У пошуках багатополюсного сприйняття світу
Стаття Олександра Барабаша «Трагічний злам історії», опублікована в газеті «День», виглядає досить солідно передусім за рахунок великої кількості фактів. Проте хіба величезні купи цегли на будівельному майданчику — це гарантія зведення архітектурного шедевра? Гори цеглин-фактів, які складає автор статті, не демонструють нам не тільки історико- архітектурного шедевра, але й просто будівлі з реалістичними пропорціями. Причина цього в надто «совєтізованому» мисленні автора. Довгі роки в нашу свідомість втовкмачували двополюсне чорно-біле сприйняття світу: «МИ» — передові, прогресивні, непогрішні; «ВОНИ» — відсталий лад, консерватизм, хижаки.
Радянський Союз зазнав поразки в «холодній війні» і розпався. Усе було дуже просто: це «МИ», виявляється, були поганими, а «ВОНИ» — гарними. Проте для народу робиться виняток. Це лиходії сталіністи-комуністи не туди його повели. І мало того, що «МИ» «вступили в злочинну змову» (так у статті О.Барабаша), так ще збиралися напасти на тих, із ким «вступили» і навіть дату визначили — 6 липня 1941 року. Що ж залишалося Гітлеру? Тільки захищатися. Що він і зробив — авансом. У цьому «злочинному задумі» бракує однієї маленької, але важливої деталі — доказів.
Кумедно на тлі критики комуністичного керівництва виглядають фразеологічні кліше і штампи, витримані автором у дусі ідеологічного відділу ЦК КПРС, як- то: «маріонетковий Народний Уряд», «етична потворність сталінської ідеології»...
Дійсність же була не гіршою і не кращою, а просто іншою. 1917 року перед світом постала нова ідеологія, що загрожувала зруйнувати весь старий світопорядок. Перша реакція світу була передбачуваною — усунути цю небезпеку. Не вдалося. Крок другий — міжнародна ізоляція. У світі з'явилася країна-ізгой. Після цього Радянська Росія була вже приречена не мати стратегічних партнерів. Союзи могли бути тільки ситуативними.
Приблизно в той же час, а саме: 1919 року, після завершення Першої світової війни, країни Антанти (переможців не судять), підписанням Версальського договору одягли гамівну сорочку на працелюбний, дисциплінований і войовничий німецький народ. У світі з'явилася країна-ізгой номер два. Два ізгої знайшли один одного? Це класичний закон великої політики. Радянський Союз пристрасно прагнув відстояти себе (завдання- мінімум) і ощасливити весь світ, про що я пишу без іронії (завдання-максимум), потребував нових технологій, розумних голів і професіональних рук. Німці, придушені Версальським договором, шукали можливість ослабити тягар цього договору і десь із надією на перспективу застосувати свої технології, розум і професіоналізм.
16 квітня 1922 року в Раппало було підписано угоду між Радянською Росією і Німеччиною. Закрита для світової спільноти частина цих переговорів давала можливість Німеччині виробляти зброю на території Росії і навчати свої військові кадри.
Однак ця спроба, так само як і всі подальші, не дозволила Німеччині істотно змінити становище. Сама тільки сума репарацій становила 31 млрд. дол. США. У сучасних цінах це 200—250 млрд. доларів. Отож вижити можна було тільки через «не можу». Цим «через» і став фашизм. Гітлер прийшов до влади тільки тоді, коли вичерпалося терпіння значної частини німецького народу і внутрішньо цей народ був уже готовий заплатити найстрашнішу ціну за своє право жити в цьому світі. Він, Гітлер, був сигналом готовності німецького народу до позбавлення від гніту Версальського договору, був його поривом, був його натхненням (від ведучих стор. «Історія і «Я»: ця «готовність» була замішана на насильстві, крові і концтаборах. До того ж Гітлер і його партія жодного разу на виборах у рейхстаг не отримала повної перемоги) . Над усією країною пролунав заклик, що об'єднав націю: «Німеччина, Німеччина над усе». Світ прогавив цей прорив у свідомості нації.
1934 року Невілл Чемберлен визнає, що багато які з німецьких претензій до Версальського договору мають вагомі підстави. Визнання запізнилося. Він також скаже, що зупинити фашизм можна тільки силою, але перейти від слів до діла так і не зможе. Ставку буде зроблено на дипломатію. Західний світ буде звиватися, крутитися, шукати угод із Гітлером. Характерним прикладом є Мюнхенська угода 1938 року. Чехословаччину, від якої відторгалася Судетська область, було навіть не допущено до переговорів! На її заперечення із приводу рішення конференції англійський представник сказав буквально таке: «Якщо ви цього не приймете, то ви будете залагоджувати ваші справи з Німеччиною в повній самотності. Можливо, французи будуть висловлюватися більш люб'язною мовою, але я запевняю вас, що вони поділяють нашу точку зору»...
Німецький посол Дірксен із Лондона в Берлін повідомляв про те, що в разі прийняття Німеччиною британських пропозицій «Англія відмовилася б від гарантій, даних нею деяким державам, що перебували в німецькій сфері інтересів... Велика Британія впливала б на Францію в тому сенсі, щоб Франція знищила свій союз із Радянським Союзом і свої зобов'язання в Південно-Східній Європі. Свої переговори про пакт із Радянським Союзом Англія також припинила б».
Перед Сталіним стояла дилема: укласти союз зі слабкими з військового погляду країнами, що не довіряють йому, або укласти договір із Німеччиною, вигравши при цьому час, і розділити Польщу, отримавши необхідний простір. Подальший хід подій підтвердив його правоту. Франція ганебно швидко впала під ударами німецьких військ, а Гітлеру восени — взимку 1941 року не вистачить, по суті, декількох теплих днів, щоб узяти Москву. (Від ведучих стор. «Історія і «Я»: досить спірне твердження — нічого випадкового в цій війні не було) . Що було б, якби Сталін не посунув кордону на Захід, можна тільки здогадуватися.
Чи можна вважати Сталіна таким жахливим циніком через розподіл Польщі? Повернімося на дев'ятнадцять років назад. 24 квітня 1920 року поляки, послані Юзефом Пілсудським вторглися в Україну і 6 травня захопили Київ. Що привело їх сюди? Вищі моральні міркування? Бажання допомогти українському народові? Моя відповідь: поляки знову стали панами, а який же пан без «бидла». Історична пам'ять підказала їм, де це «бидло» шукати. Частина території залишилася в польських руках, але ненадовго. Незадоволення наших крайніх правих викликає той факт, що Україну об'єднав, по суті, Йосип Сталін.
Запитання: а що заважало національно-патріотичним силам об'єднати Україну, яку роздирали декілька століть поспіль між Росією, Австро-Угорщиною, Польщею і Румунією? Відповідь можна знайти в сьогоднішніх днях. Зухвала, зажиріла, злодійська влада і поруч убогий, але не протестуючий, а по-рабському покірний народ.
Намагатися судити одну зі сторін за правилами високої моралі — це значить судити брудну вуличну бійку за правилами любительського боксу. Наші предки не були ідеальними, але і весь інший світ також не ідеальний. Тепер вони безмовні і беззахисні. Ми їхня остання надія і захист пам'яті в цьому світі, і тому ми ніколи не можемо виступати в ролі істориків-обвинувачів, істориків- суддів, істориків-катів, але завжди (і тільки!) в ролі істориків-захисників, істориків-адвокатів. (Від ведучих стор. «Історія і «Я»: і все ж історик має виконувати всі вище перераховані функції без винятку) .
Блискучий приклад такого підходу до минулого демонструє переможена Радянським Союзом Німеччина. Ситі і добросерді ветерани німецького вермахту. Їх ніхто не запитує, чи були вони в частинах СС або СД. Чисті і доглянуті кладовища. Могутня економіка, зростаючий міжнародний авторитет і обережні спроби показати світові свої кулаки (Югославія). (Від ведучих стор. «Історія і «Я»: Німеччина жорстко засудила своє фашистське минуле. Величезна більшість німців із соромом згадує 1933—1945 роки) .
З нашого ж боку — вбогі і голодні переможці, а також гризня тих, котрі не перемагали, але хочуть, щоб їх таким вважали. Запустілі кладовища і зруйнована економіка, всесвітня «слава» надкорумпованої мафіозної держави.
На загальному тлі всього цього багаторічні хитромудрі міркування можновладців про голодомори і звірства НКВС починають викликати почуття роздратування та огиди. Ви прийшли в цей світ не судити своїх попередників, а творити і удосконалитися самим, дати нащадків і забезпечити можливість їм для виживання. Свою полемічну статтю я хочу закінчити словами неординарного німецького мислителя XIX століття Фрідріха Ніцше: «О брати мої, не назад має дивитися ваша знать, а вперед! Вигнанцями повинні ви бути з країни ваших батьків і праотців! Країну дітей ваших повинні ви любити: нехай ця любов буде вашою новою знаттю, — країну, ще не відкриту, що лежить біля найдальших морів! І нехай шукають і шукають її ваші вітрила! Своїми дітьми повинні ви спокутувати те, що ви діти своїх батьків: усе минуле повинні ви врятувати цим шляхом!»
