Сучасний образ нацiоналiзму: чи пiшли на користь уроки минулого?

— Останнім часом у нас з’явилося чимало публікацій про націоналізм, які мають один спільний знаменник — це прагнення переглянути загальну оцінку націоналізму, тобто відділити «здоровий» націоналізм від «нездорового», чи навпаки, оголосити кожен націоналізм «здоровим», відділивши від нього якісь агресивні форми. В зв’язку з цим хочу зробити таке зауваження — питання це почасти термінологічне, оскільки під націоналізмом в європейській і американській традиції ніколи нічого позитивного не малося на увазі. Націоналізм завжди мав у Європі в літературі політичного характеру такі коннотації осуду, і тому в сучасних умовах перегляд оцінок націоналізму для американця чи європейця — це не перегляд змісту терміна, а перегляд ставлення до певного роду націоналістичних рухів, які апріорі не приймалися до 60-х років XIX ст., i з західної точки зору інколи стають прийнятними. І це зовсім інша дискусія, ніж дискусія у нас. В Україні вона точиться фактично навколо того, чи прийнятний, чи неприйнятний український націоналізм періоду громадянської війни (чи, як зараз називають, періоду Визвольних змагань); чи прийнятний націоналізм Степана Бандери — Андрія Мельника?

Це зовсім інша площина — власне, якщо ми приймаємо європейське ставлення до націоналізму, відбите в словниках, книжках, підручниках тощо, то ми можемо тільки запитувати себе, — чи цей націоналізм мав якісь позитивні риси або наслідки для сучасності. І тоді у нас буде відповідь на запитання, яке ставив перед собою європеєць і американець. Ми ж питаємо в загальному плані, — була така публікація в «Дзеркалі тижня»: чи може націоналізм взагалі розглядатися як щось позитивне? І відповідь дається позитивна, і говорять, скажімо, про здоровий економічний націоналізм. А види націоналізму, які «неприємні», просто проголошуються якимись девіаціями. Давайте передусім визначимо, що ж ми маємо на увазі? Якщо говорити про загальну традицію, що була в Європі (і якщо будемо домовлятися називати ці речі так, як вони називалися там), — то націоналізм не ототожнювався із патріотизмом. До речі, точнісінько так було в нашій українській традиції. Так само розцінював усі свої погляди, скажімо, Михайло Драгоманов, який, власне, був засновником термінологічної традиції в цьому напрямку. Драгоманов говорив про себе, що він є космополіт і... патріот; людина світу, але разом з тим український патріот — і більше за нього тоді не зробив ніхто для України. Це не якесь самовизначення, а реальна річ.

Якщо ми домовимося, що націоналізм і патріотизм — то одне саме, тоді нема про що взагалі сперечатися і буде трюк словесний. Під націоналізмом розуміється політична тенденція, а також культурна і економічна, оскільки вони можуть набувати політичного значення, яка полягає в тому, що переслідуються, насамперед, власні національні інтереси. Це і є націоналізм. Чи це є нормальне явище? Дивлячись у якому розумінні; якщо переслідування власних національних інтересів означає, — коли ми зважимо інтереси інших народів і зважимо свій інтерес, то за будь- яких обставин ми вибираємо свій інтерес, то це є те, що називається націоналізмом і не є прийнятним для європейського мислення. Воно намагається знайти такі розв’язання, які були б або компромісними, або (що є сьогоднішніми способами мислення) виходили б із загальнолюдських цінностей, і свої власні національні інтереси не переслідували б у тій формі, в якій вони виступали проти загальнолюдських норм і цінностей. Простий елементарний приклад — якщо мені потрібно для вирішення моїх національних інтересів розв’язати «нормальну» війну (я не кажу про економічну війну, не кажу про духовну, бо бувають і такі — мовні, наприклад), то я повинен відступити перед загальнолюдськими нормами; і це не є націоналізм. В таких випадках говорять, що наявна національна мотивація, і вона не закриває людині очі на те, чому вона в світі живе. І тут слово націоналізм недоречне. Всі ми якоюсь мірою любимо; в тому розумінні, що хтось готовий усе спалити навколо себе заради національних інтересів, а хтось має такі мотиви, що є внутрішніми чинниками, але вони ніколи не будуть важити більше, ніж усе інше. Бо завжди люди зважують дуже багато різних речей.

Що стосується українського націоналізму, тут є одна особливість, яку часто не беремо до уваги. Це відбивається на якості наших публікацій, на наших інтересах. Україна була частиною Російської імперії, почасти і Австрійської (але це був маргінес української історії, що б не говорили про «П’ємонт»; Галичина відіграла колосальну роль в українській історії, але історія тут, на Сході, творилася). Україна була не в ситуації колонії, а в особливій ситуації. Нації, які були колонізовані (я не кажу, що гніт завжди буває різним; іноді навіть колонії мають певні привілеї) називалися «інородцями». Були також «іновірці». Поляки, наприклад, були «іновірці» — але це не була колонія, власне кажучи, це був утиск, переслідування представників непанівної релігії. Але це не було колоніальним гнітом. От, скажімо, узбеки, чи особливо, народи Півночі — це була типова колоніальна ситуація. Для «інородців» були свої закони. Фінляндія не була колонією Росії (вона мала автономію) — і там режим був набагато кращий з усіх точок зору, ніж у самій Росії. Але фіни були «іновірці», чужі, й не були «своїми». А українці — «так называемые русские люди» — і їх придушення полягало не в тому, що українців ставили в такі умови, як «інородців» (скажімо, євреї були «інородцями», мали «черту оседлости», знаходилися під абсолютно чітко визначеним національним гнітом, позбавлені цілого ряду прав, й так куцих, у Російській імперії).

Українець як обиватель Російської імперії, — не скажу громадянин, бо так важко сказати, — як підданий Росії, мав ті самі юридичні права, як і росіянин. Більше того, це не зовсім точно, коли говорять, що українці не мали права вживати свою мову. Жоден із цих циркулярів, ані Валуєвський (1863 р.), ані Емський указ (1876 р.) не обмежували прав вживати української мови в щоденному вжитку; вони обмежували її сферу дій, обмежували українське слово чисто етнографічною сферою. Українці мали всі права, крім права вважати себе нацією. І відповідно до цього, вони не мали права перекладати Шекспіра українською мовою, друкувати українською мовою праці з фізики та математики чи то політичної економії, а тільки те все, що стосується тематики, скажімо, етнографічної, фольклорної. Навіть наукові розвідки не можна було проводити. «Українськість» розглядалася так, як яка-небудь «смоленськість» чи «сибірськість». Це й було позбавлення прав.

Внаслідок такої ситуації українська культура на більшу половину творилася в рамках імперії російською мовою і, в залежності від того, на що були спрямовані визвольні, свободолюбні тенденції, вони могли вміщуватися або в рамках усієї імперії, або тільки української території. Боротьба за право вживати українську мову в будь-якому контексті, а іншими словами, боротьба за право визнавати українців нацією, це боротьба, що точилася в основному на території України або також обох столиць — Москви і Петербурга (там, де були великі українські громади). Зовсім інші люди беруть участь у цій боротьбі, ніж боротьба за громадянські свободи, за лібералізм. І ми маємо такі картини — люди, що борються за ліберальні свободи, коли їм доводиться вибирати — чи вони підуть до націоналістів, чи до російських «великодержавників», — вони вибирали других. Я наведу приклад, може дещо сенсаційний, але нечасто згадуваний — це Михайло Чубинський — син автора гімну України Павла Чубинського. Він був міністром юстиції в уряді гетьмана П.Скоропадського; правий ліберал, і коли треба було вибирати з ким іти, то М.Чубинський не пішов до С.Петлюри, він пішов до росіян, до А.Денікіна. А В.Вернадський куди пішов? А І.Кістяківський? Пішли до «единой и неделимой», тому що в них було більше спільного з правими лібералами взагалі, ніж із авторитарними українськими націоналістами. Вони ділили світ за іншими категоріями, і тому українська культура і українська політика розвиваються в трьох різних площинах (які часто не були зв’язані): площина боротьби за національність, площина боротьби за ліберальну демократію і громадянське суспільство, площина боротьби за соціальні реформи чи соціальну революцію (куди йшли більшовики, меншовики, есери...). Ці площини між собою часто не перетиналися.

Коли ми сьогодні в Україні переглядаємо спадщину, то ми беремо все те, що робилося в національній площині, і розглядаємо — націоналізм чи не націоналізм? Там були зовсім різнорідні напрямки. Був Драгоманов, що поєднував всі три орієнтації. Але діяв він і у національному русі; там був не тільки Драгоманов, але й В.Винниченко (швидше — націонал-комуніст). І там був С.Петлюра (швидше за все — націонал-демократ, але за умов громадянської війни демократія опинилася на десятому плані; авторитарний національний лідер й радше націоналіст). І там були гранично праві націоналісти, які робили погроми. Тут йдеться про найбільш правi орієнтації. Але цих людей не можна розглядати тільки як націоналістів. Це є національний рух, в якому дуже сильне націоналістичне крило. І розбиратися, де воно починається, де кінчається, дуже важно. У Петлюри були люди дуже інтелігентні, які не йшли ні на які ксенофобські вчинки, але були й погромники. Згадаємо цих отаманів, яких Петлюрі не вдалося приборкати. Це те, що не дозволяє нам якось обійти гострі кути. Петлюру вбили в Парижі, і місцевий суд виправдав вбивцю, так само як берлінський суд виправдав убивцю Талат-паші, одного з організаторів вірменської різні в Туреччині. Це були, по суті, міжнародні процеси. Якщо ми хочемо переглядати своє минуле, то давайте рахуватися із тим, що мусимо пояснити своє ставлення до міжнародної громадської думки. Або вона не права, або ситуація набагато складніша.

А що стосується націоналізму С. Бандери, то ситуація набагато очевидніша. Це був крайньо правий рух, який пов’язаний переважно з італійським, але фашизмом, фашистським Інтернаціоналом (Євген Онацький в Римі представляв ОУН). Це не секрет — оунівці відкрито себе називали фашистами. Олег Ольжич, який сьогодні є нашим національним героєм, писав про те, що в культурній політиці український націоналізм ближчий до німців, до нацистів Гітлера, ніж до Муссоліні. Це надруковано в наш час із дивовижними коментарями.

Це є частина історії, скільки б ми не говорили, що була війна на два фронти (я не кажу про тих рядових бійців, що дійсно чесно воювали на два фронти й мають бути визнаними такими ж учасниками партизанського руху, як і всі інші), але я говорю про політичну спадщину. Це різні речі: одна справа — хлопці з села, які пішли в ліс і стріляли всіх «чужинців»,— це не політична спадщина. Це є просто люди, яким ми маємо вклонитися за їхнiй патріотизм. Ми оцінюємо політичні партії, платформи і т.д. Коли ж ми під «шумок» реабілітації націоналізму забуваємо про ці спроби переступити через трупи, то, вибачайте, ми себе «підрихтовуємо» під таку традицію, яка для демократа не прийнятна. Тоді треба вибирати.