам вілайєтів циркуляр із вірменського питання. Ад’ютант Джамболата Ахмед Есад, який виконував функції секретаря на цій зустрічі, зберіг копію циркуляра, переклав його на англійську мову і в січні 1919 року зробив спробу продати документ. Заарештований англійцями, він передав циркуляр в обмін на звільнення командору Сміту, а той віддав його у розпорядження Міністерства закордонних справ Великої Британії. Тепер він зберігається в архіві міністерства (FO 371/4172/31307/1270/44). Варто навести документ повністю:

1  Заборонити всі вірменські товариства, заарештувати вірмен, які коли-небудь діяли проти уряду, вислати їх до таких провінцій, як Багдад або Мосул, ліквідувати по дорозі або на місці.

2  Конфіскувати зброю.

3  Підбурити мусульманську громадську думку за допомогою відповідних і пристосованих до місцевої специфіки засобів у таких регіонах, як Ван та Ерзурум, де вже тепер мусульмани ненавидять вірмен, і організувати різанину, як це зробили росіяни в Баку.

4  З цією метою покластися на населення таких провінцій, як Ерзурум, Ван, Бітліс, а військові служби порядку, такі як жандармерія, використовувати тільки для показового припинення різанини; по-іншому треба чинити в таких округах, як Адана, Сівас, Бурса, Ізмід і Смірна, де треба наказати цим силам, щоб надали активну допомогу мусульманам.

5  Здійснити необхідні кроки з метою ліквідації всіх осіб чоловічої статі менше 50 років, священників і вчителів; дозволити перехід на іслам молодим жінкам і дітям.

6  Депортувати сім’ї тих, кому вдалося вислизнути, і прослідкувати, щоб вони не мали будь-яких зв’язків із рідним краєм.

7  Посилаючись на те, що вірменські службовці могли б бути шпигунами, відкликати їх і безальтернативно усунути від будь-яких посад або служб, пов’язаних із державною адміністрацією.

8  Ліквідувати всіх вірмен, які перебувають в армії; треба повідомити про це військових.

9  Починати операцію всюди одночасно, щоб не залишилося часу на підготовку засобів оборони.

10  Дотримуватися суворої таємності цієї інструкції, її не повинні знати більше ніж дві або три особи (очевидно, в кожному вілайєті. — Авт.).

Цей документ досить красномовний, але він не є безпосереднім доказом геноциду. Автор фундаментальних праць про геноцид євреїв і вірмен Ів Тернон вважає, що таким доказом є ідея депортації всіх без винятку вірмен. І навіть не стільки сама ідея, скільки специфічний спосіб її втілення в життя. Після поразки під Сарикамишем ідею депортації сформулював військовий міністр Енвер-паша, а справжнім архітектором геноциду став Бехаеддін Шакір. У середині лютого 1915 року він виклав керівництву партії младотурків свій план.

У назві «Закону про переселення» від 24 квітня 1915 року вірмени не згадувалися. Насправді цей закон було спрямовано виключно проти них. Ішлося не про переселення і навіть не про депортацію, а про ліквідацію.

План ліквідації поділявся на два етапи: від травня до липня вимагалося знищити вірмен східних вілайєтів, а з серпня — всіх інших. Процедура ліквідації всюди була однаковою. Спочатку місцева адміністрація вимагала вилучити зброю як у християн, так і у мусульман. Після цього повідомлялося, що не всі вірмени склали зброю, у зв’язку з чим заарештовувалася еліта — політичні та духовні керівники, інтелектуали, заможні особи. Заручників піддавали тортурам, щоб вони зізналися, що приховали зброю з метою організації повстання. Потім їх знищували окремими групами поза містом, так само, як вірменських солдатів. Після того оприлюднювався «Закон про переселення», і вірменським сім’ям давали кілька годин, щоб зібрати ручну поклажу. Далі відокремлювали чоловіків, збирали їх в групи і теж знищували в приміській околиці. Жінки, діти й чоловіки похилого віку мусили йти під конвоєм до місця призначення.

Американський дипломат Леслі Девіс, який спостерігав за геноцидом вірмен, так оцінював різницю між уже звичною різаниною і тим, що младотурки називали переселенням: «Метод цей може здаватися цивілізованішим, ніж різанина, але він набагато результативніший і радикальніший». Справді, різанина завжди залишалася безсистемною, а тут абсолютно всі вірмени, за винятком тих, кого вбили раніше, змушені були шикуватися в колони й добиратися до пункту призначення пішки (тільки в західних вілайєтах частину шляху вони долали залізницею). Різанина входила в сценарій: дорогою місцеве мусульманське населення нападало на вірмен (конвой відступав на безпечну відстань), грабувало їх, вбивало, захоплювало дітей і молодих жінок в гареми. У сценарій «переселення» входило й те, що людей не годували, хоча дорога була далекою, й шли тижнями. Пункт призначення, який повідомлявся, постійно змінювався, аж врешті з’ясовувалося, що йдеться про сирійську пустелю. Незважаючи на все, до пустелі Дейрез-Зор добралися десятки тисяч вірмен. Як вони вмирали, ніхто не знає. Ще й тепер сільські діти в цій місцевості перебирають непоховані кістки в пошуках золотих зубів і обручок.

* * *

Вірменський геноцид пов’язується з діями давно засуджених младотурків, а сучасна Туреччина, яка вперто не визнає геноциду вірмен, нібито перетворюється на європейську державу. Вірменський геноцид став можливим через спалах середньовічного релігійного мракобісся, і невизнання його небезпечне для самої Туреччини. Спалахи релігійного мракобісся не зникли й в наші часи, про що свідчать події в Сирії та Іраку.