Українські дороги Iвана Буніна-3
Стаття друга
Початок. Закінчення читайте в наступному випуску сторінки «Історія та Я».
Статтю першу читайте у «Дні» №108-109, №112-113
«Все эти разговоры о каком-то самобытном пути, по которому Россия пойдет в отличие от европейского Запада, все эти разговоры об исконных мужицких началах и о том, что мужичок скажет какое-то свое последнее мудрое слово, — /.../ все это чепуха, которая тормозит дело»
Іван Бунін
В ОДЕСІ КІНЦЯ СТОЛІТТЯ
1896 року Іван Бунін уперше побував у Одесі. Це місто в його житті ще відіграє надзвичайно велику роль: протягом тривалого часу — аж до кінця 1920 року — він тут надовго зупинятиметься; тут одружиться, стане батьком; тут вестиме свій щоденник «Окаянні дні»; звідси вирушить на еміграцію...
Утім, про все своєю чергою.
В Одесу Буніна запросив письменник Олександр Федоров, його приятель. Так у бунінській хроніці з’являється назва німецького поселення Люстдорф, розташованого на березі моря за якихось два десятки кілометрів від центру міста. В часи моєї студентської юності (а це 1970-ті роки) до колишнього Люстдорфа (по-новому — Чорноморка) від залізничного вокзалу ходив трамвай №27. Дивовижна це їзда, скажу я вам: трамваєм — через південний степ! У дитинстві мені часто доводилося їздити степами на двоколісній тачанці (поруч із батьком-агрономом), а тепер усе було начебто так само, тільки ж роль «тачанки» виконував тихомирний трамвайчик. Цікаво: коли його запустили? Може, ще в «еру» Буніна?
Федоров у Люстдорфі мав дачу, і то була перша одеська адреса Івана Олексійовича. Щоправда, короткочасна. Буніна потягло в мандри, і він поїхав у Каховку, потім Дніпром до Нікополя, у Катеринослав. І знову повернувся до Федорова... Якби хтось склав карту його маршрутів тієї пори, то українських доріг на ній виявилося б найбільше. Особливо притягувала до себе гоголівська Полтавщина, що й зрозуміло.
А в 1898-му, після Москви, Іван Бунін приїхав до Південної Пальміри вже надовго. Серед його нових знайомих цього разу був і редактор газети «Южное обозрение» Микола Цакні — грек-емігрант, колишній народоволець. Від першої дружини, яка рано згасла, в нього залишилася донька Анна. Родина Цакні — Микола Петрович, Аня та її мачуха Елеонора Павлівна — мешкала на вулиці Херсонській у будинку №44. І я пам’ятаю цей будинок! Щоправда, Херсонську тоді, в 1970-ті, знали як вулицю Пастера. У гуртожитку на Пастера колись жили студенти університету імені І.Мечникова; наприкінці 1960-х мені випало бувати тут у своєї сестри — тільки ж хто знав, що через багато років я знову повернуся сюди, щоб уже цілком «прицільно» придивлятися до бунінських місць?
У вересні 1898 р. Бунін одружився з Анною Цакні й поселився в квартирі на Херсонській. Проте шлюб виявився нещасливим. Хто хоче дізнатися про цю драму більше, раджу прочитати спогади Віри Муромцевої-Буніної «Життя Буніна»: в них усе пояснюється. Очевидно, в розмовах із Вірою Миколаївною Іван Олексійович не раз повертався до спогадів про своє невдале одруження. Тож читачеві зрозуміло, що атмосфера в будинку на Херсонській була для письменника важкою. Елеонора Павлівна, не ставши оперною співачкою, намагалася влаштовувати театр у себе вдома. Залучала до цього й Аню (зовсім не створену для опери). Умови для літературної праці були нульові, Буніну не писалося. Характери Івана й красуні Анни не надавалися до взаємного «притирання». Тож зліпити сім’ю, в якій би панувало порозуміння, не виходило. Віддушиною для Буніна були нові мандрівки, спілкування з одеськими художниками, заняття літературою...
А наприкінці 1898 р. Іван Олексійович мало не став другим редактором газети «Южное обозрение». Микола Цакні придбав її в січні, сподіваючись «создать хорошую литературную газету в Одессе». Власне, така надія з’явилася, коли Бунін став зятем Цакні. Проте для того, щоб отримати редакторську посаду, потрібен був відповідний дозвіл від Головного управління у справах друку (іншими словами — від цензури). І почала працювати бюрократична машина. Крайнім виявився пристав Херсонської дільниці Лисенко, який зібрав для поліцеймейстера полковника Буніна (як вам цей збіг прізвищ!?) таку інформацію про претендента на посаду: «Потомственный дворянин Орловской губернии Иван Алексеевич Бунин, как оказалось по собранным сведениям, от роду имеет 27 лет, вероисповедания православного, окончил курс гимназии, лично принадлежащего имущества не имеет, а имеет неразделимое имение с братьями в Елецком уезде, Орловской губернии, состоит сотрудником газет и журналов «Русское богатство», «Сын отечества» и «Вестника воспитания», приблизительно зарабатывает литературным трудом до 200 рублей /.../. Бунин постоянно жил в г. Санкт-Петербурге, а последнее полугодие в Одессе, поведения за указанное время был хорошего, в образе жизни ничего предосудительного замечено не было и судимости не подвергался»1.
Зрештою, в.о. градоначальника полковник Шувалов написав до Головного управління у справах друку, що він, зі свого боку, не бачить перешкод щодо призначення Івана Буніна другим редактором «Южного обозрения».
Нічого, однак, не вийшло: начальник Головного управління М.Соловйов відхилив клопотання і в доповіді міністру внутрішніх справ І.Горемикіну зазначив: «г. Бунин не обладает образовательным цензом, соответствующим званию редактора». «Образовательный ценз» Буніна і справді не вражав (Єлецька гімназія), проте мене шокувало інше: яка страшна ота російська бюрократична машина! Поліція, жандарми, цензура, міністр внутрішніх справ — он скільки людей залучено було для того, щоб вирішити простеньке, здавалося б, питання про другого редактора одеської газети.
...У серпні 1900 року Анна Миколаївна народила сина, якого назвали Колею. Буніну бачитися з сином родина Цакні не дозволила. А на початку 1905-го хлопчик помер від скарлатини, проживши лише чотири роки.
«Любовні катастрофи» Іван Олексійович, як він сам зізнавався згодом письменниці Ірині Одоєвцевій, переживав дуже болісно: «Я хотів покінчити з собою через Варвару Пащенко. І через Аню, мою першу дружину, теж, хоча я її по-справжньому і не любив. Але коли вона мене кинула, я буквально божеволів»2.
Що ж до самої Анни Миколаївни, то вона вийшла заміж вдруге — цього разу за Олександра де Рибаса, письменника, краєзнавця, бібліографа (і автора чудової книжки «Стара Одеса»). В Одеському літературному музеї зберігається її архів, у якому чимало сімейних фотографій, документів різного часу. Архів потрапив до музею завдяки настійливим проханням його першого директора Микити Бригіна. Він був знайомий із колишньою дружиною Буніна, адже жила вона довго (померла в 1963 р. у будинку для літніх людей). Про її історію я прочитав у статті Світлани Вискребенцевої «Душа готова вновь волненьям предаваться...» (по материалам архива А.Н. Цакни)», надрукованій у музейному збірнику «Дім князя Гагаріна» (вип.2, 2001). Випусків цього видання вийшло вже близько десяти, в кожному з них чимало серйозних наукових розвідок та публікацій — тож охоче рекомендую «Дім князя Гагаріна» всім, кого цікавить одесика, в т.ч й бунінські сюжети!
КАПРІ, КОЦЮБИНСЬКИЙ
А тепер перенесемося на чарівний острів Капрі, де наприкінці 1911 року відбулося знайомство Івана Буніна й Михайла Коцюбинського.
«На острові пусто, приїжджих нема, — писав Михайло Михайлович дружині 6 грудня 1911 р. — Зараз тут живуть письменники Бунін і Ганейзер (я познайомився з ними), П’ятницький і ще якісь молоді письменники»3.
Ім’я Буніна багато разів згадується і в інших капрійських листах письменника. 12 грудня 1911 р. Михайло Михайлович писав про своїх нових сусідів етнографу Володимиру Гнатюку: «Опріч Горького (який кланяється Вам) — є тут ще інші російські літератори — Бунін (академік, себто член академії), дуже гарний поет і белетрист, та інші»4.
Наблизився Новий рік — і 25 грудня 1911 р. Коцюбинський розповідає дружині про святкову вечірку і своїх гостей: «Увечері, на святвечір, зібралися до нас гості, прийшли Буніни (його жінка — небога Муромцева /голови Держдуми Росії. — В.П./ ) з небожем, який перекладає Діккенса»5. А Михайлові Могилянському повідомляє про активне літературне життя на Капрі (14 січня 1912 р.): «Тут у нас безконечні літературні вечори. Бунін прочитав щось 5 зі своїх оповідань (деякі дуже сильні), Горький теж читав два вечори, та ще молоді автори, яких тут чимало...»6 Серед творів, прочитаних Буніним у присутності М.Коцюбинського, М.Горького, його дружини М.Андреєвої та В.Миролюбова було й оповідання «Захар Воробйов» (лютий 1912 р.). Коцюбинський відгукнувся про нього дуже схвально:»рассказ прекрасный, «он словно пропитан ржаным запахом»7.
А ось рядки, на яких я зупинюся дещо докладніше. 22 лютого 1912 р. М.Коцюбинський писав О.Аплаксіній у Чернігів: «Вчера вечером моя комната наполнилась людьми: Бунин читал свою повесть «Суходол», которая будет напечатана в «Вестнике Европы». Очень красиво написанная вещь, хотя философия для меня неприемлема, и мы вчера долго, до 2-х часов ночи, спорили»8. Головна інтрига для коментатора — в останніх словах. Це й справді цікаво було б знати: про що ж сперечався Коцюбинський із Буніним? Яка філософія була для нього неприйнятною?
Повість «Суходіл» Бунін завершив тут-таки, на Капрі. Горький скаже про неї: «Это одна из самых жутких русских книг». Коцюбинському повість здалася схожою на «старовинний гобелен». Що ж до автора, то він пояснював, що його цікавили «не мужики сами по себе, а душа русских людей вообще»9. І уточнював: «Я не стремлюсь описывать деревню в ее пестрой и текущей повседневности. Меня занимает главным образом душа русского человека в глубоком смысле, изображение черт психики славянина. /.../ Мне кажется, что быт и душа русских дворян те же, что и у мужика (курсив мій. — В.П.); все различие обусловливается лишь материальным превосходством дворянского сословия. Нигде в иной стране жизнь дворян и мужиков так тесно, близко не связана, как у нас. Душа у тех и других, я считаю, одинаково русская».
1. Бакунцев А.В. «...Препятствий не встречал бы...». Новые материалы о несостоявшемся назначении И.А.Бунина редактором газеты «Южное обозрение» //Дом князя Гагарина: Сб. статей и публикаций. — Вып.6. — Ч.1. — Одесса, 2011. — С.192-200.
2. Одоевцева И. На берегах Сены. — Санкт-Петербург, 2007. — С.358.
3. Див.: Коцюбинський М. Твори. В 7 т. — Т.7. — К., 1975. — С.153.
4. Там само. — С.159.
5. Там само. — С.165.
6. Там само — С.177. П’ять оповідань І.Буніна, про які йде мова, — це «Смерть пророка», «Хорошая жизнь», «Сверчок», «Ночной разговор», «Веселый двор».
7. Див.: Крутикова Н. Предисловие //М.М.Коцюбинский и русская литература (документы и материалы). — К., 1989. — С.12.
8. Коцюбинський М. Твори. У 7 т. — Т.7. — К., 1975. — С.199.
9. Цит. за: Бунин И. Собр. соч. В 6 т. — Т.3. — М., 1987. — С.621.
