Трагедія бездержавної нації

Безперечно, війну можна описати простим наративом протистояння двох сторін, де одній волею історичної долі дісталися лаври переможця, а іншій — судилося бути переможеною. Іноді, надто коли ми говоримо про глобальні світові війни, цей опис доповнюється спрощеною чорно-білою тональністю розповіді, де оборонці добра й справедливості перемагають вселенське зло. Така нехитра характеристика насправді доволі далека від історичної дійсності.

Нам, людям, яким з історичної перспективи значно простіше оцінювати сторони протистояння, видаються очевидними ті чи ті сюжетні лінії поведінки в умовах війни. Проте люди, що жили без малого 82 років тому, такої щасливої можливості не мали. Вони опинялися перед драматичними дилемами; визначалися — з ким їм по дорозі, виходячи з власних життєвих обставин, а не з пізніших підручників історії. Величезні військові конфлікти минулого століття нерідко ставили питання про існування перед цілими націями в усіх частинах світу.

Протистояння між військовими блоками в Другій світовій війні особливо посилювалося через розбіжність етнічних та державних кордонів у міжвоєнній Європі. Сини одного народу нерідко були змушені відстежувати в прицілі один одного, воюючи за інтереси сусідніх тоталітарних імперій. Загроза поневолення була особливо відчутною для народів без власної державності. Під час запеклих боїв великих світових держав визвольні рухи бездержавних і розділених кордонами народів намагалися втілити власні стратегії виживання та перемоги. В міжвоєнне двадцятиліття українці були найбільшою розділеною бездержавною нацією в Європі. Жахливі злочини радянського тоталітарного режиму проти українців були прямим наслідком втрати державності. На землях, що відійшли до Польщі (Волинь, Галичина) та Румунії (Бессарабія, Буковина), влада здійснювала політику асиміляції українців та порушувала їхні права. В останні місяці перед окупацією Чехословаччини українці Закарпаття змогли здобути автономію, але одразу втратили її внаслідок угорської окупації. Відтак, як громадяни кількох центральноєвропейських держав, українці були офіцерами й солдатами різних військових формацій, подекуди просто виконуючи свій громадянський обов’язок. Хоча, звісно, далеко не всі з ентузіазмом відгукнулися на патріотичні заклики урядів. Часто було якраз навпаки. Перебіг війни супроводжувався окупацією або ж визволенням (термінологія була дзеркальною по різні боки фронту) протиборчими силами українських етнічних територій. Окупанти-визволителі залучали місцеве населення до своїх збройних формувань: військових та поліційних.

Наприкінці ХІХ — на початку ХХ ст. значна кількість етнічних українців була змушена емігрувати до Нового Світу: в США, Канаду, Аргентину, Бразилію, а також Австралію. Представники діаспор мусили не словом, а ділом доводити відданість своїм новим батьківщинам. Щоб заслужити довіру і визнання українці, пішли у військо на рівні зі своїми співгромадянами різного етнічного походження.

Розбіжність етнічних меж розселення українців із політичною мапою міжвоєнної Центрально-Східної Європи, потрапляння українських земель під окупацію, а також потужні міграційні процеси зумовили те, що українських солдатів і офіцерів можна було зустріти у військах по всьому світу — насамперед у арміях Об’єднаних Націй, що протистояли державам Осі в Другій світовій війні. Їхні особисті історії є чудовою ілюстрацією поняття «українська Друга світова», що географічно не обмежувалося ані українським, ані європейським театром бойових дій.

У роки Другої світової війни переважна більшість українців (7 млн) воювала у лавах Червоної армії. Водночас у складі Війська Польського 1939-го боролися 120 тис. українців, через лави УПА за весь час пройшло 100 тис. осіб, до збройних сил США вступило 80 тис. вояків українського походження, у військах Британської імперії (зокрема з Канади) воювало 45 тис. українців, Франції — 6 тис. Не можна промовчати й про те, що близько 300 тис. українців під час війни воювали на боці нацистської Німеччини та її сателітів. Кожен із цих українців мав власне бачення Батьківщини, її союзників та її ворогів.

Безперечно, найчисельнішою військовою формацією, де служили українці, була Червона армія, адже найбільше українців проживало саме в Радянському Союзі. Населення УРСР станом на кінець 30-х рр. уже відчуло на собі всі «радощі» комуністичного суспільства, переживши і кривавий «Великий терор», і насильницьку колективізацію, і геноцид голодом. Українці з підрадянських теренів втягнулися в бойові дії ще у вересні 1939 р., коли СРСР разом із Третім Райхом, його тодішнім союзником, нищили польську державу. А вже 22 червня 1941 р. колишні союзники стають непримиренними ворогами, розпочавши жорстоку війну. Величезна кількість червоноармійців потрапили в оточення в «котлах» Вермахту: уманському, київському, харківському... За різними даними в уманському шталазі, більш відомому як Уманська яма, перебувало від 74 до 103 тис. колишніх солдатів. Полонених утримували в глиняному кар’єрі просто неба. В перші дні людей не годували, не було питної води. В подальшому харчування вистачало лише на 2 тис. осіб. Точна кількість загиблих до сьогодні невідома. Безкінечні колони радянських військовополонених попрямували до концтаборів. Фронт двічі проносився українськими землями: 1941 — 1942 рр. із заходу на схід, у 1943 — 1944 — у зворотний бік. У цій бійні загинули майже 3,5 мільйона українських червоноармійців. Зовсім недаремно в Червоній армії було аж чотири вищі оперативно-стратегічні об’єднання — фронти, названі українськими. Війська 1-го Українського фронту брали Берлін 1945-го. Багато синів і дочок України було удостоєно найвищих нагород СРСР. Зірку Героя Радянського Союзу отримали, наприклад льотчики Іван Кожедуб, Катерина Зленко та Амет-Хан Султан, воєначальники Іван Черняхівський та Павло Рибалко, снайперка Людмила Павличенко.

Звісно, не можна забувати й те, що до складу Червоної армії 1943 року набирали так званих чорносвитників. Непідготовлене цивільне населення, що тільки-но пережило страхи окупації, кидали в бій на форсування Дніпра, обіцяючи нагородити зіркою Героя. Точне число загиблих із числа цих бійців у цивільному вбранні досі важко порахувати.

У лісах на півночі України в часи нацистської окупації розгортається партизанський рух, керований із «великої землі» — неокупованої території СРСР. Щоправда, його активізація аж ніяк не полегшувала життя місцевого населення. Радше навпаки — населені пункти ставали жертвами німецьких каральних акцій. Так у полум’ї загинула сіверська Корюківка, де загони СС та угорської військової жандармерії вбили 6700 осіб, та багато інших населених пунктів окупованої української території.

Важко описати кількома реченнями, як склалися долі українців-радянських солдатів у Другій світовій війні, позаяк їхній життєвий шлях заслуговує на багатотомні видання. Показовою історією пам’яті й безпам’ятства став епізод зі встановленням переможного прапора над німецьким Рейхстагом. Довгий час офіційна радянська історіографія замовчувала той факт, що командував відомими Єгоровим і Кантарією лейтенант родом із України — Олексій Берест. Лише за часів незалежної України його ім’я було повернуто з забуття.  

Українська повстанська армія не належала до жодної з двох коаліцій Другої світової. Навпаки їй доводилося воювати з представниками обох. Формування перших загонів УПА відбувається на Волині на початку 1943 року заходами Організації українських націоналістів. Цьому передував етап стихійної організації загонів самооборони серед волинян та поліщуків. Ця військова сила ставила за мету боротьбу як проти нацистської, так і проти радянської тиранії. На її формування впливали особливості політичного розвитку західноукраїнських земель, які в міжвоєнний період належали Польщі. Саме тут однією з форм боротьби проти національних утисків польської адміністрації стала підпільна, подекуди терористична боротьба українських націоналістів із ОУН. Попри те що в переддень війни 23 травня 1938 р. їхнього лідера Є.Коновальця було вбито, а рух організаційно розколовся на мельниківський й бандерівський напрямки, майбутня світова війна давала нагоду утворити на уламках тоталітарних імперій власну українську національну державу. Ворогами українських повстанців були як німці, так і червоні партизани. Водночас розгортання на теренах дій УПА також польського визвольно-партизанського руху призвело до кривавого українсько-польського конфлікту, який на Галичині та Волині переріс у справжню міжетнічну війну за право включити ці землі до власної держави.

Із поступовим просуванням радянсько-німецького фронту на захід українці в складі УПА та українці в складі Червоної армії вступали в жорстоке протистояння. Сподівання на утворення незалежної України так і не виправдалися, повстанський рух продовжив свою активну боротьбу аж до моменту його придушення в середині 50-х рр.

Українці після Другої світової так і не здобули свободу і незалежність, але зробили величезний внесок у розгром гітлерівського блоку в складі різних армій Об’єднаних Націй.

Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія і Я»