Сила проти волі
225 років тому, 4–5 червня 1775 р. російські війська під командуванням генерала Петра Текелія, виконуючи наказ імператриці Катерини II, оточили землі Запорозької Січі та зажадали від кошового отамана Петра Калнишевського (того самого, що його Катерина зовсім нещодавно щедро нагородила за героїчну участь запорожців у російсько-турецькій війні, обіцяючи далі «усугубить милость») роззброїти козаків, покинути Січ і розійтися, а інакше негайно буде застосовано військову силу. А людей в імператорського генерала було набагато більше, ніж козаків – 66000 чоловiк, 50 гармат.
Чому ж імператриця, попри дуже лояльний до неї курс, який вів Калишевський та кошовий суддя Яків Головатий, попри те, що так звана «Нова Січ» (1734–1775 р. р.) була лише тінню славетної Січі минулого (їй завдав страшного удару ще Петро I за підтримку Івана Мазепи), – все ж таки вдалася до такого радикального заходу? Відповідь проста – навіть напівпридушена воля запорозька дратувала Петербург. Катерина здійснювала жорстоку політику покріпачення вільних у минулому українських селян, за що її потім проклинав Тарас Шевченко. Не знищивши Січи, не ліквідувавши ті рештки гетьманської автономії, які ще існували, цього досягти було неможливо. Імперська влада не пробачила запорожцям їх підтримки антикріпосницьких рухів (насамперед, Коліївщини), розглядала Запоріжжя як постійне «джерело смути». Направляючи ще у 1765 р. в Україну свого представника графа Румянцева, Катерина II дала таку інструкцію: «Старатися викоренити серед українців фальшивий погляд на себе як на народ, цілком відмінний від росіян». Так і робилося, і знищення Січі, – «апофеоз» на цьому шляху.
Хоч немала частина козаків була готова зброєю відповісти на ультиматум генерала Такелія, Калнишевський, Головатий і генеральний писар Глоба вирішили не починати даремного кровопролиття. Катерина «усугубила милость»: кошовий був довічно засланий до Соловків, Головатий і Глоба – до Сибіру. Не будемо спрощувати: Пантелеймон Куліш, великий патріот України, мав підстави критикувати історичну спадщину Запоріжжя за анархію, заперечення державної влади як такої, часом – за відразу до мирної спокійної праці. І все ж таки козацтво – це «золотий фонд» українського народу. Згадаймо хоча б прекрасні, горді слова Івана Богуна: «Скидаю шапку лише перед Богом, і то за власною охотою!». Народ, який не забуває свою історію, таку Січ – буде жити у віках.
