Технологія незалежності-3: уроки минулого століття

Закiнчення. Початок див. у № 92, 97

У РАДЯНСЬКИХ ШАТАХ

Те, що трапилося в Україні на зламі 80-х і 90-х рр., не можна зрозуміти без аналізу динаміки радянської державності. Природа цього ленінського винаходу вже охарактеризована у попередній статті. Аналіз свідчив, що національна державність мерехтіла на межі реальності і нереальності. Це пояснювалося самою структурою радянської влади. Реальність влади радянських органів створювала у громадян союзних республік ілюзію того, що вони мали власну державність. Однак не менш реальними були компартійні комітети, які скріплювали всі радянські органи влади сталевими обручами позаконституційної диктатури. Тому національна державність була законсервована. Лібералізація національної політики або послаблення компартійної диктатури могли б наповнити її реальним змістом.

У 20-х роках перспективи радянської України здавалися обнадійливими. Слідом за Михайлом Грушевським Збруч перетнули десятки тисяч галичан. Українці в сусідніх країнах сподівалися, що радянська державність iз часом стане реальною. Лідер впливової у Західній Україні партії націонал-демократів Дмитро Левицький в газеті «Діло» (лютий 1925 року) писав: «На Радянській Україні росте, міцнішає і розвивається українська національна ідея, і разом із зростом цієї ідеї — чужі рамки фіктивної української державності наповнюються рідним змістом справжньої державності».

Цим сподіванням не судилося здійснитися. Коли Сталін посів вакантне місце вождя державної партії, Україна опинилася в епіцентрі репресій. Саме існування найбільшої національної республіки він тепер сприймав як виклик. Для режиму, позбавленого освяченої Богом легітимності або реального конституційного регулювання, навіть власний харківський (з 1934 року — київський) субцентр влади становив перманентну загрозу. Сталін знав лише один спосіб боротьби з потенційною небезпекою — превентивні репресії. Услід за спрямованим проти українського села терором голодом розгорнулося планомірне винищення української інтелігенції. У 30-х рр. майже повністю було ліквідоване покоління людей, які брали активну участь в Українській революції. Масові репресії 1937 — 1938 рр. стали заключним акордом комуністичної революції. Виник лад, контури якого визначала програма РКП(б).

Під час Другої світової війни Україна особливо постраждала через своє вразливе геополітичне становище. Разом iз тим вона зробила істотний внесок в перемогу над ворогом і вперше після 1922 року вийшла на арену міжнародного життя. Вагомим результатом зустрічей «Великої трійки» в Тегерані та Ялті стало об’єднання всіх українських земель в єдиній державі.

Післявоєнні роки виявилися не менш тяжкими: голод 1946 — 1947 рр., масові репресії в західних областях, непосильні податки на колгоспників. Як і раніше, Сталін ставився до України з особливою підозрою. Є свідчення М.Хрущова про те, що українці уникли депортації тільки тому, що їх «надто багато».

Після смерті Сталіна Україна знову стала одержувати політичні «дивіденди» як найбільша (після Росії) союзна республіка. Вона стала, як зауважив з іронією канадсько-український історик Б.Левицький, «другою серед рівних». Уперше Компартію України очолив українець. Україні була передана Кримська область. Однак при Л. Брежнєві республіка вже не мала привілеїв, хоча цей генсек теж був вихідцем iз України. Частка її в загальносоюзних капіталовкладеннях зменшилася майже удвоє.

Громадянам України комунізм запам’ятався у пропагандистській оболонці «розвинутого соціалізму». Це був період лібералізованих порядків і порівняної матеріальної забезпеченості. Мало хто здогадувався, що командна економіка гниє і розкладається. Силове поле радянської імперії почало слабнути. Для країн «соціалістичної співдружності» і союзних республік виникла перспектива здобуття незалежності.

СИСТЕМНА КРИЗА

Системна криза радянського ладу мала дві основні причини. Перша з них — глобальна — наслідки Другої світової війни. Ця війна настільки прискорила розвиток техніки, що її можна вважати вододілом між індустріальною і постіндустріальною епохами в історії людства. У передових країнах розгорнулася науково-технічна революція. Замість вугілля і металу на передньому плані опинилися високотехнологічні галузі.

Сталінські стратеги не помітили цієї революції. Скорочення відставання за видобутком палива і виплавкою металу вони сприймали як свідчення радянських успіхів в економічному змаганні двох систем. Коли через десять років після війни пленум ЦК КПРС вперше за весь час існування партії розглянув питання про науково-технічну революцію, то виявилося, що вона обходила стороною навіть підприємства воєнно-промислового комплексу.

Демократичні країни Заходу не змогли конкурувати зі своїм тоталітарним союзником у поборенні Третього рейху. Винятково високий мобілізаційний потенціал і, звичайно, наявність ресурсів, що могли бути мобілізовані, дозволили Радянському Союзу успішно протистояти економіці мало не всієї Європи, яка потрапила під владу Німеччини. Та в ядерно-космічній гонці ця єдина перевага планового господарства над ринковим проявилася в останній раз. Програма висадки людини на Місяць була згорнута за браком коштів. У постіндустріальну добу тоталітарна економіка і науково-технічний прогрес виявилися несумісними.

Щоб знайти другу причину системної кризи радянського ладу, слід з’ясувати, як саме вожді контролювали суспільство. Використовувалися чотири важелі: терор, пропаганда, виховання і економічна залежність практично кожного члена суспільства від держави. Цей останній важіль означав, до речі, що держава зобов’язувалася задовольняти потреби населення в засобах існування. Однак із задоволенням потреб людини завжди було сутужно. Про що свідчила сама можливість величезної концентрації матеріальних і людських ресурсів на цілі, визначені вождями? Тільки про те, що держава могла не звертати уваги на повсякденні потреби людей, позбавлених політичної та економічної свободи.

Коли таке становище тривало нескінченно довго, пропаганда і виховання переставали бути дійовими важелями зміцнення державної безпеки. Єдиним надійним гарантом стабільності залишався масовий терор. Побудований за допомогою терору, радянський лад продовжував існувати, користуючись залякуванням населення як наркотиком.

В.Ленін на порозі смерті раптом побачив теоретичну неспроможність доктрини, яку пізніше назвали «марксизмом-ленінізмом». Тому він готовий був обмежити комуністичну революцію вже досягнутими результатами. Сталін, однак, використав непівську зупинку для підготовки нового штурму. Засобами страхітливого терору йому вдалося створити суспільно-економічний лад, який максимально наближався до первинних умоглядних рекомендацій В.Леніна і М.Бухаріна. Тільки «масовидний» (неологізм Леніна) терор міг підтримувати цей лад у робочому стані. Питання про те, чому суспільство мирилося з терористичною диктатурою Сталіна, вимагає додаткового дослідження. Безнадійна, але безкомпромісна боротьба українських націоналістів показує, що можна було б діяти інакше.

За три з половиною десятиліття сформувалося покоління людей, привчених до того, що держава їх годує. Держава годувала погано, але всепроникаючий терор усував небезпеку соціального вибуху. Коли смерть диктатора спричинила вакуум влади, провідні члени так званого колективного керівництва Л.Берія і М.Хрущов у боротьбі між собою продемонстрували готовність надати населенню політичні послаблення і підвищити його матеріальний добробут. Хрущов переміг, а його пропагандисти демонізували Берію. Масовий терор як спосіб державного управління виявився вичерпаним. Послiдовники Сталіна розуміли, що вони не мали того впливу на суспільство, який робив опір терору неможливим. Але припинення масового терору одразу викликало системну кризу радянського ладу.

Суть кризи полягала в органічній неспроможності радянського ладу відповідати викликам часу: тримати на плаву колосальний воєнно-промисловий комплекс, розвивати освіту та науку відповідно до вимог науково-технічної революції і, одночасно, забезпечувати добробут населення. В добу Л.Брежнєва ціною занепаду економіки було досягнуто паритету в озброєннях iз країнами НАТО. Становище врятувала світова енергетична криза, яка пролилася на Радянський Союз несподіваною зливою «нафтодоларів». Шукати вихід iз нерозв’язного становища довелося уже М. Горбачову.

ВIД «ПЕРЕБУДОВИ» ДО РЕВОЛЮЦІЇ

М.Горбачов не раз заявляв, що почав у квітні 1985 року курс на перебудову за власним вибором. Мовляв, СРСР міг існувати й далі без перебудовних потрясінь, а за ним залишилися б пост генерального секретаря ЦК КПРС і становище лідера могутньої наддержави.

Можна погодитися лише з однією частиною цього твердження: кампанія «перебудови» була започаткована останнім генсеком iз власної волі. Все, що трапилося потім, мало цілком об’єктивну логіку розвитку. Коли М. Горбачов необережно торкнувся створеної В.Леніним конструкції влади з метою її вдосконалення, бюрократична «перебудова» зірвалася в каскад блискавичних і радикальних змін, тобто в революцію.

Влітку 1988 року ХIХ конференція КПРС схвалила ініційоване в оточенні Горбачова рішення про «повновладдя рад». Наприкінці того року Верховна Рада СРСР проштампувала рішення, схвалене партконференцією. Суть його полягала у докорінній перебудові органів радянської влади. Вони перетворювалися на повновладні структури, прямо не залежні від партійних комітетів. Після цієї конституційної реформи «керівна і спрямовуюча» роль КПРС повинна була реалізуватися в інший спосіб, насамперед — шляхом виборів партійних функціонерів у ради і їхньої роботи на чолі рад або виконкомів рад.

У такій реформі номенклатура не відчула небезпеки. Вона звикла до того, що депутатство в радах було доповненням до високого партійного чину. Фактично ж руйнування тандему «партія — ради» докорінно змінювало державний устрій. Радянський центр влади почав стрімко перетворюватися на первинний, тому що тільки він мав легітимне походження. Компартійні комітети втрачали авторитет, а з ним і владу. СРСР перестав бути тоталітарною країною, хоча ніхто тоді (навіть на Заході) цього не помітив.

Перші вільні вибори до Верховної Ради УРСР в березні 1990 року дали владу, як і передбачали ініціатори конституційної реформи, представникам КПРС. Але в західних областях вони призвели до появи феномену, який здавався протиприродним: антикомуністичної радянської влади. Конституційна реформа М.Горбачова позбавила КПРС статусу державної партії. Цього також ніхто не помітив, але наслідки позначилися негайно, тому що на КПРС були «зав’язані» всі структури наддержави. Спочатку, ще у 1989 році, розвалилася зовнішня імперія в Центрально-Східній Європі. Після виборів 1990 року проти компартійно- радянського центру виступили парламенти союзних республік. Почали набирати силу національно-визвольні рухи. Проте першим проголосив Декларацію про державний суверенітет парламент державоутворюючої республіки — Російської Федерації.

В суспільстві, «атомізованому» ліквідацією приватної власності і монополією КПРС на владу, розпочався процес регенерації соціальних і політичних структур. Політичні організації народжувалися в ході самої революції 1989 — 1991 рр. Інколи вони навіть не встигали проявити себе у революційних подіях, які відбувалися із залізною невідворотністю. Автоматизм революції пояснювався саморуйнуванням проіржавілих конструкцій влади внаслідок вичерпання відпущеного радянському тоталітаризму історією ліміту часу.

Українські інтелігенти, які здобули популярність на останньому, мітинговому етапі «перебудови», утворили масову непартійну організацію — Народний рух, що ставив собі за мету відтворити в новій ситуації задушену більшовиками УНР. 21 січня 1990 року Народний рух організував акцію, яка засвідчила наявність у українців історичної пам’яті, їхню волю до відтворення незалежної і соборної Української держави. Сотні тисяч громадян вийшли на автомобільну трасу Львів — Київ і в точно визначений момент взялися за руки, щоб утворити «живий ланцюг» в ознаменування Акту злуки УНР і ЗУНР 22 січня 1919 року. Роль націонал-демократів у революції 1989 — 1991 рр. полягала в тому, щоб прокласти місток між цілком знищеним в добу комуністичної революції поколінням борців за свободу України і сучасним поколінням. Вони не мали шансів відтіснити від влади номенклатуру, тому що були слабо згуртованими і нечисленними.

Українська компартійно-радянська номенклатура продовжувала контролювати Верховну Раду, але переконалася, що «далі так жити не можна». Звертаючи за звичкою свої погляди до Москви, ці люди бачили протиборство двох центрів влади, очолюваних М.Горбачовим і Б.Єльциним. Тоді вони повернулися обличчям до власного народу і стали «суверен-комуністами». Разом iз своїми противниками — демократами з Народної ради у парламенті — вони прийняли Декларацію про державний суверенітет, а 24 серпня 1991 року — Акт про незалежність України. Депутати цього скликання затвердили як державну символіку нової України мелодію гімну УНР, синьо-жовтий стяг і тризуб. Держава, що сформувалася на радянській основі, сигналізувала світу, що визнає себе правонаступницею УНР.

ТРАНЗИТНИЙ СТАН

Не раз доводилося зустрічатися iз твердженням про те, що українське суспільство у минулому столітті опинилося на межі виживання. Мовляв, ще трохи, — і нескінченний (з 1914 року) вир воєн та репресій, у якому люди народжувалися, ставали дорослими і помирали, викликав би необоротні зміни в генофонді нації. Кожного разу я задумувався: чому боїмося зазирнути в безодню? Цілком можливо, що до початку 50- х рокiв ХХ століття, коли припинилися, нарешті, масові репресії, ми вже перейшли ту межу. Адже мова йде не тільки про фізичне існування, але й про моральний стан суспільства, його економічну самодостатність, зв’язок поколінь, наявність повноцінної інтелектуальної еліти.

Чи можемо ми тепер, на початку нового століття, відповісти на таке запитання? Думаю, що можемо, але відповідь не буде однозначною: так або ні. Головним є те, що сто років тому український народ був бездержавним, а тепер існує незалежна, соборна і демократична Україна. Перехід від тоталітаризму до демократії, від планової до ринкової економіки виявився нелегким, але криза трансформаційного періоду минає.

Разом з тим за довгі десятиліття воєн та репресій загинули або не народилися десятки мільйонів наших співвітчизників. Демографічна структура населення України знівечена втратами, що є однією з вагомих причин депопуляції, яка почалася iз середини 90-х рр. За нормальних умов розвитку у ХХ ст. чисельність населення України в сучасних кордонах була б удвоє більшою, ніж є тепер.

Безповоротні втрати України в Другій світовій війні порівнянні з втратами Німеччини та Росії. Навіть порахувати їх можна лише приблизно, з точністю до мільйона — від 7 до 8 мільйонів чоловік. Та у міжнаціональних і громадянських війнах, від голоду і репресій, особливо від масового терору сталінської доби загинуло набагато більше людей. Всі втрати пов’язані зі станом бездержавності або нав’язаною Україні радянською державністю. Портрет Сталіна в руках учасників останньої першотравневої демонстрації — це явище зі сфери медицини, а не політики. Незрозуміло тільки, як iз цим могли миритися організатори демонстрацій.

Засуджуючи радянську державність, яка тримала Україну в комуністичному рабстві, слід підкреслити, що вона надавала українському народу статус «титульної нації», тобто право на національне життя. Ще більше значення радянська державність мала як форма, що могла бути наповнена за сприятливих історичних обставин новим — протилежним їй змістом. Наявність радянської України з її кордонами, столицею, парламентом та урядом, місцем в ООН і конституційним правом на вихід iз Радянського Союзу зробила цілком легітимним актом здобуття справжньої незалежності у 1991 році.

Думка про те, що радянський тоталітаризм перестав існувати після розпаду тандему «партія — ради», повинна бути зрозумілою у світлі всієї наведеної в цих статтях аргументації. Однак залишки тоталітаризму ще залишаються в нас самих, і їх доводиться вичавлювати по краплині. У 50-х рр. я мало не напам’ять знав сталінський «Короткий курс історії ВКП(б)». Мені здавалося, що започатковане після ХХ з’їзду КПРС звільнення від ідеологічного рабства давно вже завершилося. Та при написанні цих статей, як могли помітити читачі, довелося попрощатися ще з одним стереотипом сталінських часів, який зачаївся в глибинах мозку.

Ми ще не перебороли в собі повністю політичної та економічної несвободи, прищепленої радянським способом життя. Якщо дарвінський природний відбір залишав у рослинному і тваринному світі при житті тільки фізично сильних, то сталінські селекціонери дозволили жити в суспільстві тільки слабким духом або розпропагованим. Державний терор, поряд iз пропагандою і вихованням, зробив свою чорну справу. Згадаймо, як починалася «перебудова»: після листа Ніни Андрєєвої «Не можу поступитися принципами» всі принишкли... І все-таки суспільство стрімко змінюється в умовах демократії. Останні парламентські вибори показали, що ні «адміністративний ресурс», ні популізм вже не дають очікуваних результатів.

Набагато важче подолати економічну несвободу. До нормального життя в умовах ринку пристосувалося в основному тільки молоде покоління. У тих, кому за 40, iз адаптацією набагато гірше. У багатьох відчувається ностальгія по радянському минулому, коли людина цілком залежала від держави, але й держава, як правило, турбувалася про неї. На питання про те, який сектор має домінувати в українській економіці, були одержані такі відповіді: приватний — 20%, можлива рівновага — 31%; державний — 38%; вагалися з відповіддю — 11% («День», 26 квітня 2002 року) . Слід відзначити не тільки удвоє більший відсоток «державників», а й нерозуміння суті проблеми у тих, хто запропонував «рівновагу». Після Великої депресії державне регулювання ринку всюди стало обов’язковим, але регульована економіка завжди залишається ринковою. В СРСР ринок був відсутній, а валовий національний продукт розподілявся вольовим шляхом, за принципом безсмертного Попандопуло: це — мені, а це — теж мені.

Проте минуле все менше тяжіє над свідомістю громадян України. Протистояння між комуністами і некомуністичною частиною депутатів у Верховній Раді четвертого скликання перестало бути визначальним. Зміцнюється національна державність, заснована на цінностях демократії. В життя входить покоління людей, не знайомих iз «перевагами» тоталітарного суспільства.