«Це потрібно не мертвим — це потрібно живим»,

ВІДКРИТИЙ ЛИСТ
Президенту України В. Ющенку, голові Верховної Ради України В. Литвину, прем’єр-міністру України Ю. Тимошенко

Ми стурбовані ситуацією, що склалася в суспільстві довкола історії Другої світової війни та її складової частини — Великої Вітчизняної війни. Щоразу, коли відзначається черговий ювілей подій, пов’язаних з цим періодом нашого минулого, гострота полеміки зростає до критичної межі. З одного боку, це можна пояснити тим, що найбільший в історії людства збройний конфлікт справив доленосний вплив на розвиток всієї цивілізації. Для українського народу він був одним з найсерйозніших викликів, сповненим загрози самому його існуванню. За різними оцінками, від восьми до десяти мільйонів наших співвітчизників (точні дані важко обрахувати й донині) загинули внаслідок бойових дій та окупації. 2,4 млн. остарбайтерів скуштували гіркого хліба примусової праці на чужині, з них близько 200 тис. так і не повернулися на Батьківщину. Кожна українська родина пов’язана з війною незримою ниткою живої пам’яті про полеглих і тих, кого вона обпалила своїм вогнем. По всіх містах і селах стоять братські могили і пам’ятники тим, хто не повернувся з поля бою. А скільки ще не похованих по- християнськи останків тліє у лісах і болотах нашої країни!

Біль і пам’ять про війну вже 60 років є однією з визначальних рис ментальності нашого народу, його історичної пам’яті.

Так уже склалося, що в тій війні переплелися і масовий героїзм радянських воїнів, і трудова звитяга трудівників тилу, і трагедія геноциду, і збройні змагання за національну українську державу, і польський національно-визвольний рух, і антинацистська боротьба, і колаборація, і драма полону...

Утворення незалежної Української держави дозволило вченим на підставі всього комплексу джерел (включаючи й раніше недоступні) розпочати формування нової, наукової концепції історії Другої світової війни. Радянська концепція цієї війни позначена суцільною глорифікацією, героїзацією, ідеологізацією, міфологізацією, а незрідка й відвертою фальсифікацією або цілеспрямованим замовчуванням багатьох її сторінок. Тому професійні історики намагаються відтворити об’єктивну картину війни у всій її повноті, не забуваючи того, що може виявитись кому-небудь не до смаку. Некон’юнктурність цих зусиль очевидна, оскільки послідовна позиція визнаних у світовому науковому співтоваристві українських вчених уже протягом 15 років підкріплюється фаховими напрацюваннями.

Та в Україні є політичні сили, яким не до вподоби цей процес. Звичка до монополії на істину сьогодні видається як боротьба за «правду про війну», а на ділі означає не що інше, як обстоювання сталінсько-брежнєвської концепції історії війни. Обрамлена відповідною лексикою й атрибутикою, ця позиція перетворює Велику Вітчизняну війну на недоторканну, сакральну подію, яку слід розглядати виключно крізь призму компартійно-генеральського історіописання радянської доби.

Кожен має право на власне бачення тих чи інших процесів. І в цьому випадку наявність різних поглядів на війну — явище нормальне. Якби не агресивна (іншого слова не підбереш) позиція тих, хто звик «не поступатися принципами». Постійний тиск компартійних структур і керівників (а не рядових членів) «радянської» організації ветеранів на вчених і викладачів ВНЗ, авторів підручників з історії нагадує цькування, «викручування рук» пріснопам’ятних доперебудовних часів. Установи Національної академії наук України, ВНЗ, редакції ЗМІ, органи влади всіх рівнів «бомбардуються» численними листами, зверненнями, заявами, які рясніють вимогами покарати відступників, «фальсифікаторів», «святотатців». Організовуються акції на зразок сумнозвісних партзборів, на яких піддаються остракізму всі, хто сміє відхилятися від «доперебудовного» трактування подій воєнної доби. Так, восени 2004 р. комітет Верховної Ради України у справах ветеранів, пенсіонерів та інвалідів провів засідання, на якому обговорювалось питання про «правдиве відображення подій Великої Вітчизняної війни в підручниках з історії». Показово, що на це зібрання не запрошувалися провідні науковці, викладачі, автори тих підручників, які були виставлені на полицях, наче перед розстрілом! І «розстріл» відбувся. Говорили тільки номенклатурні керівники ветеранів, кидаючи звинувачення безмовним книгам... У черговий раз діалогу не вийшло. Та його ніхто й не прагнув! Здається, «образ ворога», його постійний пошук настільки органічно вжився в модель поведінки та спосіб мислення ветеранських функціонерів, настільки він відповідає алгоритму діяльності нинішньої Комуністичної партії України, що здатність почути опонента у них надзвичайно низька. Дійшло й до того, що Рада ветеранів кілька років тому звернулася до керівництва України з вимогою накласти мораторій на публікацію праць вітчизняних істориків до повного узгодження концепції з російською та білоруською сторонами!

Продовжуються нападки на підручники з історії за їхню «антирадянськість», виношуються антипедагогічні плани повернутися до «єдиного державного» підручника (на кшталт пріснопам’ятного Короткого курсу історії ВКП(б). Хоча всім добре відомо, що наявність варіативних підручників (особливо з історії) — це світова практика, вагомий здобуток української історичної науки та освіти.

Як зазначено в черговому ультимативному запиті голови Ради ветеранів І. Герасимова на адресу міністра освіти та науки С. Ніколаєнка, «вузловими положеннями наукової історично правдивої, патріотичної концепції історії доленосних подій 1941 — 1945 рр. повинні стати наступні.

Показ того, що:

— винуватцем Другої світової війни з метою загарбання земель і панування на планеті була нацистська Німеччина;

— віроломний напад Німеччини на Радянський Союз втягнув СРСР у війну;

— Велика Вітчизняна війна радянського народу мала справедливий, визвольний характер;

— саме наша Велика Вітчизняна війна відіграла вирішальну роль у боротьбі й перемозі антигітлерівської коаліції;

— Українська держава — УРСР і народ України вижили та внесли найвагоміший внесок у перемогу саме завдяки тому, що були в складі СРСР, отримали допомогу братніх народів, особливо російського, без якої, як писав тоді О.Довженко, «український народ загинув би у тій війні»;

— ОУН та її збройні сили й формування фактично були поплічниками фашистських загарбників;

— перемога радянського народу у травні 1945 р. була закономірною й мала всесвітньо-історичне значення: вона врятувала людство від фашистської неволі та загибелі».

Важко не помітити, що автори стукають у відкриті двері. Ніхто й не заперечує справедливий, визвольний характер Великої Вітчизняної війни, співдружності народів Радянського Союзу в боротьбі проти нацизму, їхньої вирішальної ролі в перемозі над загарбниками.

Водночас неспростовним є факт участі керівництва СРСР в особі Й. Сталіна та його найближчого оточення у розв’язанні Другої світової війни. Як інакше можна розцінити агресію Німеччини й Радянського Союзу проти Польщі у вересні 1939 р., коли польський народ на шість років втратив власну державність? Це вже потім, у 1941 р., знесилений масовими сталінськими репресіями СРСР став жертвою агресії Німеччини. Країна зазнала жахливих поразок і втрат. І лише витривалість, мужність, здатність переносити будь-які труднощі, прагнення до свободи мільйонів простих людей врятували наш народ, а разом з ним врятували й сталінський режим від краху. Саме народу, а не тим, хто невдало керував державою, хто часто воював «не вмінням, а числом» (читай — солдатськими життями), ми завдячуємо перемогою в цій війні.

Ще одним «наріжним каменем» дискусій у суспільстві є проблема ОУН і УПА. Вириваючи з контексту один її сегмент — співпрацю частини керівників українського підпілля з гітлерівцями, «непримиренні» цілковито ігнорують той факт, що мільйони громадян України підтримували самостійницький рух, надавали йому всіляку підтримку, а екстраполяція звинувачень у колаборації на всіх його учасників (через підпільні структури пройшло близько сотні тисяч вояків) юридично й історично є некоректною. Нагадаємо, що в рішеннях Нюрнберзького процесу ОУН і УПА не фігурують у переліку організацій, яким інкримінувалися злочини проти людства.

Не можна не сказати і про спроби радикальної частини національно-демократичних сил зі свого боку диктувати науковцям власне бачення подій Другої світової війни.

Нас не може не турбувати ситуація, що виникла довкола «Книги Пам’яті України», Головну редакцію якої очолює генерал І. Герасимов. Підготовка заключного тому унікальної серії (вийшло близько 250 томів «Книги Пам’яті» в усіх областях України) супроводжується неприхованим тиском на авторів, вихолощенням українських сюжетів, «радянізацією» її давно затвердженої концепції. Вважаємо, що заключний том має вийти до 60-річчя закінчення Другої світової війни (вересень 2005 р.), а його зміст має відповідати сучасним науково вивіреним, об’єктивним оцінкам і критеріям. Просимо переглянути склад Головної редакційної колегії й домогтися паритетного представництва в ній ветеранських організацій та науковців, залишаючи за останніми право на власну позицію. Йдеться не про черговий «опус» з історії Великої Вітчизняної війни, а про «Книгу Пам’яті» всього українського народу. Монополія на «правду» видається тут найгіршим рецептом для вирішення цих питань. Ми обстоюємо право суспільства знати, що про нього напишуть, право на широке публічне обговорення тексту заключного тому «Книги Пам’яті України» ще до його публікації.

Принципове небажання шукати поле для порозуміння та примирення, агресивність лінії поведінки організаторів кампанії боротьби за «правду війни» засвідчують свідоме прагнення вказаних сил поглибити розкол у суспільстві, посіяти зерна ненависті й непримиренності, спекулювати на соціальних і економічних труднощах. Це суперечить національним інтересам України.

Закликаємо вас, пане Президенте, пане голово Верховної Ради, пані прем’єр-міністр, створити умови для вільного, позбавленого тиску будь-яких політичних сил наукового осмислення подій Другої світової війни, формування її україноцентричної концепції. Наша інтеграція у світове співтовариство має супроводжуватися цивілізованим, науковим поглядом на своє минуле, консолідацією суспільства довкола національної ідеї. Всі політичні сили повинні усвідомлювати й нести відповідальність перед наступними поколіннями, народом і державою за майбутнє України.

Доктори історичних наук, професори: О. ГУРЖІЙ, В. КУЧЕР, В. КОРОЛЬ, С.КУЛЬЧИЦЬКИЙ, О. ЛИСЕНКО, О. РЕЄНТ, В. СЕРГІЙЧУК, В. СТЕЦКЕВИЧ, О. УДОД, Ю.ШАПОВАЛ