Спогади про батька

Образ мого батька Мілентія Віничука — доброзичливої, гуманної та працьовитої людини, якого любили і цінували рідні, його друзі, шанували односельці за життя, дуже часто перед моїми очима, а коли згадаю — наче з ним розмовляю, слухаю його життєві поради; водночас йому доповідаю, що я виконав його останню перед відправкою на фронт у 1944 р. пораду: «Вчися синку на лікаря». Цей заповіт батька став дороговказом для мене: я закінчив Київський медичний інститут, став клініцистом — неврологом, доктором медичних наук, професором, заслуженим діячем науки і техніки України, тривалий час (з 1992 р. по 2011 р.) очолював кафедру Національного медичного університету імені О.О.Богомольця.

Батько мій був освідченим бухгалтером, знавцем фінансової звітності, обдарований, з чуйним серцем і хорошим характером, при цьому мав привабливу зовнішність. Усі, хто його оточував, відчували його притягальну силу. Це лише короткі штрихи до його портрету.

Публікація спогадів — це данина пам’яті та поваги до мого батька, інших учасників Другої світової війни, які загинули 75 років тому (липень 1944 р.) у битві за Броди Львівської області між радянськими військами 1-го українського фронту і 13-м корпусом 4-ї танкової армії Вермахту, до складу якої входила дивізія СС «Галичина. В  її складі, як відомо воювали українці проти радянського режиму, за незалежну Україну. За такої ситуації українці практично воювали проти українців.

Можна пускатися в правильні або неправильні міркування, оцінки. Наразі такий був тоді період на тлі своєрідного радянського політичного клімату, порядків, до яких мій батько ставився досить критично, завжди був патріотом України.

Мілентій Олексійович Віничук народився 1896 року в с. Велика-Шкарівка Кам’янець-Подільського повіту, Волинської губернії (тепер Шепетівський район, Хмельницька область) у багатодітній селянській сім’ї. Рідне село, де він народився, має давню історію — 2001 року було відсвятковано 400-річчя його заснування. В селі до Другої світової війни проживало приблизно 350 сімей, більша частина з яких були українцями, четвертина — поляками та одна багатодітна сім’я — єврейської національності. Люди були роботящими, добрі серцем, жили дружно, не було проявів неповаги, міжнаціональної ворожнечі.

Мілентій Колесник був освіченою людиною, досвідченим фінансовим спеціалістом, при цьому обдарований досконалим розумом. Невдовзі в тридцяті роки настали жахливі часи «ліквідації куркульства як класу» (було б що розкуркулювати, окрім того що нажили власними мозолями, потом). Сім’я ледве отямилася від «розкуркулювання», та щоб позбутися переслідування, батьки змінили прізвище: були Колесники — стали Віничуки. Як це вдалося зробити залишилося сімейною таємницею.

Здавалося, тільки-но почало налагоджуватися життя. Розпочалася війна влітку сорок першого. Я, восьмирічний — найменший з трьох дітей, що залишалося в сім’ї, вперше побачив війну в маминих сльозах і на батьковому згорьованому обличчі.

Потім була евакуація нашої сім’ї та керівників колгоспу. Інші односельці відганяли худобу на схід країни. По дорозі ми зустрічали все більше поранених солдатів. Під Білою Церквою на їхню колону і на наші підводи з людьми німецькі літаки кидали бомби. Розбігалися хто куди. Батько учив мене в такому разі бігти від дороги, лягати і прижиматися на землю. Фашисти «косили» ні в чому не винних людей і худобу, перетворивши колону на живе місиво, яке плакало, стогнало, стікало кров’ю і прощалося з життям.

Після невдалої спроби евакуюватися довелося повертатися додому. Дякувати Богу залишилися живими. Тоді ж, у розпалі війни, загинув наш старший брат Петро, призваний до прикордонних військ і — служив у Ковелі.

У період німецької окупації вся сім’я — батько, мати і троє дітей, що залишилися, займалися домашнім господарством. у селі часто появлялися німецькі каральні частини. Вони шукали радянських активістів, комуністів, партизанів, осіб єврейської національності. Одного дня німці розстріляли багатодітну єврейську сім’ю, що проживала недалеко від нашого подвір’я. Залишилися живими лише дві дорослі дочки односельця єврея Давида, яких тоді не було дома. Уночі вони повернулися в село, прийшли до нас і попросили батьків надати їм тимчасовий притулок. Батьки без вагань прийняли їх, організували на горищі дому місця для ночлігу, харчування, мінімально мали необхідні умови для життя. Вони приходили на наше подвір’я лише уночі. Нас, дітей, батьки попередили: нікому про наших гостей не розказувати. За три доби ці люди прийняли рішення добиратися пішки полями до Бердичева. Мама спорядила в дорогу необхідне харчування і разом з батьком провели їх до краю села, щоб уникнути зустрічі з фашистами, показали напрямок пересування полями на Житомирщину.

Такий гуманний вчинок моїх батьків свідчить, що у надзвичайно складний і небезпечний період життя вони склали на відмінно іспит на людяність. Адже у ті часи переховування євреїв загрожувало розстрілом усіх членів родини.

У лютому 1944 р. радянські війська розпочали операцію за звільнення нашого села від фашистів. У один із днів ранком мені довелося побачити, як розвідка «вибивала» напівроздягнутих німців із сільської, сусідньої з нами хати, як гинули і наші люди, яких щойно мобілізували на війну і навіть не встигли навчити її «премудростям».

Тоді ж, у розпалі війни, мобілізували на фронт ще одного сина Мілентія Віничука — Антона, його було тяжко поранено і лише випадковість врятувала від смерті.

Батька мого мобілізували на війну в березні 1944 р. Проводжала його наша сім’я. Пішов здобувати перемогу. Але, мабуть, душа пророкувала інше. Тому що по дорозі почав віддавати нам останні поради. Дружині — як виховувати дітей, як доглянути старшого сина, якого скалічила війна, а мені сказав: дивись синку, як багато навколо тебе хворих, немічних людей. Війна закінчиться, ти виростеш і зможеш їм допомагати. Для цього вчися, синку, на лікаря. Це були останні слова, які я чув у житті від свого батька. І востаннє бачив його. Тепер лише уявляю згорьоване обличчя батька.

На початку липня  1944 р. мій батько в листі до мами написав, що його військова частина дислокується на території Бродівського району Львівської області. Це був останній лист від нього.

Як відомо 13—22 липня 1944 р. відбулася запекла битва (нерідко її називають Бродівський котел) за місто Броди між армією Вермахту, до складу якої входила дивізія СС «Галичина», і радянськими військами 1-го Українського фронту, де служив Мілентій Віничук. Бойовий склад дивізії СС «Галичина» перевищував 15 000 чоловіків.

Втрати сторін були надзвичайно великими: з німецької сторони — близько 30 тис убитих вояків, понад 17 тис — попали у полон; великими були втрати воїнів із боку радянських військ, серед них загинув  і мій батько.

У серпні 2013 року я написав прохання на ім’я військового комісара Бродівського об’єднаного районного військового комісаріату надати мені інформацію щодо місця поховання мого батька, якщо така інформація збереглась у архівах. Військовий комісар повідомив мене, що серед воїнів, похованих на території Бродівського району Віничук Мілентій Олексійович не значиться. Поряд з тим він написав, що на території району є безіменні могили воїнів, загиблих при визволенні Бродівського району під час Другої світової війни.

Важливу інформацію наша сім’я отримала від односельця батька, його товариша, який воював у той же період на території Бродівського району в тій самій військовій частині. Односелець залишився живим і повернувся в село додому. Він розказав нам з мамою, що проти їхньої військової частини воювала дивізія СС «Галичина». Бої точилися кілька діб, були надзвичайно запеклими, серед загиблих багато наших бійців, яких щойно мобілізували на війну, нерідко ідентифікацію жертв провести було неможливо. Таким трагічним, сумним і болісним для сім’ї був кінець життя нашого незабутнього батька.

Об’єктивну, хоча і коротку, оцінку описаних подій 1944 року я отримав під час зустрічей і спілкування з безпосереднім учасником Бродівської битви — бійцем дивізії СС «Галичина», який  брав участь саме в цьому побоїщі.

Власне, сама зустріч і знайомство відбулося уже в період незалежної України і розпочалося за обставин, з якими вважаю доцільним познайомити читачів.

То був патріарх Київський і всієї України (української Автокефальної Православної  церкви) Мстислав. 1992 року я, як професор кафедри неврології Національного медичного університету імені О.О. Богомольця, брав участь у лікуванні патріарха. Ми спілкувалися, згадували минуле.

Патріарх Мстислав цікавився, де я народився (йому сподобалася моя українська мова), хто батьки. Я розповів і сказав, що мій батько загинув під Бродами під час Другої світової війни. Після цього патріарх зробив нетривалу паузу, замовчав, а потім сказав таку фразу: «Українці в той період воювали проти українців, щоправда, мета в них була різна; такий був час». На період зустрічі я ще не знав, що патріарх Мстислав — українець зі Львова і в молоді роки був учасником битви за Броди в складі дивізії СС «Галичина». Під час бою був поранений у ногу (при його огляді я звернув увагу на наявність рубця у ділянці гомілки). Про ці етапи життя патріарха мені розповів професор О.Р.Винницький, коли ми вийшли з готелю на вулицю по дорозі додому.

На мою думку, фраза, яку сказав патріарх Мстислав, коротко і об’єктивно оцінює події того періоду, атмосферу в суспільстві, політичний клімат. Хай як би там було, всі українці тоді боролися за звільнення Української землі. Багато з них  стояли на послідовних державницьких позиціях.