Україна як простір душі

(Закінчення. Початок читайте в № 199-200)

Подруга Лесі, Людмила Старицька-Черняхівська, дочка видатного українського письменника, у 73-річному віці по-звірячому знищена більшовиками, згадуючи своє та Лесине дитинство, писала так: «Наше покоління — виключне покоління: ми були першими українськими дітьми. Не тими дітьми, що виростають в селі, в рідній сфері стихійними українцями, — ми були дітьми городянськими, яких батьки виховували вперше серед ворожих обставин свідомими українцями з сповитку». Ставлення людей, які йменували себе «російськими інтелігентами», до дітей, що виховувалися й розмовляли по-українському, з болем зізнавалася Людмила Старицька, «в найкращому разі» було глузливим, немов до «блаженненьких» — дурників». Відповіддю на бажання дітей-дворян розмовляти рідною українською мовою були «глум, посміх, кепкування, презирство». І — гірке резюме пані Людмили: «О, багато довелося прийняти нашим маленьким серцям гірких образ, незабутніх... Ми були перші, у нас не було маленьких попередників».

Завдання цих коротких рядків — не переповідати більш-менш відомий (є в підручниках) набір фактів, подій, імен, пов’язаних з дитинством Лесі Українки — Лариси Косач. На нашу думку, цікавішим є інше: що спонукало батьків Лесі (передусім її матір) продумано, системно й свідомо виховувати своїх п’ятеро дітей (не саму лише Лесю, хоч очевидно було батькам, що саме ця дитина винятково обдарована Богом) в українському дусі? Попри всі терни, всі труднощі, всі перепони. Адже це було не тільки морально складно, про що згадувала Людмила Старицька, а й технічно непросто (які там друковані українські підручники — батькам та наставникам усе доводилося писати буквально від руки!), ба більше, політично небезпечно.

Не забуваймо: Леся народилася через вісім років після видання таємного «Валуєвського циркуляра», котрий проголошував: «Никакого особого малороссийского языка никогда не было, нет и быть не может». Дівчинці виповнилося п’ять років, коли цар Олександр ІІ підписав Емський указ, згідно з яким заборонялося друкування оригінальних та перекладних текстів українською мовою, а також театральні вистави, публічні декламації та вивчення будь-яких шкільних дисциплін українською мовою. Ввозити до Російської імперії з-за кордону україномовні твори також не дозволялося. Художні твори мали друкуватися «ярижкою» — російським прописом. До якого абсурду (щоб не сказати — цинічного ідіотизму) доходило імперсько-шовіністичне знущання з українців, розповіла у своїх спогадах Олена Пчілка. За її свідченнями, українські народні пісні під час публічних виступів, концертів доводилося виконувати... французькою! (якщо, звісно, вдавалося знайти пристойний переклад).

Вона ж, Лесина мати, залишила нам пояснення, чому ж, власне, ця жінка так нестримно, непереборно, прагнула бачити своїх дітей українцями — не малоросами. Ось що писала Ольга Драгоманова, пригадуючи свої дитячі роки: «У гостях, при гостях, взагалі з чужими треба було говорити по-московському, хоч би з таким товариством малим, як і ми самі... Думалося нам, що, може, чи ті Гриші, чи Анюти не тямлять добре говорити по-нашому, може, їм так незручно було. Нащо ж їх зв’язувати! Це така нібито добрість, делікатність до чужих з руки дитини української; а тим часом дитина чужа ніколи не хоче доказати такої ж делікатності до дитини нашої, не хоче поступатися до неї своїм... Так починається з літ малих, так ведеться й далі, і, наостанку, мова українська лишається з тією делікатністю на боці, а згодом і зовсім з ужитку виходить... Збудешся, було, гостей... та й знов опинишся у своєму хатньому оточенні або й побіжиш собі під гору з своїм звичайним товариством, з дітьми своїх дворових (це — дворянська донька, як і брат її, Михайло Драгоманов; на це варто звернути увагу! — І.С.); отрясешся від тієї примусової течії — і так вільно, втішно почуваєшся!»

Цікаво, що Ольга Драгоманова писала листи своїй мамі, пані Єлизаветі, Лесиній бабусі, російською мовою. Проте перші ж листи зовсім малої п’ятирічної Лесі, до дядька Михайла — вже писано природно, як дихання, як повітря, українською («були у нас ужачі яйця; ми хотіли, щоб вони вивелись, та закопати в землю, та нічого не зробили»; «Я дуже скучила за вами всіми»; «Мене перезвали в Лесю (а раніше була «Лосею». — І.С.)... Мама купить мікроскоп»; «завтра мої роковини народження і мені мама щось подарує»; «Ми ходили гулять і ліпили баби»; «Мені дуже хочеться, щоб Ви до мене написали, бо я до вас написала»). Звичайна, чарівна, наївна дівчина? Так, але крихітні іскорки Божого вогню вже чути...

Олена Пчілка згадувала про спілкування з сусідкою, що жила поряд із Косачами в період їхнього перебування в Луцьку (з весни 1879 року): «Вона, сусідка, висловлювала своє велике здивування від першого знайомства з нашою родиною. Вона казала: «Якось тієї весни проходила я мимо вашої домівки. Я ще не знала ваших дітей. Бачу, в садочку проходжуються двоє діток в українському вбранні (Леся та її брат Михась. — І.С.), дівчинка-волинянка і хлопчик, обстрижений ніби по-простому і теж у волинській свиточці, вишитій на волинський же зразок. Це мене здивувало. Я стала прислухалися, що тії діти говорять між собою. Коли це дівчинка озвалася до хлопчика: «Чуєш, як півень співає?» Що це таке? Говорять теж по-хлопському? На воротях стояла дівчина-служниця. Я, дивуючись, спитала у неї: «Чиї це діти?» — «Наші, — сказала вона. — Це діти предсідателя». Я ще більше здивувалася». Додамо тільки, що років через тридцять Леся, вже великий митець, спогади про цей випадок прочитала й, з притаманною їй неповторною іронією, сказала: «Якби я знала, що «потраплю в історію» в отакий от спосіб, то я обрала б тему для розмови з Михасем більш романтичну, аніж отой прозаїчний півень...»

А ще — виховання історією. Вірші Шевченка про козацьких героїв, подорож разом із братом (Лесі було років дев’ять) на поле Берестецької битви 1651 року; мати розповіла обом дітям про криваву трагедію тих далеких червневих днів; про незламність духу українських лицарів (це вражало навіть ворогів — жоден не пристав на пропозицію скласти зброю та здатися в полон в обмін на збереження життя): про відступництво кримського хана, який раптово залишив поле бою; про те, що означає поразка і як здобувається перемога... Цю розповідь Леся запам’ятала на все життя. Як і відповідь сивочолого волинського селянина, який зустрів молоду «пані» Ольгу Драгоманову з дітьми дорогою поблизу поля битви й на запитання, як йому живеться, відповів так: «Важко орати на кістках!»

А ще — народні пісні, обряди, звичаї... Уже доросла Леся зізналась: «Я вихована на фольклорі, як англієць на Біблії». Веснянки, купальські забави, мавки та інші казкові чарівні істоти (як цікаво було слухати мамині оповіді про них під час блукань волинськими лісами та селами — ось де витоки «Лісової пісні»!), різдвяні колядки... Родичка Косачів згадувала: «Леся співала вже трошки зі мною та мамою своїх українських пісень. І пісні ці я теж ще пам’ятаю, пісні тамтешні, пісні інші, як ті, що співала на Полтавщині: «Виступцем тихо йду», «Бувайте здорові, шляхи та пороги», а дальше «Звягельські люди». От так-то сидить маленька Леся, держить віночок і співає з нами тихесеньким голосом. А навкруги чарівний літній український вечір, на краю лісу тихо згасає огнище...»

Але це ще не все! Це — половина справи — згадаймо шевченків заклик «і чужому навчатися, і свого не цуратися». Дуже важко зазначити, що Леся від початку була не тільки занурена в український духовний народний простір, а й водночас вільно орієнтувалась у світовій культурі, легко «плаваючи» в цьому Океані. І ще показово: всі Лесині брати й сестри закінчили гімназію, вищі навчальні заклади. Лише Лариса Косач сама, самотужки, практично без сторонньої допомоги, здобула блискучу освіту, дивуючи згодом своєю витонченою ерудицією всіх, хто спілкувався з нею (так, були заняття з репетиторами, організовані батьком, прекрасним педагогом й широко освіченою людиною, але ж основне — Лесина заслуга, її перемога). Джерелом знань були майже виключно книжки, книжки, книжки — не університетські професори. І зрозуміло чому — смертельна хвороба, туберкульоз кісток, що вразила десятирічну Лесю взимку 1881 року, не залишала іншого вибору... А за системністю освіти й читання стежили батьки.

Оце гармонійне поєднання абсолютно органічної українськості та «вписаності» у світовий духовний контекст (історія, мистецтво, політика) безмежно багато важило для становлення Лесиного генію. Воно виключало будь-яку провінційність, хуторянство, «малоросійську» етнографічну шароварщину — все те «незагрозливе» для імперії, що вона, зрештою, ладна ще була терпіти. Для розуміння того, як, власне, виховувалися діти Косачів, цікаво поглянути на будиночок у селі Колодяжному на Волині, де ця родина жила від 1882 року. Всередині — жодних розкошів. Прості кімнати. На підлозі — дві-три доріжки з українським орнаментом. У куточку, під пальмою, канапа, поруч столик, вкритий вишиваною скатертиною. На стінах — родинні портрети. Напроти вхідних дверей — портрет Шевченка, прикрашений рушником та вінком із гілок дуба. Під стінкою, праворуч від входу, величезна книжкова полиця із теракотовими бюстами Аристотеля, Сократа й Данте.

Шкільний заяложений штамп — «з дитинства Леся багато хворіла, але, бувши мужньою дівчинкою, рано навчилась долати біль». А ось конкретика, що створює реальну картину: лист її до бабусі, взимку 1883 року, коли дедалі більше ставало ясно, що необхідно робити важку операцію, Леся пише про те, що в неї досі болить ліва рука, так, що нічого неможливо зробити: ані вишивати, ані грати, ані будь-що тримати в руці, й саме тому її почерк такий «ламаний», некрасивий. Раніше вона була геть зовсім слабенькою, а тепер почувається нібито краще, проте «я ніколи не буваю зовсім здоровою», бо рука завжди болить, щоденно. Раніше Леся змащувала руку йодом і занурювала її в солону воду. Але опісля цього сильно ушкоджується шкіра на руці, і як, пише Леся, припинила це робити.

Діагноз нещадний — у 12-річної дівчини туберкульоз кістки. 1883 року, восени, — перша операція на руці (не остання в житті Лесі). Лариса Петрівна не любила занадто багато говорити й писати про свої страждання (лише іронічно згадувала про те, що веде «30-річну війну» з хворобою, хворобою невблаганною й, як, на лихо, виявилося, невиліковною: туберкульоз згодом охопив уже ногу, а в останні роки Лесиного життя вразив нирки, що й призвело до фатального кінця влітку 1913 року). Проте вражає Лесина незламність у боротьбі з хворобою (тут, схоже, навіть слово «мужність» є заслабким). І, можливо, ще більшою мірою її гордість — певно, саме вона давала поетесі силу триматись непокірно й прямо, дивитися на світ тверезо й без ілюзій (риса, яка так потрібна нам сьогодні), зневажати людей «з гнучким хребтом» і з повним правом заявляти: «Хто вам сказав, що я слабка?» Ці рядки написані живою людиною — не іконоподібною «співачкою досвітніх вогнів», як її подавало офіційне радянське літературознавство. І саме тому, що вона була живою людиною, знаходимо в її листах рядки, від яких і зараз стає моторошно: Лариса Петрівна зі стогоном визнає, що зараз вона «не людина» (лист до Михайла Павлика, червень 1899 року), що її життя — життя в тіні у «Дантовому пеклі, — з плачем і скрежетом зубовним» (лист до брата Михайла, листопад 1889 р.). Але немає чого нарікати на долю, дарма що вона, доля, як писала Леся, не дала нічого ..окрім пера в руки, а рукам не дала навіть стільки сили, щоб завжди твердо тримати перо, та й сказала: «Пиши». Люди теж кажуть: «Пиши» (лист до Ольги Кобилянської, липень 1899 року).

Коли вона, значно пізніше, оприлюднила знамениті рядки:

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

Я співатиму пісню дзвінкую,

Розганятиму розпач тяжкий, -

Може, сам на ту гору крутую

Підійметься мій камінь важкий

(Contra spem spero)

— то тут же, в листі до брата Михайла, з тверезою іронією запитала: як ти гадаєш, зрушить? Навряд чи — не такий це камінь... А проте, ясно розуміючи дійсний стан справ (не тільки свій особистий — а й України!), Лариса Петрівна Косач невпинно дотримувалася принципу: «Роби, що належить тобі, — і нехай буде, що буде». І в цьому запорука величі цієї непереможної духом поетеси.

І насамперед у враженнях дитинства Лесі, в образі Українського Світу, закладеного змалечку в її свідомості, — витоки крицевої мужності геніального майстра слова, яка знала про честь свого роду, роду лицарів, вояків, гордих людей, «роду українських джентльменів», дивом збережених нашою трагічною історією. Це почуття гордості й честі давало Лесі почуття безмежного презирства до «народу рабів», почуття марності, недоречності сліз (океану сліз), що їх проливали українці. Бо безсилля — ганебне; бо

«Сліз таких вже вилито

чимало, —

Країна ціла може в них

втопитись;

Доволі вже їм литись, —

Що сльози там, де навіть

крові мало!

Недарма ці рядки любив і часто цитував Олег Ольжич. Ось — зв’язок часів.