Технологiя незалежностi: уроки минулого століття

ПОГЛЯД IЗ КИЄВА НА ВЛАСНЕ МИНУЛЕ

Підходи до науки про минуле завжди суб’єктивні. Кожний, хто цікавиться історією, по-різному оцінює ті самі факти, явища, події. Суб’єктивізм властивий також аналізу уроків історії на рівні національних історіографій. У певних рамках суб’єктивізм є нормальним явищем. Погляд із Києва на нашу історію повинен відрізнятися від погляду з Москви, або ж Праги. Відмінність проявляється навіть у термінології. Наприклад, для нас існує Закарпатська Україна, тому що вона розташована за Карпатськими горами. Сама ця назва вказує на приналежність Закарпаття Україні. А для спостерігача з Праги Закарпаття розташоване перед Карпатами. Коли воно належало Чехословаччині (1920— 1939), його називали Підкарпатською Руссю.

Ще один приклад із цього ряду. Ми й досі за радянською звичкою при датуванні подій, що відбувалися в дореволюційній Росії, називаємо реальний час за юліанським календарем, а в дужках — перераховану дату за григоріанським календарем. Наприклад: 25 жовтня (7 листопада) 1917 року — день Жовтневої революції. Головним для історика є реальний час. Проте порядок датування подій в Україні має бути протилежним. Українські землі перебували в двох державах і мали розірваний реальний час. Привести його до спільного знаменника треба переведенням юліанського календаря до григоріанського, яким користувалися всі країни. Наприклад, 7 листопада (25 жовтня) 1917 року.

Названі приклади засвідчують той ступінь суб’єктивізму, з яким можна миритися. Якщо натурщика одночасно малюють десять розташованих півколом художників, малюнки відрізняються, але всі вони правдиві. Інша річ, коли аргументи історії використовуються для обгрунтування неправедної політики. У подібних випадках суб’єктивізм небезпечний, у тому числі для тих, хто з «патріотичних» міркувань перетворює історію з науки в служницю політики.

Вітчизняна історія має інший зміст, коли на неї дивитися не з Москви, а з Києва. У радянській школі під виглядом вітчизняної викладали історію СРСР. Це була історія Росії. Тепер минуле Росії стало частиною курсу всесвітньої історії, який читається паралельно. Щоправда, цей поділ проведений невдало. Працюючи над підручником для школи разом із редактором-істориком, яка має докторський науковий ступінь із педагогіки, я щоразу потрапляю у незручне становище: тексти відрізняються від шкільної програми. Редактор на моїй стороні як вчений. Але вона виступає від імені видавництва, яке хоче друкувати підручники, що відповідають вимогам Міністерства освіти та науки.

Росія не «входить» повністю до курсу всесвітньої історії. Рішення, які приймалися в її столицях, нерідко бували доленосними для українців. Як можна говорити про них скоромовкою, та ще й в іншому курсі? Зберігаючи погляд iз Києва, треба уважніше придивитися до нашої спільної з Росією історії.

РОСіЙСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ В УКРАЇНІ

Адресована вище пропозиція працівникам освіти і науки не випадково з’являється у статті, присвяченій подіям 1917 — 1918 рр. в Україні. До Лютневої і Жовтневої революцій, які фігурували в радянській історіографії, тепер додалася Українська. Чи треба забувати про революції, які ми знали раніше, і зосередитись виключно на подіях Української революції? Це означало б, що за останнє десятирiччя ми нічому не навчилися. Треба відійти від канонів політизованої історії і вивчати минуле таким, яким воно було насправді. Слід визначити, зокрема, яким чином революції, що відбувалися на українській землі у 1917 — 1918 рр., взаємодіяли або боролися одна з одною. Почнемо з подій, які контролювалися з Петрограда і Москви. Тобто — з подій Російської революції.

Десятирiччями Лютнева революція відділялася залізобетонною стіною від більшовицького перевороту. Жовтневий переворот аж до 1 лютого 2000 року відзначався в Україні двома вихідними днями — як найбільше свято. Воно мало урочисту назву: Дні пам’яті Великої Жовтневої соціалістичної революції. Вважалося, що Жовтнева революція відбулася за один день — 25 жовтня (7 листопада) 1917 року. З наступного дня більшовики почали брати владу в свої руки по всій велетенській території колишньої імперії. Цей кількамісячний період до початку громадянської війни теж отримав урочисту назву: «тріумфальна хода Радянської влади». Насправді Російська революція, як її називали в усіх тогочасних газетах, була цілісною. Вона спалахнула в лютому (березні — за новим стилем) 1917 року, пройшла через кілька політичних криз і два перевороти — провальний правий (корніловський) і переможний лівий (ленінський). Закінчилася вона в січні 1918 року розгоном Установчих зборів.

Саме така періодизація революції сприймалася її сучасниками як аксіома. Не надаючи з доктринальних причин вагомого значення розгону Установчих зборів (незважаючи на те, що вимога про скликання їх містилася в партійній програмі більшовиків), В.Ленін все-таки не боявся називати більшовицький переворот на власне iм’я. Тільки після смерті вождя, в десятирiчний ювілей перевороту між ним і Лютневою революцією виникла непроникна перетинка.

В газеті «День» (від 7 листопада 2000 року) я вже мав нагоду виступити з доведенням цих тез. Тепер треба розгорнути деякі сюжетні лінії тої статті, щоб обгрунтувати витоки сучасної національної державності. Слід зупинитися на головному політичному продукті Російської революції — радах робітничих і солдатських депутатів.

Попередній історії революцій ради були невідомі. Уперше вони виникли в Росії у 1905 році як комітети по керівництву загальним страйком. Петроградська об’єднана рада робітничих і солдатських депутатів була створена у 1917 році цілком стихійно, без прямої участі політичних партій. Якраз вона й відіграла вирішальну роль у поваленні самодержавства. Поява рад пояснювалася напруженістю соціальних суперечностей, загострених тривалою війною. В народних низах поширювалися озлобленість, відчай і ворожість до панівних класів. Поряд iз цілком зрозумілою вимогою припинення війни ради висунули екстремістські гасла: «Землю — селянам!», «Фабрики — робітникам!»

Російська революція від початку розвивалася як пролетарська. Про її буржуазність аж до більшовицького перевороту заявляв тільки В.Ленін. Та хіба можна називати революцію буржуазною, якщо основна її сила — ради вимагали експропріації власності поміщиків і буржуазії? Ленін твердив, що тільки його партія є авангардом пролетаріату, а всі інші служать інтересам буржуазії. А насправді робітники і одягнуті в солдатські шинелі селяни більше прислухалися до есерів і меншовиків. Ці партії контролювали ради, а через них — дії сотень тисяч озброєних людей.

Есери і соціал-демократи розглядали ради як тимчасові органи революції. Ці партії не бажали перетворювати їх на органи влади. Метою революції вони вважали скликання Установчих зборів. Лідери цих партій не сумнівалися, що завоюють більшість у цьому представницькому органі (так воно і сталося). А поки вони примусили ради віддати владу Тимчасовому комітету Державної Думи. Думці утворили легітимний Тимчасовий уряд, головним завданням якого вважалося скликання Установчих зборів.

В.Ленін після приїзду з еміграції заявив, що ради — це органи влади, і тому в країні — двовладдя. Перед більшовиками ставилося завдання — витіснити есерів і соціал-демократів iз рад, щоб на плечах останніх прийти до влади. Висунуте Леніним гасло: «Вся влада — Радам!» означало, що більшовики не повинні зважати на суверенні права народу, який мав через демократичну процедуру виборів в Установчі збори визначити склад органів державної влади. Ради як класова організація протиставлялися загальнонародним інститутам. В Україні ради утворювалися переважно у великих містах, робітничих селищах Донбасу, на фронтах. Як правило, вони стояли осторонь національно- визвольної боротьби. Індустріальний пролетаріат, який в Україні був російським або русифікованим, організовувався й по лінії професійних спілок та фабрично- заводських комітетів. Профспілки і фабзавкоми часто бували ініціаторами утворення рад робітничих депутатів. Партія більшовиків не покладалася лише на ради. Від березня 1917 року вона вербувала червоногвардійців. Бойовики Червоної гвардії з’явилися у Катеринославі, Харкові, Одесі, Києві, в містах і селищах Донбасу.

Більшовики наполягали на передачі влади радам ще тоді, коли в них були есери і соціал-демократи. В.Ленін не сумнівався у тому, що його партія витіснить iз рад конкурентів. Ця переконаність грунтувалася на частковому співпаданні платформи більшовиків iз вимогами рад. Співпадання радянської і більшовицької платформ визначило кінцевий успіх ленінської партії. Це треба підкреслити з усією силою, щоб зрозуміти характер і долю Російської революції: не буржуазної і не більшовицької, а робітничо- селянської, точніше — пролетарської. Думаю, що ще точніше було б назвати цю революцію радянською. Але прикметник «радянський», так само як іменник «соціалізм», були приватизовані і спотворені до невпізнанності більшовиками.

Робітники в радах вимагали передачі підприємств у колективну власність. Селяни і солдати прагнули конфіскації поміщицької власності. Ліквідація великих власників співпадала з вимогами ленінської партії. Однак програма більшовиків передбачала ліквідацію всієї приватної власності, у тому числі й «дрібнобуржуазної» (селян, кустарів, ремісників, дрібних торгівців).

Одразу після провалу корніловського заколоту Ленін взяв курс на завоювання влади. Щоб забезпечити успіх, він тимчасово відмовився від власних програмних гасел і підняв на щит радянські вимоги. З ними більшовики й перемогли у жовтні 1917 року. Це була перемога рад, але більшовики вже контролювали їх. Ленінська партія контроль над радами не втратила аж до конституційної реформи 1988 року. В руках більшовиків і створеної ними організації чекістів ради перестали бути тим, чим були в 1917 році. Тільки після цього надійшла черга для втілення передбачених програмою більшовицької партії соціально-економічних перетворень. Комуністична революція, у якої було мало спільного з пролетарською, почалася в Росії з весни 1918 року і тривала, якщо брати до уваги її політичні наслідки, нескінченно довго — до 1938 року. Про неї ми поговоримо у наступній статті, а тепер слід перейти до аналізу подій Української революції.

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ

Події Української революції тепер загальновідомі. Як і Російську, її слід датувати 1917 — 1918 рр. Проте ця схожість формальна. По-перше, національно-визвольний рух розвивався за власними законами. По-друге, він охоплював усі українські землі, включаючи територію Австро-Угорщини.

Державотворча діяльність Центральної Ради як представницького органу українського народу найбільш виразно проявилася в її універсалах — законах конституційного значення. 23 червня 1917 року Перший Універсал проголосив право українського народу самому навести лад на своїй землі. 16 липня Другий Універсал повідомив про перетворення Центральної Ради на крайовий орган представницької і законодавчої влади. Цим же Універсалом (єдиним, який було узгоджено з центральним урядом Росії) легітимізувався утворений раніше і підзвітний Центральній Раді виконавчий орган влади — Генеральний секретаріат. 20 листопада Третій Універсал утворив національну демократичну державу — Українську Народну Республіку. В ніч на 25 січня 1918 року було оприлюднено Четвертий Універсал, за яким УНР ставала незалежною.

Після розпаду імперії Габсбургів естафета Української революції була підхоплена на західноукраїнських землях. 13 листопада 1918 року відбулося проголошення Західно-Української Народної Республіки. Безпосереднім результатом Української революції стало возз’єднання двох республік в єдину соборну демократичну державу — Українську Народну Республіку. Ця знаменна подія сталася 22 січня 1919 року. Однак сусідні держави вже почали окупацію обох республік. Наближалася до своєї трагічної розв’язки українсько-польська війна 1918 — 1919 рр. у Східній Галичині. Йшла до фіналу й друга українсько-російська війна 1918 — 1919 рр.

Усі російські політичні діячі (від монархістів до більшовиків) панічно боялися відокремлення України від Росії. Дізнавшись про те, що київський уряд розпочав готувати вибори до Всеукраїнських установчих зборів, Тимчасовий уряд мав намір притягнути генеральних секретарів Центральної Ради до кримiнальної відповідальності. Жовтневий переворот більшовиків врятував їх.

Однак саме більшовики показали себе найбільш небезпечним ворогом української національної державності. Щоб утримати Україну, вони використовували різноманітні методи: збройну силу, підступну демагогію й цілком реальне задоволення вимог народних низів. Популярність місцевих більшовиків в Україні істотно зросла, коли Раднарком розпочав конфіскацію майна великих власників і мирні переговори в Брест-Литовську з Німеччиною та її союзниками.

Центральна Рада не знаходила протиотрути економічному екстремізму більшовиків, якого не поділяла. Найбільш радикальні її заходи грунтувалися все-таки на принциповому поважанні інституту приватної власності. Тому вони не задовольняли пролетаризовані низи, частка яких за роки війни істотно зросла. Національні гасла Центральної Ради перестали захоплювати народні маси, тому що більшовики теж пропонували українцям незалежну республіку, тільки не демократичну, а радянську. Розібратися в тому, де закінчується демократія і починається демагогія, маси не спромоглися. Парламентаризм асоціювався у них із тим, що вони знали — Державною Думою. Національна революція не втратила своєї соціальної бази. Проте все більша частка українців відверталася від чужих їм інтелігентів iз керівних структур демократичної УНР і приєднувалася до ближчих за духом пролетарів радянської УНР, які з ентузіазмом обіцяли стомленим масам все і відразу.

Утворений в Харкові уряд радянської УНР назвали не Раднарком, як в Петрограді, а Народний секретаріат. Під його прикриттям червоногвардійці з російських та українських міст пішли на Київ і після здобуття міста влаштували в ньому криваву різанину — першу з монголо-татарських часів.

У відчаї Генеральний секретаріат УНР після укладення Брестського миру звернувся до урядів Німеччини і Австро-Угорщини з проханням захистити себе від інтервенції з боку Росії. Цим він підписав собі смертний вирок. Австро-німецькi війська, які посунули на Україну, нам не випадає називати інтервенціоністськими. Але не можна заперечувати їх окупаційного характеру.

Демократичний струмінь Російської революції вичерпався після жовтневого перевороту, хоч вона агонізувала до початку 1918 року. Демократичний початок Української революції вичерпався в квітні 1918 року, після розгону окупантами Центральної Ради. Агонія національної революції розтягнулася на кiлька років. Фундатори демократичної УНР зазнали поразки. Але ця поразка була не абсолютною, а відносною. Ми змогли переконатися в цьому на зламі 80-х і 90-х рр. минулого століття.