Світло й тіні перемоги

Немає потреби повторювати ті критичні зауваження пана І.Сюндюкова, висловлені ним у дописі «Прочитайте тую славу...» («День», 11.12.99) на адресу пана Рассохи. Простіше, на мій погляд, задатися питанням — чи були підстави у Т.Г.Шевченка так «глумливо-хамськи» поставитися до власної історії, написавши: «Раби, підніжки, грязь Москви, варшавське сміття — ваші пани, ясновельможнії гетьмани»?

Так, безперечно, такі підстави у народного поета були. Варто пригадати таких гетьманів, як І.Брюховецький, Д.Многогрішний, І.Самойлович, І.Скоропадський, П.Тетеря, Ю.Хмельницький, щоб сказати, що саме ці «ясновельможнії» гетьмани своїми вчинками дали підставу Т.Шевченкові назвати їх чи то «гряззю Москви», чи то «варшавським сміттям». Не кращий слід у нашій історії залишили багато козацьких старшин, які з корисливою метою зраджували своїх прибічників-побратимів. Прагнення до влади та збереження своїх привілеїв підштовхувало їх на брудну зраду. Чи міг поет не засуджувати українську козацьку старшину або окремих її представників, котрі зрадили Я.Бородавку, І.Виговського, І.Жмайла, Д.Многогрішного, І.Самойловича, І.Сулиму? Не краще виглядає порівняно з цими панами й І.Мазепа (тоді ще не гетьман), що перейшов 1674 р. від П.Дорошенка до І.Самойловича, звівши наклеп перед бєлгородським воєводою князем Г.Ромодановським на кошового отамана Запорізької Січі І.Сірка і посіявши недовіру до нього з боку царського двору.

Вищевикладене аж ніяк не пуста вигадка автора, а висновки, зроблені після вивчення багатьох праць тих істориків, яких довгий час називали українськими націоналістами або російськими буржуазними істориками. Мені можуть докорити, що наведені тут факти не відносяться до всього «народу переможця», а стосуються тільки певної його частини, так званої еліти. Справді, це так. Однак усі ці зради представників еліти важким тягарем лягали на плечі переважної більшості українського народу, витворювали про нього негативну думку, викликали до нього недовіру і презирство у сусідніх з Україною країнах. Таке ставлення до нашого народу, на жаль, ми спостерігаємо і сьогодні.

Для мене абсолютно незрозуміло, чому пан Рассоха соромиться того, що ми, українці, «одвічно миролюбні» люди. Хіба це погано? Спроби І.Рассохи довести наявність агресивності, загарбницьких прагнень в українському народі відносно сусідніх країн виглядають, щонайменше, наївними.

Дуже дивним виглядає твердження пана Рассохи, що українці захопили в росіян Слобожанщину, яке начебто підтверджує агресивність українців. Загальновідомо, що освоєння Слобожанщини (частина «Дикого поля») почалося російськими служилими людьми ще в першій половині XVI століття. Про це свідчить у своїх «Записках про московські справи» Сігізмунд Герберштейн — німецький дипломат і мандрівник. Паралельно зі служилими людьми тут прагнули осісти селяни, що втекли з Росії, а також «черкаси і кияни», що втекли від польсько-литовського гніту. Переселення українського населення з Правобережної України на Слобожанщину відбувалося не внаслідок захоплення і розселення його в побудованих росіянами містах та сторожових постах Охтирці, Коломаці, Колонтаєві, Царі-Борисові та ін., а з повної згоди царського уряду. До середини XVIII століття українське населення стало тут переважаючим. Треба мати дуже велику фантазію, щоб говорити про «захоплення» Слобожанщини українцями. Краще б було, якби пан Рассоха в цьому випадку вжив поняття «мирне захоплення». Втім, це суперечить так званому «міфу про одвічне миролюбство українців».

Ніхто не ставить під сумнів героїзму, хоробрості і мужності українських козаків. Слава їх гриміла по всій Європі. Водночас за запорізькими козаками збереглася недобра слава розбійників і грабіжників, оскільки основним джерелом їхнього матеріального добробуту була не мирна праця, а війна. Козацький літописець, на якого посилається Д. Яворницький у своїй «Історії запорізьких козаків», писав: «У мирі жити ніколи не хочуть, але коли в землі їх мир оголошено буде, то самовільно йдуть на допомогу іншим царствам...» Тому, кажучи про Молдову та Білорусь, не можна скидати з рахунків і цього невтішного відгуку про запорізьких козаків. Ведучи непримиренну боротьбу з Османською імперією та кримськими татарами, козаки, очолювані Г.Лободою та С.Наливайком, під час двох походів до Молдови, дійсно спустошили цю країну. Однак обидва ці походи аж ніяк не мали метою звільнення Молдови від турецького панування. У першому випадку (1594 р.) похід нереєстрових та реєстрових козаків можна порівняти з походом донських козаків, очолюваних С.Разіним, на Волгу і до північного Ірану «по зіпуни». Другий похід (1595 р.) здійснено за узгодженням з німецьким імператором Рудольфом II за відповідну винагороду.

Говорячи про похід С.Наливайка у Білорусь 1596 р., потрібно виходити з добре відомих фактів. Не ставили наливайківці собі завдання повернути «українські» землі Білорусі в лоно матері України, оскільки України як держави тоді не існувало. Козаки Наливайка та представники різних верств населення, що приєдналися до них, виступивши проти поляків та литовців, мали на меті не тільки позбавитися від своїх ненависних поневолювачів, але й, як зазначає той же Д.Яворницький, знайти «здобич у війні». Та й самі козаки говорили, що у Білорусь вони пішли походом, щоб добути там «хліб і сіль». Підтверджують це, посилаючись на зарубіжні джерела, П.Куліш у своїх «Матеріалах для історії возз’єднання Русі» та С.Соловйов в «Історії Росії з найдавніших часів».

До історії не можна ставитися винятково з певного погляду, оскільки будь-яке упередження (з націоналістичним, комуністичним, буржуазним, конфесіональним відтінками тощо) не дає можливості об’єктивно оцінити історичні події, виходити виключно з фактів.

Потрібно повністю погодитися з точкою зору пана С.Махуна про ставлення до історії, викладеною ним у дописі «Як розірвати коло взаємного рахунку образ» («День», 25.12.99). А якщо вже говорити про те, що «Ми — народ переможців!», то можна було б знайти переконливіші факти з історії нашої Батьківщини. Щоправда, ці факти свідчитимуть не на користь висновків Рассохи, бо вони (факти) нерозривно пов’язані з іншими народами, з їх спільною боротьбою як проти різного роду гнобителів, так і проти іноземних загарбників. Найстрашніше в історії України те, що, добившись перемоги у тому чи іншому випадку, український народ не зміг скористатися плодами її і влаштувати своє життя так, щоб усьому народові було добре.

Сьогодні у вищих колах керівництва нашої країни ми можемо спостерігати явище, яке дуже нагадує події далекого минулого, коли в боротьбі за владу сучасні «гетьмани» зраджують один одного, намагаючись при цьому переконати простих людей у тому, що це робиться в інтересах усього народу. Однак, як і тоді, сьогодні вони нехтують інтересами народу. Перемоги, якщо їх можна назвати такими, на жаль, не привели до докорінного поліпшення життя народу. І дуже можливо, що в нашій Україні з’явиться новий Тарас Шевченко, який не без підстав і без остраху за своє майбутнє напише у своєму вірші про наших «гетьманів» слова: «Раби, підніжки Заходу, грязь Москви, натовське сміття...» Дуже можливо! І спростувати це буде важко.