Світ болю і жаху

У День пам’яті жертв Голодомору хочеться мовчати... Здається, що всі промови вже виголошені, книжки та статті написані, жертви відспівані, а страхи залишилися у минулому. Проте це відчуття оманливе, адже поряд із тихим болем з’являється абсолютно новий страх. Від неповного незнання, від розбіжності думок і від неможливості осмислити масштаби цієї трагедії. Тому доводиться говорити й показувати, підшукуючи правильні слова й місця, аби повірили, зрозуміли й переконалися, що Голодомор 1932 — 1933 років — це спланований геноцид українського народу. А відправитися за цією правдою можна до Меджибожа, де майже десять років тому було відкрито перший в Україні музей Голодомору.

В червні 2008 року за ініціативи Хмельницької обласної державної адміністрації було прийнято рішення про створення на території Меджибізької фортеці музейної експозиції, присвяченої Голодомору 1932 — 1933 років. Місце створення такого музею вибрали невипадково, адже Хмельниччина входила в число областей, охоплених масовим голодом. За підрахунками дослідників, нараховується близько 39 тис. жертв на цих територіях. Проте бажання відновити пам’ять свого народу стало сильнішим за ментальний страх, який, на жаль, так надовго закарбувався у свідомості жителів східних регіонів нашої країни.

Для втілення ідеї у життя було обрано талановитого художника й скульптора Миколу Івановича Мазура, більш відомого як автора пам’ятника у Батурині — «Молитва за Україну». Приїхавши у Меджибіж, митець вирішив зробити музей у Каретному залі фортеці, бо внутрішня архітектура залу дуже схожа на анатомію самої людини і, за його задумом, у кожній із частин розміщується певний розділ експозиції. Каретний зал уже мав свою трагічну історію, і, можливо, це й обумовлює моторошну атмосферу всередині: раніше тут була в’язниця, де в 1933 — 1937 роках розстрілювали людей. Але Микола Мазур разом зі своєю творчою групою встиг у рекордно короткий строк (30 днів, 30 ночей) дати цій будівлі нове життя, перетворивши її на перший в Україні музей Голодомору 1932 — 1933 років.

Музейна експозиція складається з двох тисяч експонатів та умовно поділяється на шість частин: «Колективізація», «Депортація», «Режим «чорних дощок», «Закон про п’ять колосків», «Голодомор», «Молитва за Україну».  Всі вони мають свої художньо-просторові композиції, які в комплексі відтворюють історію тих страшних років, оповідаючи не тільки власне про Голодомор, а й ґрунтовно описуючи інші трагедії українського села, такі, як примусове виселення чи розкуркулювання.

Микола Мазур був художником-символістом, тому кожен елемент виставки виконує роль не лише експоната, а й певного символа, органічно доповнюючи цілісний образ експозиції. Потрапляючи до музею, поринаєш у світ болю та жаху, й уява починає невпинно малювати картини тих років.

«Перший розділ — це сталінський кабінет із документами, зі столом, застеленим червоною «партійною» скатертиною. Це — пекельний стіл, за яким планувалося, позначалося на картах — кого знищити, у документах — яким чином знищити, де було визначено з холоднокровністю вбивць, як «викачати» весь хліб, продати його за кордон. Оті плани непомірних хлібозаготівель, розкуркулення, колгоспи — це момент знищення українця як господаря», — так описує автор початок експозиції у книзі «Молитва Миколи Мазура за Україну».

На цьому столі представлені справи зі звинувачень, виписки з протоколів, копії архівних документів (використано близько 400 документів), над ним — карта демографічних втрат від голоду (найбільш постраждалі -Київська, Житомирська, Черкаська, Полтавська, Харківська, Сумська області). Оперізує цю композицію умовна чорна дорога, якою голод розповзався Україною.

Вилучали хліб, зерно, молоко, з печі забирали горщики, а у людей з рук виривали варену картоплю... І коли ти бачиш центральну скульптуру у формі безлічі рук, які тягнуться до неба, рефлекторно з’являється бажання схопитися за них, дати їм їжу, витягнути з безодні страху й повернути їх до життя.

Особливу увагу привертають яскраво-білі скульптури, які символізують душі заморених голодом людей. Вони не були відспівані священиками, тож їхні неупокоєні душі начебто присутні в музеї. Їх спеціально зобразили світлими на тлі темного антуражу, голими й невинними, аби показати беззахисність простої людини, простого селянина перед свавіллям тоталітарного режиму.

Дослідники продовжують сперечатися щодо кількості жертв Голодомору, однак творці музею зупинилися на цифрі 10 мільйонів, враховуючи ненароджених. Проте здається, що рахівниці, представлені у залах, досі ведуть підрахунок померлих у 1932 — 1933 роках.

Під західною стіною знаходиться ціла низка возів із конфіскованим майном: мішки із зерном, плуги для обробітку землі, граблі, вила, лопати, прядки, ковальський міх. Перекинуті селянські вози, з яких сиплються ікони, й перекинуті скрині, з яких випадають вишиванки та бандури... Це все образи зґвалтованої душі народу, бо ж кожну сорочку українська жінка вишивала з любов’ю для своїх дітей, для майбутніх поколінь, і кожна бандура є символом вільної української душі, незламного духу й незнищеної культури.

Поряд із масовим вивозом зерна реквізували та розбивали жорна. Наприклад, у 1933 році була постанова про вилучення жорен по Вінницькій області (Хмельниччина входила до її складу). Мотивація була така: аби не спекулювали хлібом. Навіть якщо людина змогла приховати десь маленьку жменьку зерна, вона не мала на чому його змолоти. Прикметно, що члени буксирських бригад, які спустошували українські села, реалізовували «награбоване» майно та отримували процент від того. Все було сплановано так, аби люди мали бажання забрати щось одне в одного, отримати премії та посади, вислужитися перед керівництвом за рахунок інших. Українцям примусово забивали у свідомість комплекс кочубеївщини, про який Юрій Шевельов напише у своїй праці «Москва, Маросєйка» за 20 років після цих подій.

Спочатку в колгоспах людей годували під час роботи в полі, а потім колгоспники опинилися в аналогічній ситуацій, що й селяни-одноосібники. Вони так само голодували, не отримуючи ані грошей, ані продуктів харчування. А праця на благо держави була дуже важкою — люди відробляли по 400 — 500 трудоднів на рік. Працю селян у колгоспах Мазур порівняв із працею волів, тож величезне ярмо увінчує композицію в одному з розділів музею. А під ним на чорній дошці написано страшне слово, яке передувало кошмару 1932 — 1933 років — «Колективізація».

Держава вимагала цілковитого виконання плану хлібозаготівель, проте дуже часто люди фізично не могли виконувати такі надмірні норми. А ті, хто не здавав державі достатньо хліба, каралися із занесенням на «чорну дошку» (окремі особи й цілі села). Один із розділів музею так і називається — «Режим «чорних дощок». По всьому залу можна побачити щітки з гострими металевими зубцями, якими вичісували коноплі, а тут вони виступають символами колючих очей та рук держави, бо людина завжди була під наглядом відповідних органів. Якщо село заносили на «чорну дошку» — це прирівнювалося до повної ізоляції: товари вивозили, крамниці закривали. Виїхати із села не було можливості, адже люди не мали документів, тож вони по суті були приречені на повільну голодну смерть. І цей смертний вирок більшовики винесли 80 відсоткам населених пунктів України, майже не залишивши на мапі білих плям.

Оскільки творці музею хотіли якнайповніше відтворити дійсність 30-х років минулого століття і показати всі інструменти радянської політики сталінських часів, одну з частин експозиції присвятили депортації. Якщо люди не хотіли йти працювати до колгоспів, їхнє майно конфісковували, а їх самих назавжди відривали від рідної землі й відправляли помирати на каторжних роботах у північні райони Радянського Союзу.

Коли врожай дозрівав, змучені голодом люди виходили в поле збирати колоски, вбачаючи у цьому останню надію на виживання. Проте у рідних полях, на яких вони гнули спини, чатувала небезпека. Чекісти могли розстріляти на місці без суду і слідства за жалюгідно малу кількість колосків або людина отримувала 10 років тюремного ув’язнення. Амністія у таких випадках заборонялася, й за перший рік дії цього закону було засуджено 150 000 осіб. У народі постанову про охорону соціалістичної власності назвали законом «про п’ять колосків». Відповідно наступний розділ музею має таку назву.

По всій експозиції розміщено тюремні решітки, тому що фактично Україну перетворили на тюрму для селян, вирватися з якої було неможливо. Найбільше під час Голодомору помирало дітей, багато не народилося, молоді жінки помирали, так і не пізнавши радощів материнства, тому окрему композицію Микола Мазур присвятив саме їм. Порожні колиски, ляльки-мотанки та сорочечки, які не було на кого одягати, не можуть залишити байдужими та примушують щось боляче защеміти у грудях.

Доторкнувшись до теми родинних стосунків, важко оминути увагою великий сімейний стіл, за яким відзначали як радісні, так і сумні події. Українці ложки не складали хрестами, бо вважалося, що цим можна накликати голод. Навіть коли дитина гралася й ненароком схрещувала ложки — її били по руках. Але на цьому столі ложки лежать саме так. Батьки часто не могли прогодувати своїх дітей, тож останні снували містами та селами у пошуках їжі. В містах вони мали можливість потрапити до лікарні або притулку й там отримати харч. Для нормального розвитку дитині потрібні вітаміни та поживні речовини, а в той час вживали сурогатну їжу: з лободи робили млинці, хліб випікали з жолудів із додаванням гнилого лушпиння картоплі. Відповідно подібне харчування призводило до різних хвороб, саме тому на фотографіях 1932 — 1933 років ми бачимо дітей із деформованими руками, ногами та величезними животами. Високою була смертність через захворювання, але основною причиною, звичайно ж, був голод. Одначе справжні причини замовчувались, і зараз в архівних документах можна зустріти записи, що людина померла в 40 років від старості.

Незважаючи на те, що експозиція присвячена одній із найжахливіших сторінок української історії, Микола Мазур все ж хотів, аби у кожного, хто виходить із музею, була надія на світле майбутнє нашої країни. Тому останній розділ музею називається «Молитва за Україну», й головним його атрибутом є іконостас. У центрі іконостасу Богородиця, яка дає нам щоденний хліб, а обрамляють її ікони, подаровані людьми. «Моя спроба — це намагання зрозуміти те, що відбувалося з моїм народом. Наскільки це вдалося — вирішувати людям», — підсумовує Микола Мазур.

Гадаю, висновок напрошується сам собою, бо таки вдалося. На жаль, Миколи Мазура вже немає в живих, але його музей, його «дитина», його біль і гордість живе й розвивається.