Трибуна совісті

НА МЕЖІ ДВОХ СВІТІВ

Чим більше пiзнаєш Олександра Івановича, тим більше вражає одна рідкісна особливість герценівського світогляду: «незамкнутість думок» (за словами філософа А. Володіна). Він завжди відкидав готові схеми розвитку суспільства, був рішучим противником шаблонних, спрощено-примітивних відповідей на найскладніші питання буття. Герцен умів поглянути на будь-яку проблему немов одразу з багатьох сторін — і саме в цьому була його сила, а не слабкість, як вважали деякі сучасники. Нам, які пережили трагічне ХХ століття з його канібальськими доктринами, котрі не підлягали ані обговоренню, ані сумніву, це особливо чітко видно.

Візьмемо, наприклад, проблему корінного визвольного переустрою Росії — основну для Герцена. Так, він був переконаним прихильником такого переустрою — але при цьому невтомно підкреслював, як важливо зберегти чистоту ідеалів і гуманність практичних дій революціонерів. «Думка про переворот без кривавих засобів нам дорога», — таким був підхід великого росіянина. Цю думку Герцен висловлював багаторазово і в 40-і роки, і в 50-і, і в 60-і.

Ось його слова з передсмертної роботи «К старому товарищу» (1869 р.): «У соціальних безглуздостях сучасного побуту ніхто не винен і нікого не можна стратити — з більшою справедливістю, ніж море, яке висік персидський цар, або вічовий дзвін, покараний Іваном Грозним. Взагалі винуватити, карати, віддавати на списи — усе це стає нижче нашого розуміння». І далі Герцен обгрунтовує свої погляди як глибокий мислитель-соціолог: «Народна свідомість — така, як вона виробилася, — є природним, безвідповідальним, сирим витвором, який сам по собі склався, різних зусиль, спроб, подій, успіхів і невдач людського співжиття, різних інстинктів і зіткнень — її слід приймати за природний факт і боротися з нею, як ми боремося з усім несвідомим — вивчаючи його, опановуючи ним і спрямовуючи його ж засоби згідно з нашою метою». Тому сила в соціальному світі має свої межі, доповнимо ми Герцена; часто вона безглузда й безсила. Бо «старий порядок речей міцніше визнанням його, ніж матеріальною силою, що його підтримує» .

Духовний вигляд Герцена особливо привабливий для нас ще й тим, як прозорливо, з позицій істинного гуманізму та демократизму аналізував він проблему соціального прогресу та засобів — насильницьких або ненасильницьких, — якими цей прогрес забезпечується. Революція чи реформа? Цю дилему автор «Былого и дум» вирішує так: «Новий встановлюваний порядок має постати не тільки мечем рубаючим, але й силою охоронною. Завдаючи удару старому світу, він не тільки повинен врятувати все, що в ньому гідне порятунку, але й залишити на свою долю все те, що не заважає, різноманітне, своєрідне. Горе бідному духом і порожньому художнім змiстом перевороту, який з усього минулого і нажитого зробить нудну майстерню, якої вся вигода буде полягати в одному харчі, і тільки в харчі» . Може здатися, що у Герцена в цьому пророцтві йдеться про більшовицьку революцію. Але чи лише тільки про неї?

Найвищим, священним пріоритетом для Олександра Івановича залишалася внутрішня свобода, завдяки чому він і сьогодні дає нам нетлінний приклад морально чистої опозиції. Бо «не можна людей звільняти в зовнішньому житті більше, ніж вони звільнені всередині. Як не дивно, але досвід свідчить, що народам легше винести насильницький тягар рабства, ніж дар надмірної свободи». Більш того «народ — консерватор по інстинкту і тому, що він не знає нічого іншого, він не має ідеалів поза існуючими умовами; його ідеал — буржуазний достаток... Чим народ далі від руху історії, тим він наполегливіше тримається за засвоєне, за знайоме. Він навіть нове розуміє тільки у старому одязі».

Одночасно і західник, і російський патріот, соціаліст і переконаний ліберал («соціалізм» Герцена, як і нашого Івана Франка, був, м’яко кажучи, дуже своєрідним), Олександр Іванович, стоячи ніби на рубежі різних світів, вбачав свій обов’язок саме в тому, щоб будити голос совісті в рідному народові. Такою великою «трибуною совісті» стали для нього знамениті «Полярная звезда» і «Колокол». І величезною заслугою великого росіянина було те, що він не втомлювався ідейно протистояти шовіністам, «яригам патріотизму», «утриманцям III відділення» в момент, коли всі ці суб’єкти відреагували на Польське повстання 1863 р. злобним гавкотом. Назавжди залишаться в історії світової демократичної думки слова Герцена, сказані проти «горе-патріотів»: «Ми з Польщею — бо ми за Росію. Ми на боці поляків — бо ми росіяни. Ми хочемо незалежності Польщі, бо ми хочемо свободи Росії. Ми з поляками, бо одна мета сковує нас обох». Так, Герцен справді врятував честь демократії у своїй країні, довівши, що крім Росії Олександра II та Валуєва, жандармів та вішателів, катів Польщі та України є й інша Росія, уособленням якої він був. На жаль, моральний подвиг Герцена й досі залишається швидше винятком, ніж правилом на тлі «бетонних» імперських традицій його великої батьківщини. Чи засвоєний у Росії, наприклад, урок, який дав Олександр Іванович своїм ставленням до України?

«РОЗВ’ЯЖІТЬ ЇМ РУКИ!»

Боротьба зі свавіллям (соціальним, національним, духовним) не силою зброї, а передусім силою протестуючої совісті — це був свого роду політико-філософський «патент» Герцена, хоча водночас він не відкидав і політико-організаційних форм опору деспотії. Свавілля російської імперської адміністрації щодо України у ХIХ столітті глибоко обурювало видатного російського мислителя. Біль нашого народу був і його болем — тут немає перебільшення.

Герцен вважав, що і Україна, і Білорусія повинні бути самостійними демократичними державами — порушуючи водночас питання (в дусі «Кирило-Мефодіївського братства») про створення федерації майбутніх слов’янських демократичних держав. Але переслідування української мови, культури, відсутність на нашій землі елементарних громадянських прав викликали у нього гнівний протест. Тим більше, що Герцен знав історію України та пам’ятав, що у минулому «Україна була козацькою республікою, в основі якої лежали демократичні та соціальні засади. Запорізька Січ була дивним явищем плебеїв-рицарів, витязів-мужиків» (стаття «Росія і Польща», 1859 р.; очевидно, Герцен, кажучи про «плебеїв», все ж таки недооцінював питому вагу культурного, духовного елемента у запорожців...)

Те, що Олександр Іванович відчував біди українського народу як свої, близькі серцю, дуже особисті — і водночас захоплювався мужністю наших предків! — дуже яскраво демонструє уривок зі статті «Історичні нариси про героїв 1825 року, за їхніми спогадами». Герцен наводить справжній історичний факт, що стався у 1831 році. Він пише: «Один козак, від якого вимагали, щоб він пішов служити у військових поселеннях, і якому загрожували кількома тисячами ударів батогами у разі відмови (доходило до шести- восьми і навіть десяти тисяч), просить хвилину на роздум. Йому дають кілька хвилин. Він повертається з мішком, розв’язує його, кладе перед катами в еполетах трупи обох своїх дітей, яких він щойно вбив, і каже: «Вони вже не будуть солдатами», додавши: «І я також не хочу їм бути!» Потім він знімає з себе одяг і каже: «Я готовий!»

Коментарі до цієї, шекспірівської сили, сцені (тим сильнішої, що невигаданої; сучасні дослідники схиляються до висновку, що йдеться про полтавського селянина, колишнього козака Андрія Яковенка). А яка ж позитивна програма Герцена стосовно України? Вона проста: «Розв’яжемо їм руки, розв’яжемо їм язик, нехай мова їхня буде абсолютно вільна, і тоді нехай вони скажуть своє слово!» (із цитованої статті «Росія і Польща»). А ось ще одна герценівська стаття «З приводу листа з Волині», вміщена у грудні 1861 року в «Колоколе». Головна думка її така: «Визнаємо ж раз і назавжди як незмінну істину, що нікого не треба ані русифікувати, ані полонізувати, що нікому не слід заважати говорити й думати, вчитися й писати, як йому заманеться... Заради чого українець, приміром, проміняє свою рідну мову — ту, якою він говорив у вільних лісах, ту, яка зберігає в його піснях усю історію його — на мову зрадницького уряду, який постійно обманює Малоросію? Але з цього не випливає, щоб українець навчався, наприклад, польської тільки тому, що «весь освічений клас народу розмовляє польською» (пригадаймо варварські «пацифікації» польської влади на Волині та Галичині початку 30-х років ХХ століття!).

Найцікавіша сторінка нашої спільної (в точному, істинному значенні слова) з Росією історії — це стосунки Герцена й Шевченка та глибока взаємна повага, яку відчували один до одного ці великі люди. Коментуючи опублікований в «Колоколе» в січні 1860 р. лист Костомарова, Герцен підкреслює: Шевченко — істинно народний поет, до голосу якого прислухається вся Україна. У березні 1861 року «Колокол» друкує некролог, присвячений Великому Кобзареві, і, крім того, замітку однієї з шанувальниць творчості нашого генія українською мовою.

Дуже цікава бесіда між Герценом і дочкою графа Федора Толстого. Вона відвідала Лондон у 1862 році та залишила спогади про зустріч з Олександром Івановичем. Йшлося про Шевченка. Герцен сказав: «Він тим великий, що він цілком народний письменник, як наш Кольцов, але він має значно більше значення, ніж Кольцов, бо Шевченко також і політичний діяч і став борцем за свободу» . Ціна цих слів видатного борця тим більша, що він сказав їх менше, ніж через рік після непоправної втрати — смерті Тараса Григоровича — в той момент, коли аж ніяк не всі представники російської інтелігенції ясно усвідомлювали масштаб його особистості...

Почуття поваги було в цьому випадку взаємним, Шевченко чудово знав творчість Герцена, свідченням чому — записи в його «Щоденнику». Прочитавши статтю «Крещеная собственность», наш поет так відгукнувся про Олександра Івановича: «Сердечне, задушевне — людське слово! Нехай осяє тебе світло істини та сили істинного бога, апостоле наш, наш самотній вигнанцю!» (запис від 11 жовтня 1857 року).

Прочитавши номер герценівської «Полярной звезды» з профілями п’яти страчених декабристів на обкладинці, Шевченко занотовує до свого «Щоденника»: «Обкладинка, тобто портрети перших наших апостолів- мучеників, мене так важко, сумно вразили, що я досі ще не можу відпочити від цього похмурого враження. Як би добре було, якби вибити медаль на пам’ять про цю мерзотну подію. З одного боку — портрети цих великомучеників з написом «Первые русские благовестители свободы», а на іншому боці медалі — портрет «неудобозабываемого Тормоза» (Миколи I. — І.С. ) з написом: «Не перший російський коронований кат». До речі, «Неудобозабываемый Тормоз» — цей шевченковий вислів також сходить до Герцена!

Коли кажуть про «спільну історію» України та Росії — у цей вислів досить часто вкладають неабияку частку лукавства, маючи на увазі наступне: «А нікуди ви від нас (читай — від Росії!) не подінетеся і без нас не проживете!» Але саме такі люди, як Олександр Іванович Герцен, і є кращою частиною нашої спільної історії, той «золотий запас» шанобливого, рівноправного ставлення одного великого слов’янського народу до іншого, розтратити який ми не маємо права. Ми всі, і українці, і росіяни, ще маємо незмірно багато працювати, щоб забезпечити ту «незалежність людського життя від державної волі» , про яку писав Герцен і яка була для нього найдорожче. І одним із найкращих засобів на шляху вирішення цієї проблеми стало б виконання ще одного, «найнагальнішого нашого завдання» (скористаємось знову ж таки герценівськими словами: «Знайомити одне з одним демократів і борців за свободу слов’янських країн!» І України, і Росії, і Польщі, і багатьох інших .