Ціна війни: сталінська «велика вітчизняна» м’ясорубка
Генералісимус Йосиф Сталін 1946 року офіційно оголосив: Радянський Союз у війні з Німеччиною та її союзниками втратив 7 млн своїх громадян. Цифра справді страшна — але ж і війна була страшною. Куди страшнішою, ніж Перша світова, де сумарні втрати (військовиків та цивільного населення) Російської імперії були меншими за 3 млн осіб. Проте вже тоді частина як офіцерського та генеральського складу Радянської армії, так і цивільної інтелігенції сумнівалася в цій цифрі. Бо ж перед їхніми очима й на війні, і в повоєнний час стояли зовсім інші картини, ніж описувані офіційною історіографією. І хоча вголос сумнівів не висловлювали, у своєму середовищі, серед надійних людей велися інші розмови, називалися зовсім інші цифри.
У щоденнику Олександра Довженка є красномовний запис від 6 вересня 1945 року: «Україна втратила за час війни тринадцять мільйонів людей. І се ще, так би мовити, з оптимістичною неточністю... Себто, коли ми додамо мільйонів два-три, то навряд чи помилимось. До Сибіру вислали ж перед війною півтора мільйона з Західної України, та й зараз висилають немало. А народження ввійде в норму хіба лише в 1950 році. Таким чином, Велика Удовиця втратила сорок відсотків своїх убитими, спаленими, покатованими, засланими в заслання, вигнаними в чужі землі на вічне блукання... І жодна людина ще не сказала мені про сей історичний жах з плачем чи бодай би з сумом. Ні. Або мовчать, замовчують, або байдужі, або якось всміхаються між іншим, щоб не подумав часом хто, що їм жалко, бо се було б «політично шкідливим». Загальні втрати — то не тільки загиблі й померлі, а й депортовані обома сторонами — радянською та німецькою, добровільно-примусово евакуйовані разом із заводами до Сибіру, біженці тощо. А ті вельможні люди, про яких мовить Довженко, — то високопоставлені партноменклатурники включно з Микитою Хрущовим. Та все ж митець помилився: Хрущов після смерті й розвінчання Сталіна, у 1961 році, наважився назвати нову, значно вищу, цифру загиблих громадян СРСР — 20 млн.
Ця цифра була сумірною з числом усіх втрат усіх країн у Першій світовій війні і видавалася значно вірогіднішою. Адже, як пізніше сформулював знаний дослідник радянського тоталітаризму Віктор Суворов, Друга світова війна була найграндіознішим катаклізмом в історії людства, пряму і непряму участь у ній брали сотні мільйонів людей. «Перша світова війна, — писав він, — тривала з 1 серпня 1914 по 11 листопада 1918 року, тобто трохи більше за чотири роки. А Друга світова — з 1 вересня 1939 по 3 вересня 1945 року, тобто шість повних років... З Першої світової війни Росія випала, точніше — вивалилася, за рік до її закінчення. А в Другій світовій війні Радянський Союз офіційно воював с 22 червня 1941 року до завершення. Проте якщо судити за справедливістю, то від самого початку до самого кінця...Просторовий розмах Другої світової геть незрівнянний із Першою світовою. У Другій світовій бойові дії відбувалися по всій Європі... А за межами Європи — від Північної Африки до джунглів Південної Азії та диких островів Тихого океану. У зонах бойових дій опинилися сотні мільйонів цивільного населення... У Першій світовій бойові дії переважно за межі Європи не виходили, а фронти стабілізувалися приблизно в районах державних кордонів великих імперій... Та й засоби боротьби у Другій світовій ніяк із Першою світовою не порівняти. Масоване використання танків і авіації мало потягти за собою і збільшення кількості жертв... У перебігу процесі Другої світової війни виник масовий партизанський рух, тобто війна велася не тільки на лінії фронтів, а повсюдно... В ході Другої світової війни з’явилися величезні простори, на яких усі воювали проти всіх: Югославія, Західна Україна, Білорусія. У Першій світовій війні до полонених переважно ставилися відповідно до міжнародних правил ведення війни, а в Другій світовій їх знищували мільйонами. У Другій світовій війні винищення мирного населення здійснювалося індустріальними методами. Перша світова війна не знала нічого схожого на Освенцім, Бухенвальд, Бабин Яр, Райчихлаг, масових убивств в’язнів тюрем і таборів при відступі Червоної Армії. У Другій світовій війні стратегічна авіація змітала цілі міста разом з їхнім населенням. Завершилася вона застосуванням ядерної зброї».
Отож цифра радянських втрат на якийсь час стабілізувалася на 20 млн. Щоправда, не було відоме (точніше, не було оголошене) число втрат Червоної армії та інших збройних формувань (флоту, НКВД, партизанів тощо). Але серед військових та «бійців ідеологічного фронту» побутувала неофіційна цифра — не менш ніж третина від загальних людських втрат. А на початку правління Брежнєва «20 млн людських втрат» непомітно перетворилися на «понад 20 млн людських втрат»...
Й от у 1990 році, у розпал перебудови, офіційно було оголошено остаточну цифру — близько 27 млн загиблих на війні та від війни громадян СРСР. При цьому на військовослужбовців припало 8,7 млн одиниць бойового складу, з них українців — близько 1,8 млн. Фактично ці ж цифри з незначними корективами знаходимо серед офіційних оцінок жертв війни і в Росії, і в Україні за минулої влади.
Щоправда, одразу ж виникли сумніви в методології підрахунку: чому до числа жертв війни зарахували тих радянських громадян, що загинули в концтаборі Освенцім, і проігнорували тих, хто загинув у ПечорЛАҐу? Далі — більше. Почалося збирання й узагальнення даних про громадян СРСР, які загинули на війні. І вийшло щось таке, що не вписувалося навіть у новітні цифрові рамки. У Музеї Пам’яті на Поклонній горі у Москві станом на середину 1990-х було зібрано банк даних на 19,5 млн убитих, померлих і зниклих безвісти громадян СРСР — учасників бойових дій. Серед цих даних траплялися і повтори, коли та сама людина могла бути згадана двічі. З другого боку, з огляду на те, що дані збиралися під час бурхливого розпаду Союзу, бойових дій у численних «гарячих точках» та економічної кризи, йдеться про неповний перелік загиблих. Але за всіх обставин цифри не сходилися з офіційними, отож справа якось непомітно заглухла.
ВІЧНИЙ ВОГОНЬ — ВРАЖАЮЧИЙ СИМВОЛ ПАМ’ЯТІ ТА ГРАНДІОЗНОСТІ ТИХ ЖЕРТВ, ЯКІ ПОГЛИНУЛА ВІЙНА. ОСЬ ТІЛЬКИ ТОЧНА ЦИФРА МІЛЬЙОНІВ ЗАГИБЛИХ І ДОСІ НАМ НЕВІДОМА... / ФОТО БОРИСА КОРПУСЕНКА
На наших теренах робота за створення «Книги пам’яті України» розпочалася в середині 1990-х; її створення велося під керівництвом не українського націоналіста, а комуніста генерала армії Івана Герасимова, нині покійного. Попри тиск із боку Москви з вимогою значно зменшити кількість українських втрат (про цей тиск розповідали учасники проекту), фронтовик-танкіст Герасимов не поступився офіцерською честю, забезпечивши збирання, перевірку і зведення всіх об’єктивних даних про загиблих. На порталі «Книги пам’яті України» велася мова про зібрані дані на 10 млн загиблих (у тому числі й цивільних), серед них були відомі прізвища 6 млн загиблих під час бойових дій (у складі всіх збройних формацій усіх держав), з них на 5 млн містилися біографічні дані. Але... Кілька років тому портал зник з Інтернету, і все, що від нього залишилося, — це звернення генерала армії Герасимова «До нащадків вікопомної слави», збережене наразі тільки на сайті «Книги пам’яті» Новоселицького району Чернівецької області (http://novoselitsa.com/node/3244) Натомість з’явився було проект «Книга памяти Украины», створений (цитую за оригіналом): «Что бы увековечить в памяти будущих поколений беспримерный подвиг советского солдата и советского народа проявленный в годы Великой Отечественной Войны». Як бачимо вже з цього вкрай безграмотного речення, йдеться про відверто неосталіністський задум, для організаторів якої ті українці, які, скажімо, вранці 1 вересня 1939 року в складі Війська Польського зустріли вогнем нацистські танки, чи ті, хто з 1940 року воював у складі французької армії та руху Опору, — це люди другого ґатунку...
Як на мене, це сталося зовсім не випадково. Адже певні кола в Росії та Україні (ті, для яких Сталін досі є «ефективним менеджером») прагнули і прагнуть применшити як загальні втрати створеної цим «ефективним менеджером» воєнної машини (а втрати наочно доводять якраз її неефективність), так і власне українські втрати, коли людей сталінська влада використовувала як «гарматне м’ясо», нерідко — гірше за худобу...
«Сьогодні В. Шкловський розказав мені, що в боях загибає велике множество мобілізованих на Україні звільнених громадян, їх звуть, здається, чорносвитками. Вони воюють у домашній одежі, без жодної підготовки, як штрафні, на них дивляться як на винних». Це також зі щоденника Олександра Довженка. Ще їх звали «сірими піджаками» або «граками». Ось фрагмент інтерв’ю з одним із таких дивом зацілілих «граків»: «Коли село звільнили, всіх чоловіків від 16 до 60 років — всіх, аби була нога-рука, а чи сліпий-глухий — не важливо — стали брати до війська. Нас «озброїли» — дали по півцеглини і — «йдіть, іскупайтє вину кров’ю», бо ми на окупованій території були. Мовляв, ви жбурляйте цеглу, а німці нехай думають, що то гранати! Нас 500 душ вигнали на кригу водосховища, навпроти — якийсь комбінат, німці вибили в мурі бійниці. Сам мур — висотою метрів три. Попробуй через нього перелізти та по кризі до нього добігти. Німці нас підпустили і вдарили кинджальним вогнем. Повернутися назад не можна було — там сиділи смершівці з нацiленими нам у спину кулеметами... Вибухнула міна, мене знову контузило, я впав. Коли мене, непритомного, підібрали, в госпіталі не могли ту цеглину витягнути, так я в неї вчепився і вона в мене вмерзла. Я, як справжній солдат, зброю на полі бою не залишив (сміється). Хлопці казали, що з 500 душ лише 15 уціліли! А під Ізюмом десять тисяч таких беззбройних поклали! І так винищували чоловіків по всій Україні. Ніхто про це не пише. Я єдиний написав. Решту — мов заціпило». Це — Анатолій Дімаров, ветеран війни, кілька разів на ній поранений, на момент «звільнення» — білобілетник, зараз — відомий український письменник, який не так давно відзначив своє 90-ліття.
А тепер можна бодай орієнтовно прикинути, скільки сотень тисяч, а то й мільйонів люду загинуло за подібних обставин по всій УРСР у 1943—1944 роках. І не лише в Україні — за словами білоруського дослідника Сергія Захаревича, така практика була дуже поширена і на території БРСР під час наступу Червоної армії; як «гарматне м’ясо» використовували, крім «сірих піджаків», й десятки тисяч місцевих партизанів. Російський історик Борис Соколов описує те саме і на території Брянської області... Але головне тут — що всі ці «граки», «чорні свитки» та «сірі піджаки» практично всюди офіційно не були призвані до Червоної армії, тож ніде не обліковувалися; тільки вцілілих удягали в солдатські однострої та вносили до списку особового складу. От і виходить, що 8,6 млн втрат Червоної армії — дуже занижені дані.
Утім, інший російський історик, Марк Солонін, не заперечуючи заниженої цифри офіційний утрат, дає свою, не набагато вищу: 11 млн загиблих, померлих від ран і знищених у нацистських таборах військовослужбовців та до 19 млн усіх громадян СРСР — і цивільних, і військовиків, і партизанів — загиблих унаслідок війни.
«Єдиним серйозним запереченням проти такої оцінки може бути тільки твердження про «неврахований призов». Неврахований призов мав місце: у перші місяці війни (т.зв. «народне ополчення» ) і 1943—1944 роках, коли на звільненій території чоловіків призовного віку забирали в частини, минаючи військкомат. Таке мало місце, однак треба зрозуміти масштаб явища. Більша частина т.зв. «народного ополчення» була переформована в «нормальні» стрілецькі дивізії, поставлена ??на облік і всі види постачання... Що ж стосується «неврахованого призову» на звільнених територіях, то це десятки, навряд чи — сотні тисяч людей, але ніяк не мільйони».
Справді, більша частина ополченських з’єднань і частин потім була переформована у стрілецькі дивізії. Але то вже були «порожні» і «напівпорожні» дивізії — штаби, тилові служби і рештки ополченців. Ці рештки і були взяті на облік, але ж половина дивізій московського ополчення загинула в оточеннях осені 1941 року (разом із документами і штабами), а Ленінградська армія народного ополчення до переформування зазнала великих утрат; отже, йдеться про сотні тисяч ополченців, які не враховані в якості військовиків. Що ж стосується «звільнених територій» (навмисно ставлю ці слова у лапки, бо на цих територіях більшовицька влада де-факто винищувала місцеве чоловіче населення гірше за нацистів), то тут якраз і слід вести мову про мільйони не обрахованих загиблих вояків; якщо екстраполювати описані Дімаровим речі на весь Донбас, то тільки в цьому регіоні полягли сотні тисяч «чорносвиток» і «граків»...
Окрім того, не тільки у боях з ворогом, від ран чи хвороб гинули радянські вояки. Незадовго до смерті академік Олександр Яковлєв, сам офіцер-фронтовик, навів страхітливі цифри. Як встановила комісія при президенті Росії під керівництвом Яковлєва, 954 тис. військовиків було розстріляно своїми ж за реальні, а найчастіше — за уявні злочини. «Німці наступали, ми на них чекали, а коли наступають, страшнувато стає. І ось хлопчина років вісімнадцяти схопився і побіг. Його можна було б просто зупинити, повалити на землю, і за 5 хвилин він би очухався, адже він не давав собі звіту, він не пам’ятав себе. Та командир роти йому одразу ж кулю в спину, — розповів Яковлєв. — Я приїхав на фронт, а там комісар батальйону інструктує: коли ви кажете «в атаку», а вони не встають — стрельни сам у першого-ліпшого, застрель — й одразу ж піднімуться».
Тож не випадково Борис Соколов оцінює втрати Червоної армії та інших радянських збройних формувань під час Другої світової війни у 26,4 млн «багнетів» і «шабель»...
Йому заперечують: мовляв, у лавах Червоної армії з урахуванням її чисельності на 22 червня 1941 року за період 1941—1945 років побувало 34,5 млн осіб (мобілізовано після початку радянсько-німецької війни 29,1 млн). На початок 1945 року у Червоній армії було 11.365.000 осіб. На травень 1945 року — 11.300.000 осіб. Приблизно мільйон війська було розгорнуто проти Японії та Туреччини. Половина інших — діюча армія у Європі. То звідки взятися таким страхітливим утратам, навіть з урахуванням 2—3 мільйонів «неврахованого призову»? Бо ж дивіться, скільки радянських бійців у 1945 році воювало на фронті й несло службу в тилу...
Так, воювали, але... У спогадах танкіста генерал-лейтенанта Миколи Попеля є такий епізод. Квітень 1945 року, штурм Берліна. І от що з’ясовується раптом: «У військової ради армії залишився останній і єдиний резерв — рота охорони штабу армії... Але бій вимагав від нас цієї жертви: нізвідкіля було більше взяти автоматників для завершального удару». Іншими словами, резерви живої сили у Червоної армії вичерпані. Сьогодні це засвідчують не тільки спогади генерала Попеля, а й численні документи. Скажімо, про штурм Рейхстагу. Полки, які підійшли до нього, стали за чисельністю у кращому разі батальйонами, а то й ротами, дивізії — неповними полками. Їх поповнювали не лише недавніми військовополоненими й остарбайтерами, а навіть щойно звільненими радянськими громадянами-в’язнями берлінської тюрми Моабіт; це потім їх поженуть у фільтраційні табори, під оруду СМЕРШу, а потім — до Сибіру та Казахстану, а зараз вони потрібні на фронті, без них не здобути перемогу...
Отож і виходить, що офіційні цифри чисельності діючої Червоної армії — неправдиві, «дуті», завищені. З цим ще довго розбиратися сумлінним історикам, але зрозуміло, що ані у 8 млн, ані в 11 млн реальні втрати радянських збройних формувань (а це й армія, і флот, і прикордонники, і дивізії й бригади НКВД, і партизани, й ополченці, і «граки», й винищувально-диверсійні загони й батальйони) не вкладаються.
Але ж війна ця мало й суто український вимір, й облік утрат тут дещо інакший. Не забуваймо, що Друга світова війна для України розпочалася не 22 червня 1941 року, а значно раніше — першого вересня 1939-го. Близько 200 тис. українців тоді чинили опір Вермахту в складі польського війська, а одночасно Червона армія готувалася в похід на Захід, щоб підтримати своїх нацистських союзників і приєднати до кремлівської імперії Галичину, Волинь, Берестейщину і Гродненщину. Лише у Київському та Харківському військових округах до Червоної армії в ті дні було мобілізовано понад мільйон командирів і бійців, на території УРСР було розгорнуто Український фронт.
Фактично без перерви — в останній день листопада того самого 1939 року — Червона армія вдерлася до Фінляндії. До півмільйона українців пройшло через цю жорстоку Зимову війну. І десятки тисяч (точні дані досі невідомі) не повернулися з неї. Часом гинули в оточенні і потрапляли в полон цілі дивізії, перекинуті з Київської та Одеської округ (скажімо, 44-та стрілецька, якою свого часу командував Щорс). Похоронка для України стала звичним явищем уже тоді...
Далі — літо 1940-го. На території УРСР розгортається Південний фронт, який урешті-решт без бою займає Бессарабію та Північну Буковину. А в цей же час Червона армія, де кожен четвертий тоді був українцем, окупує Балтійські держави. Окупує наче без бою, але ж у радянському війську і без боїв з ворогом під час масштабних походів гинуть сотні бійців. І не забуваймо, що влітку 1940-го та в першій половині 1941 року тисячі українців у складі польських формувань воювали з нацистами на Західному фронті та на Близькому Сході, а тисячі — у складі французької армії.
Загалом же до 22 червня 1941 року в складі різних армій полягло і померло від ран не менш ніж 100 тис. українців. Тим часом, скажімо, Великобританія, яка воювала і у Європі, і на Тихому океані, і в Африці (і воювала запекло), за всю війну, з вересня 1939-го по вересень 1945 року втратила близько 400 тис. вояків. То невже все, що було до 22 червня 1941 року, — для нас дрібничка, не варта уваги?
Отож, якщо зробити значною мірою вимушено попередні висновки. Найточнішими, очевидно, на сьогодні є дані «Книги пам’яті України». Нагадаю, там ідеться про понад 10 млн загиблих під час війни жителів УРСР, з них 6 млн — під час бойових дій. А 8,66 млн загиблих у боях — це не більше, ніж «офіційні російські дані», і треба відповідно до них ставитися, щоб не зневажити пам’ять тих, хто виявився тут «зайвим»...
