Суспільно-політичний лад, який був збудований в СРСР-3

Закінчення. Початок читайте «День»№ 220-221, 225-226

У 1920-х рр. десятки тисяч українців повернулися з-за кордону, мов світлячки на «світ зі Сходу», щоб працювати на своїй батьківщині. У 1930-х рр. майже всі з них загинули у вогні сталінських репресій. Так само, як і всі члени політбюро ЦК КП(б)У, за винятком Григорія Петровського, до яких звертався В. Винниченко.

5. ДЕРЖАВНИЙ КАПІТАЛІЗМ ЧИ ЩОСЬ ІНШЕ?

У 1921 році В. Винниченко виклав у «Щоденнику» своє бачення здійснюваного в радянських республіках «соціалістичного будівництва» і сформулював власний погляд на те, як треба будувати соціалізм: «Як переходовий період до соціалістичного господарства від бюрократично-централізованої і мілітаризованої системи державного капіталізму, заведеного РКП, — кооператизація всіх галузей народнього господавства, як у сфері продукції, так і розподілу (індустрія, торгівля, споживча справа, а де надається, то й сільське господарство)». У січні 1926 року він досить детально розвинув свій альтернативний погляд (теж у «Щоденнику») на шляхи соціалістичного будівництва: «Держава повинна випустити з своїх рук господарство, повільно, ступнево передавши його самим продуцентам, організованим у господарські колективи. Дати волю приватному інтересу та ініціативі, тісно пов’язавши його з інтересом громадським. Дати «провідний пас» до цієї сили, зробити її мотором громадської машини. Держава повинна бути тільки машиністом, що слідкує за правильним функціонуванням усього апарату, а не самим апаратом. Отже, сприяння кооперації, артілям, комунальним господарствам, словом, усяким товариствам громадського характеру. Політична влада повинна лишатися в руках компартії тільки до перемоги громадського характеру господарства, до її закріплення. Повільний перехід до соціалістичної демократії — радянського чи загального типу, — це не важливо».

Ці тези доводять, що Винниченка аж ніяк не можна називати комуністом, — ні в більшовицькому розумінні, ні у вигаданому ним самим романтизованому баченні цього вибухового поняття. Перебуваючи багато років у еміграції, він перестав бути «ліваком» доби визвольних змагань і остаточно переконався у справедливості європейського бачення соціалізму. Аналізуючи розвиток країн, не зачеплених вірусом ленінсько-сталінського комуносоціалізму, ми теж можемо засвідчити успіх соціал-демократичного курсу, спрямованого на трансформацію капіталізму зразка ХІХ ст. у соціалізм. Щоправда, сучасні соціальні держави не позначаються як соціалістичні, тому що популярний бренд соціалізму використали комуністи і націонал-соціалісти.

Винниченкові тези доводять, що він вважав той суспільно-політичний лад, який утверджувався в Радянському Союзі, державним капіталізмом. З ним були солідарні його колишні однопартійці. Андрій Радченко у 1923 році опублікував статтю «Про нашу платформу» в журналі «Соціалістична думка» (Прага), в якій твердив, що «завданням українського робітництва повинна бути не ліквідація капіталізму, а ліквідація пародії на капіталізм, яку завели більшовики». Такого судження дотримувалися і лідери українських есерів. У книжці «Велика революція і українська визвольна програма», опублікованій у Празі в 1928 році, Микита Шаповал твердив: «Комуністи перетворили на державну власність заводи, фабрики, залізниці, ліси, землю й цим відсунули селян від розпорядження землею, а робітників — від розпорядження знаряддями виробництва, а з того вийшло, що й державний капіталізм, як і приватний, розділив підприємства на власників-господарів і наймитів-робітників».

Можна погодитися і з критичним аналізом радянського ладу, здійсненим в еміграції українськими есдеками та есерами, і — до певного ступеня — з альтернативою В. Винниченка, але використання ними терміну «державний капіталізм» для характеристики Радянського Союзу свідчить тільки про те, що вони не зрозуміли політичної й економічної сутності держави-комуни. Державну форму господарювання слід розглядати як капіталістичну тільки в економічній системі, яка допускає приватну власність громадян на засоби виробництва і функціонування вільного ринку. Натомість здійснена більшовиками націоналізація засобів виробництва у власності поміщиків і капіталістів, так само як трансформація приватної власності селян, ремісників, кустарів і торговців, здійснена під облудною оболонкою «усуспільнення», призвела до цілковитої експропріації суспільства державою-комуною, яка знаходилася у розпорядженні невеликої купки вождів.

Два десятиліття перетворень, здійснених у міжвоєнний період, поставили радянське суспільство під політичний, економічний та ідеологічний контроль ніколи не баченої в історії людства держави-монстра. Наслідки цього відчуваються навіть через три десятиліття після її саморозпаду. Найстарше з вихованих нею поколінь вже відійшло, але два інших залишаються тією або іншою мірою залежними від державного патерналізму.

6. ДВА ОБЛИЧЧЯ УКРАЇНІЗАЦІЇ

У квітні 1923 року, тобто одразу після декларації про утворення СРСР, ХІІ з’їзд РКП(б) взяв курс на коренізацію влади у національних республіках. Суть коренізації (в Україні — українізації) полягала в тому, щоб працівники у владних структурах оволодівали мовами і культурними традиціями місцевого населення, а самі структури наповнювалися за рахунок вихідців із нього. Це забезпечувало московському центру контроль над периферією не тільки силовими, а й адміністративно-політичними засобами. Крім того, здійснювана місцевими мовами ідеологічна робота мала неспівставно більшу ефективність. Тим часом у партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культури і мови корінних національностей.

Власне в Україні політика коренізації влади розпочалася задовго до її офіційного проголошення на партійному з’їзді. 19 листопада 1919 року Християн Раковський звернувся до В. Леніна з документом під назвою «Тези з українського питання», в якому обґрунтовував необхідність подальшого існування УСРР як формально незалежного державного утворення, але при об’єднанні в єдиному центрі оборонних і господарських апаратів. Ленін вніс тези на розгляд політбюро ЦК РКП(б) від свого імені. Пізніше документ обговорювався на черговому пленумі ЦК і був затверджений як резолюція VІІІ Всеросійської партконференції. У ньому містився пункт, який започаткував новий курс Кремля в Україні: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти в усіх радянських установах рідною мовою». Прийнявши таку резолюцію за щирий намір більшовиків українізувати владу з метою забезпечення незалежності України, В. Винниченко наважився приїхати в Москву у 1920 році.

Українські соціал-демократи в еміграції виявилися не такими легковірними, але вже після Винниченкового фіаско. У липні 1924 року конференція УСДРП в Празі заявила: «Ліквідуючи функцію «незалежної» радянської України і приховуючись тепер новою функцією «українізації», російські більшовики продовжують на Україні суто колоніальну політику».

Більш об’ємну оцінку можна побачити в листі Миколи Чеботаріва з найближчого оточення С. Петлюри, адресованому студенту Української господарської академії в Подєбрадах Володимиру Шевченку від 20 січня 1925 року. «Українізація є доконаним фактом, якого не можна заперечувати, а тим більше ним легковажити, — писав Чеботарів. — Не тільки більшість преси виходить у мові українській, не тільки українська мова панує в шкільництві, а навіть установи совіцькі мусили перейти на українську мову... Нова національна політика большевиків на Україні допомогла піднесенню національної свідомості до тих розмірів, при яких не може бути й мови про реставрацію Єдиної і Неділимої, про занепад боротьби за Незалежність».

Високо оцінюючи позитивний вплив українізації на піднесення самосвідомості українського народу, Чеботарів все-таки закінчував лист без оптимізму: «Не можна заховувати спокій, коли вороги кують нові кайдани для нашого народу, злочинно бути байдужим, коли із залізною послідовністю насувається давно жаданий час боротьби, яка закінчиться або повною перемогою, або стане святим заповітом для наших нащадків».

Українізація справді посилювала прагнення українців наповнювати реальним змістом примарну радянську державність. Характерним прикладом була записка, подана 26 лютого 1931 року в президію ХІІ Всеукраїнського з’їзду рад за підписом «Група делегатів і присутніх на з’їзді робітників харківських заводів» такого змісту: «Треба будувати українську радянську державність, бо вже час наспів... Вона тільки розпочата, а у нас до цього часу говорять тільки про мову і культуру, хоч це теж елементи державності».

Й. Сталін усвідомлював небезпеку для його режиму особистої диктатури, яка йшла від українців. У довірчому листі з курорту в Москву до свого заступника Лазаря Кагановича від 11 серпня 1932 року він писав: «Якщо не візьмемося тепер же за виправлення становища в Україні, Україну можемо втратити. Майте на увазі, що Пілсудський не дрімає, і його агентура на Україні багатократно сильніша, ніж думають Реденс (голова ДПУ УСРР. — Авт.) або Косіор (генеральний секретар ЦК КП(б)У. — Авт.). Майте також на увазі, що в Українській компартії (500 тис. членів, хе-хе) знаходиться не мало (так, не мало!) гнилих елементів, свідомих і несвідомих петлюрівців, нарешті — прямих агентів Пілсудського. Як тільки справи стануть гірші, ці елементи не згаятимуться відкрити фронт всередині (і поза) партії, проти партії». Як бачимо, генсека особливо турбувало те, що Радянська Україна межувала з другою Україною по той бік кордону.

Не менше побоювання в Москві відчували через загострення ситуації на Північному Кавказі, де, за переписом 1926 року, проживало 3106,8 тис. українців (37,1% від усього населення). Жителі всіх 37 районів з переважаючим українським населенням сприйняли кампанію українізації з величезним ентузіазмом. На Північному Кавказі в кордонах РСФРР виникала третя Україна, і уже неодноразово лунали вимоги про її возз’єднання з УСРР.

У листі до Кагановича Сталін попереджав про небезпеку, яка йшла від України, «як тільки справи стануть гірші». Якраз на переламі 1932 і 1933 рр. кремлівські правителі вже знаходилися у вкрай небезпечній ситуації. В країні вирувала економічна криза, яку намагалися приховати за переможними реляціями про пуск новобудов першої п’ятирічки. В містах поширювався голод внаслідок провалу хлібозаготівель, викликаного недолугою економічною політикою. На селі зростала загроза масштабних повстань, спричинена конфіскацією врожаю 1932 року у регіонах, що виробляли хліб. В цій ситуації Сталін наважився застосувати терор голодом, який охопив всю величезну територію України і Кубані. Внаслідок вилучення всіх їстівних запасів та інформаційної та фізичної блокади сіл і станиць загинули мільйони селян.

10 грудня 1932 року політбюро ЦК ВКП(б) ініціювало таємну постанову про хлібозаготівлі на Північному Кавказі, в якій українізація вперше в офіційному документі була поділена на «більшовицьку» (тобто коренізацію влади) і «петлюрівську». Українізація поза УСРР припинялася назавжди. Від політики українізації в УСРР в Кремлі не могли відмовитися, тому що українці як титульна нація союзної республіки повинні були володіти зовнішніми ознаками суверенності. Попереджаючи переростання офіційного курсу в «петлюрівську українізацію», очільники Кремля розгорнули погром національної інтелігенції.

«Соціалістичне будівництво» міжвоєнного періоду услід за Великим голодом 1932—1933 рр. завершилося сплеском Великого терору 1937—1938 рр. Потенціал національно-визвольного руху в Україні цими превентивними заходами комуністичного режиму зійшов нанівець. Проте, як і сподівався Микола Чеботарів, коли він не виключав найгіршого сценарію, боротьба його сучасників з російсько-радянським імперіалізмом стала прикладом для нащадків.